Янтарний кабінет за життя Петра залишався складеним у ящики. Імператор дуже пишався ним і мріяв побачити янтарні прикраси на стінах свого палацу. Але цареві не судилося дочекатися цього дня. У 1725 році Петро І помер.
За часів імператриці Катерини І янтарні панно нарешті вийняли з ящиків. Знаменитими прикрасами одягли стіни однієї з кімнат Зимового палацу. Вона стала місцем, де приймали послів, де відбувалися царські аудієнції і найрізноманітніші свята. Довелося додатково закупати янтар — кімната виявилася значно більшою, ніж та, для якої призначався твір Туссо і Шлютера.
У 1753 році янтарний кабінет з невідомої причини знову розібрали і запакували в ящики.
Його нове життя почалося тільки за імператриці Єлизавети Петрівни, яка вирішила перебудувати літню резиденцію царів — Катерининський палац.
Понад два століття Царське. Село було улюбленим місцем літнього відпочинку російських царів. Найталановитіші архітектори і живописці, скульптори і садівники створювали тут розкішні палаци і парки. У цій колосальній праці брали участь сотні геніальних російських майстрів, вихідців з народу. Саме їхніми руками створено в Царському Селі чудові архітектурні споруди, які принесли маленькому містечку під Петербургом світову славу.
Але найбільшого розмаху будівництво імператорської резиденції досягло у часи, коли тут працював один з найвидатніших російських зодчих обер-архітектор Варфоломій Варфоломійович Растреллі.
З 1751 року Растреллі очолив усі будівельні роботи у Царському, а потім протягом шести років повністю перебудував палац, споруджений за проектом А. В. Класова. Фактично Растреллі спроектував зовсім новий будинок.
Геніальний архітектор вклав у будівництво палацу і в опорядження його внутрішніх приміщень всі свої неабиякі творчі сили і талант.
П'ять однакових корпусів із сніжнобілою колонадою з'єднувалися між собою легкими, немов просвітчастими галереями в одне ціле. Тому, хто дивився на них вперше, могло здатися, що всі вони однакові. Але досить було вгледітися пильніше, і це помилкове враження зникало. Ставало очевидним, що кожна стіна — самостійний твір мистецтва. Правда, між високими арками були простінки однакового розміру, але їхнє декоративне оформлення в міру наближення до центральної частини палацу ставало все багатше і різноманітніше. Білі півколони то стояли парами, то розсувалися і поступалися місцем портикам з вигнутими, ніби лук, навісами-фронтонами. Золочені скульптури майже повністю закривали простір між півколонами і дзеркальними вікнами палацу. По всьому фасаду блищало золото прикрас, і здавалося, що стіни — то тільки світло, що в них немає нічого матеріального, вагомого. Чудом архітектурного мистецтва, дорогоцінною перлиною Росії називали палац захоплені сучасники.
І поставили палац на вершині пагорба — його видно було здалеку, він виблискував, наче дорогоцінність, для якої, за висловом одного із сучасників-іноземців, на жаль, не зробили футляра, щоб зберегти від псування.
Але подив і захоплення кожного, хто приходив сюди, безмежно зростали, коли він потрапляв до внутрішніх приміщень.
Весь другий поверх являв собою ряд парадних кімнат, так звану Анфіладу. Тут було кілька десятків парадних кімнат, і кожна з них відзначалася своєю неповторною красою.
Хто був творцем усього цього? Квасов? Растреллі? Ні. Вони лише керували роботами, спрямовували їх до однієї мети, вкладали загальну ідею у працю сотень людей. Справжні творці незліченних разючих багатств; захоплюючих творів мистецтва здебільшого лишалися невідомі. Це ті працьовиті, вправні і вмілі люди, кого протягом століть зневажливо називали «мужиками», «бидлом», «холопами», вважаючи, що вони нездатні навіть зрозуміти красу і витонченість речей, створених їхніми власними руками.
Єлизавета згадала про янтарний кабінет у розпалі будівництва палацу. В книзі одного з перших істориків Царського Села Іллі Яковкіна є цікавий запис, що належить до 1755 року:
«Ее Величество, в Высочайшее свое присутствие в Царском, через Обер-Архитектора, повелела Июля 11 дня, Бригадиру Григорьеву, чтоб из Зимняго дома янтарный кабинет, через убиравшего оный янтарного мастера Мартеллі, со всякою осторожностию, собрав опять и уложив в ящики, перенести солдатам на руках в Царское, под присмотром самого мастера, и ему опять убрать оным янтарем во дворце царскосельском покой, который Ея Величеством для сего назначен будет».
Двадцять шостого липня сімдесят шість міцних гвардійців рушили у важкий похід з Петербурга до Царського Села. Тримаючи на руках ящики, солдати несли опорядження янтарного кабінету. Шість днів повільно посувалася незвичайна процесія. Першого серпня прибули на місце, а у вересні Мартеллі під керівництвом Растреллі закінчив роботу. Колишній янтарний кабінет віднині став янтарною кімнатою Катерининського палацу.
Важке завдання випало зодчим. Кімната, виділена «Ее Величеством», була набагато вища, ніж берлінська, з трьома дверима і трьома вікнами. Янтарю не вистачило, розмістити панно у колишньому порядку не вдавалося через різницю у плануванні.
Растреллі знайшов простий, справді геніальний вихід: він замінив янтар, якого бракувало, дзеркалами на білих із золотом піддзеркальниках у рамах, прикрасив їх позолоченими бра. Зробили це російські майстри-умільці Іван Копилов, Василь Кириков, Іван Богачов.
«Строгість стилю, художній задум Шлютера були порушені, — писав мистецтвознавець Вільчковський, але «варвар», який порушив твір «художника», був сам не меншин художник, і тому янтарний кабінет, ставши янтарною кімнатою, не втратив своєї художньої цінності. Янтарна кімната органічно ввійшла до гами парадних кімнат палацу, де Растреллі так широко розгорнув свій талант».
Геній Растреллі дав йому можливість тонко відчути задум Шлютера і Туссо і в нових умовах створити з їхнього матеріалу по суті зовсім оригінальний чудовий твір.
Янтарна кімната стала найвизначнішою пам'яткою палацу. Якийсь мистецтвознавець образно назвав її «янтарною поемою».
Західна стіна кімнати виходила на плац, огороджений півкруглою будівлею циркумференції. Троє вікон кімнати утворили майже суцільну перегородку. Від підлоги до стелі вони виблискували найкращим бемським скачім. У простінках сяяли двоє дзеркал у золочених рамах, над кожним із них висіла картина.
У вітринах під вікнами були розміщені речі з янтарю, подаровані у різний час російським царям.
Підлога була спочатку вистелена простим паркетом з дуба, горіха, берези. У 1764 році він зруйнувався. Тоді паркет замінили новим, виготовленим з найцінніших порід дерев за проектом архітектора В. Неєлова. Паркет чудово відполірували, його сяйво немов зливалося з блиском янтарних стін, з грою дзеркального скла.
Південну стіну, як і дві інші, майже повністю вкривали прикраси з янтарю. Над білими дверима з позолоченими оздобами — пишними опуклими завитками і дрібними гірляндами квітів — була складна дерев'яна прикраса, вкрита позолотою — десюдепорт, в середині якого містилася різьблена жіноча голівка (у XVIII столітті такі голівки називалися буштами). Ці двері вели до сусідньої, Картинної зали.
На кожній стіні було три вертикальні панно з янтарю, між ними дзеркальні пілястри — виступи у формі колон. На кожному пілястрі — світильники-жирандолі.
Середнє панно, заповнене шматочками янтарю, ширше, ніж бокові. В центрі — мозаїчна картина, одна з чотирьох у цій кімнаті. Крайні панно також вкриті янтарною мозаїкою у прямокутних рамах, нагорі — овальні дзеркала і мозаїчні орнаменти. Низом тягнеться суцільна янтарна панель.
По горішньому ярусі розташувався широкий фриз. Янтарю не вистачило, і тому Растреллі вирішив затягти фриз полотном, майстерно пофарбованим під янтар. Над фризом були встановлені позолочені дерев'яні вази з квітами, а над кожним пілястром, підтримуючи вази, стояли по дві дерев'яні фігурки купідонів. Порівняно невелику за розмірами кімнату освітлювало 565 свічок, їхні жовті бліки відбивалися у теплому золоті янтарю, і це створювало неповторний світловий ефект.
