— В Отені заправимося, — спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.

— Ми їх проґавили! — загорлав Преміор і брязнув об землю своїм автоматом. — Банда нездар! Не могли стріляти краще!..

Вандергольдів поплічник аж посинів із люті. Та ось він охолов, підняв зброю і наказав їхати наздогін. Вся зграя понуро спустилася з пагорка, порослого густим, колючим чагарником. Продираючись через плетиво гілок і кущі, найманці зойкали і лаялися на всі заставки. Любов перечепився через дикий хміль і мало не роз’юшив носа. Водії негайно зайняли свої місця, натиснули на стартери, але мотори не заводилися.

— Ну, чого ви? Вперед, собачі сини! — закричав Преміор.

Машини не рухалися. Водії вилізли, підняли капоти.

— Тут добре хтось попрацював: електричні дроти обірвано, шини проколото, а весь бензин виточено на землю…

— Що-о?! І нічого не можна зробити?

— Нічого. Треба дістати свічки, бензин і довго длубатися, щоб полагодити електричне обладнання.

Преміор вилаявся.

— Ану лишень подивіться на карту, Любов. Де нам можуть допомогти?

— Найближче селище Люсєне?й-л’Ефек, — відповів врангелівець. — Але до нього близько двадцяти кілометріф. Я не пефен, що там ми знайдемо гараж. Ф такому разі треба йти до Отена, а це тридцять п’ять кілометріф.

— Чому тоді не в Париж або Китай! — загорлав Преміор. — То що, нам треба йти пішки?

— Не бачу іншого фиходу…

— Нічого собі, гарний вихід! — знову розлютився Преміор. — Втратити даремно щонайменше шість годин! Добре, доведеться йти… Але підуть зі мною не всі. Боже, ну й йолопи, кретини, покидьки!.. Мачухін, Любов і Петровський! Підемо разом. Ви ж решта залишитесь біля машин — ремонтувати. Накази передаватиме Петровський… І де зараз шукати тих шельм?..

Гнів Преміорів ущух. Рушили в дорогу. Небо на сході зажевріло. Стежка бігла молодим буковим ліском і врешті вивела на пустельну дорогу. В долинах і ярах лежав густий туман, наче хто розлив молоко. Скрізь панував спокій, мовчали коники в траві, птахи ще спочивали. Віяло прохолодою, бо серпень наближався до кінця… Четверо авантурників довго йшли мовчки.

— Котра зараз година? — поцікавився Преміор.

— Десять филин на четферту, — відповів Любов. — Ми фже пройшли понад чотири кілометри…

— Не знайдемо ми вже їх, — скрушно позіхнув Вандергольдів поплічник. — Боюся, що цього р, азу старий не виплатить нам гроші…

— Фам нічого скаржитись, фи маєте їх достатньо, — кинув Любов.

— Я, зрозуміло, не гаяв час із паном Вандергольдом і тому забезпечив себе на все життя. Але цим я зобов’язаний перш за все своєму пригодницькому життю. Я живу задля пригод, Любов. Як я мріяв потрапити до Китаю під час війни 1914 року! Але доля зрадлива, я втратив у Росії все, що мав. Я бився в армії Колчака. переїхав бронепоїздом увесь Сибір, пішов слідом за бароном Унгерном аж у Тібет… Таємно пробрався в Росію, щоб підняти бунт проти більшовиків. Але найкраще я працював з “бандитами нафти”. Які були часи, які події, га? І ось я усім важу тільки тому, що двом негідникам пощастило втекти! Але ви мене знаєте, Любов, я не заспокоюся…

— Годі фам побифатися, Преміоре! — заспокоїв його Любов. — Такі люди, як фи, скрізь потрібні. І найбільше ф Німеччині. У мене хороші зф’язки з штурмовими загонами. Фи ж знаєте, що Гітлер…

— Машина! — скрикнув раптом Мачухін.

І справді, крізь вранішній туман, що виповнив долину і залив дорогу, пробилися ліхтарі. Наближалася машина. Преміор із своїми людьми заступили шлях. Шофер відчинив дверцята.

— Та це ж Розенвайн! — здивувався Преміор.

— Ви не помилились, друзі. Найперший обов’язок журналіста — бути на місці подій. Я ночував в Отені і заздалегідь виїхав близько третьої години. Але як це сталося, що я нічого не почув?

Преміор, ледве стримуючи лють, коротко розповів про втечу двох своїх затятих ворогів на жовтій спортивній машині.

— Кажете, жовта спортивна машина? — перепитав Розенвайн. — Коли вони звідси виїхали?

— Щось на початку третьої, — відповів Любов.

— Ото ж вони прибули в Отен близько третьої години. Я саме виїздив із гаража, — це поряд із вокзалом і бензоколонкою, — коли вихором примчав спортивний автомобіль. За кермом сидів здоровезний парубок, а позаду худорлявий юнак і хлопчик…

— Це ж отой клятий П’єро! Невже він живий? — вигукнув Преміор.

— Вони набрали бензину, — вів далі Розенвайн, — і, розпитавши про шлях на Ніццу, негайно виїхали…

— Шлях на Ніццу! — скрикнув Преміор. — Тоді ми їх схопимо. Я певен, вони дізналися, що Клемана Лотера відвезено в Бедежюн під охороною Гране. А це ж по дорозі на Ніццу, в Нижніх Альпах! Погоні вони не чекають, отож потраплять прямісінько в наші обійми. Доведеться їхати вашою машиною, Розенвайне! Ми з одного маху знищимо це гадюче кубло.

Автомобіль розвернувся і помчав назад, до Отена.

— Ні, зарано ще прощатися з пригодами! — прошепотів Преміор на вухо Любову.

Вечоріло. Весь день їхали по шосе на Ніццу. В очах миготіли яскраві рекламні щити, що вихваляли курорти Канн, його готелі і пляжі, пансіонати й ресторації. Залишилися позаду заводи Крезо в хмарах диму і кіптяви, Валанс, долина Рони, мальовничі селища Дофіне. Лише на кілька хвилин втікачі зупинилися в Греноблі, щоб нашвидкуруч поїсти, долити в баки пальне, і знов у путь. Назустріч мчали машини з засмаглими веселими пасажирами — парижани поверталися додому після літнього відпочинку.

В’юн двічі заступав Бурлаку за кермом, і той дрімав на задньому сидінні. Зараз В’юн мав вести машину до Бедежюна. П’єро також заснув, незважаючи на радісне збудження і хвилювання після важких випробувань.

Минули ущелину Де-ля-Круа, потім спустилися до Сістерона і їхали долиною Дюранса. Нарешті ргопереду стало видно Дінь. Автомобіль як вихор промчав спокійними платановими алеями гарного містечка. До Бедежюна лишилося кілька кілометрів, мабуть, найважчих за весь шлях. Селище десь загубилося на високорівні, що домінувала над Дінем.

Бурлака обережно повів машину вузькою стежкою, що вилася на дні ущелини. Високо на скелі мовчазною сторожею вимальовувались руїни замка королеви Жанни. Часто траплялися гарячі мінеральні джерела у хмарках пари. На піску та ріні громадилися кристали найхимерніших форм. У Діні їх продавали як сувеніри.

Та ось ущелина звузилася і тут дорога розгалужувалася: одна стежка поп’ялася нагору, друга крутилася далі. Обидві вели до Бедежюна, але біля них стояли дороговкази: “Небезпечно, їхати машиною заборонено”.

— Не знаю, кудою їхати, — розгубився П’єро. — А, все одно! Спробуємо дістатися ущелиною.

Дорога виявилася жахливою. Ліворуч похилилися телеграфні стовпи, що нагадували про той час, коли тут ще їздили. Кам’яні придорожні стовпчики розсипалися, багато телеграфних стовпів було зрубано, і скрізь звисали обірвані й заіржавілі дроти.

Часті зливи, такі страшні в Нижніх Альпах, зруйнували дорогу. Іноді вона просто зникала, розмита потоками, наче піщаний пиріг. Кілька разів друзі вилазили з машини, тоді як В’юн обережно виїздив на струхлявілий місток або ж їхав краєчком ненадійного схилу, на якому грузли колеса.

Навколо знімалися, наче в муках першотворення землі, зморшкуваті й порепані скелі, поодинокі миршаві дерева чудом трималися на кам’янистому, виснаженому грунті. Тільки де-не-де визирали пучечки лаванди та благенькі кущі букшпану. Звернувши з долини, дорога круто пішла вгору через осипища чорного лупаку, розмеленого на порох і схожого на сажу. Подеколи неможливо було продертися крізь зарості ожини й чагарника. Потужний автомобіль ледве повз нагору, і Бурлака з П’єро мусили його підштовхувати, наче старий диліжанс.