В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.
Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.
Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.
«Ого! Нічого собі! В затінку – сорок три…»
Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа – і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря – все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.
– Микито! Здрастуй! – пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.
– Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!
– Трохи не запізнився, – промовив Костянтин, обіймаючи брата. – Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!
Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.
– А ти змінився, – сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. – Може, мені так здається?
Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.
– Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, – ніби виправдуючись, відповів Костянтин. – Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.
– І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! – пожартував Микита Родіонович. – Завжди ти відсутній…
Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.
– Ну й пече! – поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.
– Так, добре пече, на повну потужність, – підтвердив Костянтин.
По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.
Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.
Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення – отже, і лист місцевий…
– Коли одержав? – спитав Микита Родіонович.
– У п'ятницю.
– Рівно тиждень тому?
– Так. Сьогодні теж п'ятниця.
Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.
– Розривай і читай, – квапив Костянтин, – а потім я тобі ще щось розповім.
– Справді?.. – непевно протягнув Микита Родіонович.
Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.
Маленька записка мала такий зміст:
«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».
Підпису не було.
– Що трапилось? – тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.
Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.
– Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, – ображено промовив він, уже йдучи до дверей.
Але Микита Родіонович зупинив його.
– Ти, здається, хотів щось сказати?
– Так, трохи не забув! – спохватився Костянтин. – У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.
– О котрій годині?
– Приблизно годині о сьомій.
– Який він із себе?
– Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.
Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.
– Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.
Костянтин розсміявся:
– Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.
– Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.
Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.
Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.
Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.
Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.
Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.
«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека – Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?
Микита Родіонович напружено думав, перебираючи в пам'яті ворогів, з якими довелося мати справу в роки війни, але ні до чого певного прийти не міг. Одне було ясно: автор листа – агент закордонної розвідки. Хто ще міг знати їх клички?
Микита Родіонович і Алім уже давно прийшли до думки, що нитка, яка зв'язувала їх з ворогами, обірвалася в той день, коли вони піднялися в повітря над Загребом. Такої ж думки дотримувався і Грязнов. А виявляється – вороги діють, вони нагадують про себе.
Микита Родіонович знову й знову перебирав у пам'яті епізоди воєнного часу, зустрічі з людьми. Цих зустрічей – і радісних, і тривожних – було багато. Але ніщо не наближало його до розгадки змісту листа.
«Ні, самому збагнути не вдасться, – вирішив Микита Родіонович, – треба побачитися з Шарафовим».
Майор Шарафов уважно слухав Ожогіна.
Вікно кімнати майора виходило на захід. Проміння сідаючого сонця пробивалося крізь густу акацію тонкими золотистими струминками, грало бліками на синьому сукні стола, стрибало зайчиками на бухарському кили» мі, яким застелено підлогу.
– Цього і слід було чекати, – сказав майор, прочитавши листа, принесеного Микитою Родіоновичем – Ще під час першої нашої зустрічі, два роки тому, я висловив думку, що вони не можуть забути своїх людей. Не так уже їх багато.
Майор почастував Ожогіна цигаркою і закурив сам.
– Чого вони добиваються, і мені і вам. відомо. Але випускається з уваги пильність радянських людей. На щастя, партія вчить нас не тільки любити друзів, але й добре розпізнавати» ворогів!.. Гадаю, що і на цей раз вони прорахуються.
