— Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої роботи, терпіти всякі негаразди.

— А ще?

— Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам.

— А ще?

— Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені.

Дунк кивнув.

— Скільки ж вина випив той хлопець?

— Він пив ячмінне пиво.

— Бачиш? То ячмінне пиво балакало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай собі летять мимо.

— Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець вмів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане.

— Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини пана Маслоплава билися за обидві сторони.

— Ну то він — напівзрадник, пане.

— Радше був ним шістнадцять років тому. — Дункова легковажна зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні… справжнє ім’я казати не треба.

У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.

— Запиши мене як Лицаря Шибениці.

Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.

Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.

— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?

— За малюнком на щиті.

— Гаразд, але ж…

— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.

І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.

Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.

Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.

«Спекотно», подумав Дунк, «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»

Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїзжав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових стінах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.

«Спека не дає й гукати як слід.» Дунк витер піт з лоба. «І битися не дає.» У голові неначе довбиш у литаври гупав. «Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить.» Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули залишки списів — четвертої зламаної пари. «З яких три — зайві.» Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. «Просякнути потом — то ще не найгірше», сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через борт «Білої панни». До вечора того дня він просяк кров’ю з ніг до голови.

Пужел та Фрей взяли цілі списи і знову вдарили острогами коней. З кожним ударом копит від землі віялом порскали сухі грудки. Списи з тріском зламалися, Дунк зіщулився. «Це ж треба — так перепити, ще й об'їстися.» У голові спливали неясні спогади, як він тягнув молоду сходами нагору, як зустрів Яна Скрипаля і князя Пика на даху. «Що я робив на даху?» Здається, ми балакали про драконів, драконячі яйця, іще про щось, але…

Його роздуми перервав галас натовпу — одні ревіли з радощів, інші стогнали з розпачу. Дунк побачив золотистого коня, що трусив без вершника до кінця поля, а тим часом пан Гарберт Пужел мляво котився по землі. «Ще два герці, а тоді я.» Що скоріше він зіб’є з коня пана Утора, то швидше зможе зняти обладунок, випити чогось прохолодного та відпочити. До наступного герцю його не чіпатимуть принаймні годину.

Огрядний герольд пана Маслоплава видерся нагору глядацького помосту, аби викликати наступну пару бійців.

— Пан Арграв Незламний, — оголосив він, — лицар з Нюні, на службі в пана Маслоплава, господаря на Білостін’ї! Пан Глендон Буйцвіт, лицар Дуплястої Калини! Поля ставайте, честь здобувайте!

Глядацьким помостом пробігла хвиля реготу. Пан Арграв був сухорлявий, жилавий, загартований боями заплотний лицар у пом’ятому сірому обладунку, на коні без прикрас та ладрів. Дунк бачив багато таких: твердих, як старі корені, знавців нелегкого ремесла війни. Йому протистояв молодий пан Глендон на своєму замореному коникові, у важкій кольчузі та залізному шоломці з відкритим обличчям. Щит на лівій руці сяяв вогняним знаком його батька. «Йому б доброго панцира та повного шолома», подумав Дунк, «бо в такій броні вдарять у голову чи груди, й кінець».

Вочевидь, пана Глендона розлютили слова герольда. Він сердито затупотів конем по колу і заволав:

— Я не Глендон Буйцвіт, а Глендон Пал! Ти ще пошкодуєш про свої кпини, герольде! Май на увазі, в мені тече кров великого звитяжця!

Герольд відповісти не зізволив, а глядачі тільки гучніше зареготали з обурення молодого лицаря.

— Чого вони регочуть? — запитав Дунк уголос. — То він байстрюк, абощо?

Прізвище «Буйцвіт» давали за звичаєм байстрюкам, що народилися від шляхетних батьків у Обширі.

— І що там таке казали про калину?

— Я можу дізнатися, пане, — мовив Яйк.

— Ні. То не наш клопіт. Ти тримаєш мого шолома?

Пан Арграв та пан Глендон схилили списи перед паном та пані Маслоплав. Дунк побачив, як Маслоплав перехилився і зашепотів щось у вухо молодій. Та захихотіла.

— Так, пане.

Для захисту очей та голеної голови від сонця Яйк вдяг свого крислатого, плетеного з соломи бриля. Дунк полюбляв дражнити малого, глузуючи з того бриля, але зараз шкодував, що сам такого не має. Під цим сонцем краще вже на голові солома, аніж залізо. Дунк відкинув волосся з очей, двома руками насадив глухого шолома на голову і прикріпив до ринграфа. Підбивка смерділа старим потом, залізо важко лягло на голову та плечі. У голові досі гупало від пияцтва минулої ночі.

— Пане, — мовив Яйк, — ще не пізно відступити. Якщо втратите Грома та обладунок…

«То мені як лицареві кінець.»

— Чого б це я їх втратив? — обурився Дунк. Тим часом пан Арграв та пан Глендон роз’їхалися до протилежних кінців поля. — Хіба проти мене виїде Шторм-Реготун? Кого мені тут боятися?

— Майже усіх, пане.

— От за це точно отримаєш ляща у вухо. Пан Утор старший за мене років на десять, ще й наполовину менший.

Пан Арграв опустив забороло. Пан Глендон не мав чого опускати.

— Ви не билися у кінному двобої від часів Ясенбродської луки, пане.

«От зухвалий малий.»

— Я вправлявся.

Та, правду кажучи, не дуже ретельно. Коли траплялася нагода, бив по кільцях чи опудалі. А іноді наказував Яйкові вилізти на дерево і звісити щита чи бочарну клепку з годящої гілки.

— Ви краще б’єтеся мечем, аніж списом, — зазначив Яйк. — А як візьмете буздугана чи сокиру, то з вашою силою мало знайдете собі рівних.

У словах хлопця було досить правди, щоб роздратувати Дунка ще дужче.

— Тут не битимуться мечами та буздуганами, — буркнув він, поки син Вогнепала та пан Арграв Незламний рушали з місця. — Неси мого щита.

Яйк скривив мармизу і побіг по щита.

На тому боці двору спис пана Арграва стукнувся у щит пана Глендона і зіскочив убік, полишивши по собі довгу зарубку поперек комети. Але коронка на списі Пала вдарила точно у середину панцира супротивника з такою силою, що під тим луснула сідельна попруга. Лицар покотився пилюкою разом із сідлом. Дунк і не хотів, та мимоволі вразився. «Списом він б’є ще спритніше, ніж язиком меле.» І спитав себе, чи припинять тепер глузувати з юнака.