На березі Прип'яті творилося щось неймовірне. І справді, ні в якому кіно Юрко не бачив стільки автомашин, гармат, танків. Справжні танки стояли під розлогими вербами, а біля них метушилися молоді, засмаглі танкісти. Один з них старанно виводив на башті напис білою фарбою «За Батьківщину!». Юрко як зачарований дивився на могутні сталеві машини. Це були знамениті Т-34. Про них розповідав у школі Іван Соломаха, показував знімки.

А через Прип'ять перекинувся широкий міст, і по ньому нескінченним потоком рухалися техніка, колонами піхота.

Біля переправи на узвишші стояв командир, стрункий, широкоплечий, з відкритим і водночас суворим обличчям. На правій щоці темніла невелика чорна родимка. Засмаглу, міцну шию облягав підшитий білий комірець зеленої гімнастерки. На петлицях у командира три шпали. Підполковник. Командира з таким високим званням Юркові ще ніколи не доводилося бачити. До нього часто підходили військові, віддавали честь, щось доповідали і тут же поверталися до своїх справ. На широких грудях у командира орден Червоного Прапора.

Та ось підполковник помітив Юрка і, простягнувши йому флягу, попросив:

— Хлопче, принеси води напитися.

Юрко метнувся до криниці, налив у флягу берестяним кухлем джерельної води, приніс підполковнику. Той напився, подякував і тут же забув про хлопця.

На переправі Юрко зустрівся зі своїми товаришами — Вадимом Грищенком, Сергієм Бондаренком, Славком Олефіренком, Степаном Грицаєм, Валерієм Зазірним. Хлопці допомагали червоноармійцям, підносили воду до кухонь, чистили картоплю, рубали дрова. А попід вербами справжній тобі базар: польові кухні, підводи, машини, біженці. І поруч зенітки попіднімали довгі жерла, насторожено стежать за чистим високим небом.

Біля старої обгорілої верби Юрко вгледів Володю. Той ходив зажурений, похмурий, як чорна хмара. Побачив Юрка, сказав:

— Відступають наші, ідуть за Прип'ять. Фашисти до Житомира підійшли, намагаються вийти до Києва. Якщо їх не зупинять, то незабаром можуть і до нас прорватися.

— Чого ти тут ходиш? — запитав Юрко. — Ти ж повинен був йти на облаву з яструбками, ловити диверсантів біля Грибарів.

— Кінчилася моя служба, — ображено кинув Володя, — вигнали. Добре, хоч по шиї не дали!

— Хто? — не повірив Юрко.

— Микола Павлович! За порушення наказу і самовільний вихід на облаву. Сказав, щоб більше моєї ноги не було у винищувальному батальйоні.

Володя мало не плакав від болю та образи.

— Хай виганяють, — ремствував він, — а я плакати не буду. Тільки нема правди на світі. Хто знайшов схованку диверсантів? Володя Карпенко. А кого з тріском вигнали? Володю Карпенка. Мені наказав Микола Павлович лишитися в штабі, чистити на кухні картоплю, а я пішов з батальйоном. Так я ж не від ворога втікав, а пішов битися з фашистами. І все одно вигнали.

— Що ж тепер робитимеш?

— Буду зенітникам допомагати. Воду носитиму, картоплю чиститиму, машини митиму. Зараз робота кожному знайдеться.

— Слухай, Володю, — непевним голосом почав Юрко, — хочеш, я тобі таємницю відкрию?

— Яку таємницю? — стрепенувся Вовка. — Може, ти щось про диверсантів знаєш?

Юрко розгублено знизав плечима:

— Звідки я можу знати про диверсантів? Ти ж пам'ятаєш, що я лежав хворий. І лише сьогодні вперше прийшов на переправу. Тут інша таємниця.

— Яка? — нетерпляче запитав Володя.

— Я знаю місце, — з певним ваганням відкривався Юрко, — де заховано кулемет, гвинтівки, шафи з книжками.

— Вигадуєш! Не може такого бути!

— Слово честі, правда. Не схованка, а справжнє диво. Поки сам не побачиш — то й не повіриш!

— Так де ж та схованка? — зацікавлено допитувався Володя.

— Хочеш поглянути?

— Звісно, хочу, — ще з більшим нетерпінням вигукнув Володя, — про що тут довго говорити. Веди та показуй свою схованку. Це ж так цікаво. Слухай, — зупинився він. — А ти не подумав, що ту зброю могли залишити диверсанти?

— Ні,— заперечливо похитав головою Юрко, — диверсанти тут ні до чого. Та зброя з часів громадянської війни.

Сподівався Володя почути щось про диверсантів, а тут кулемет, гвинтівки, шаблі. Хоча й така новина цікава, особливо шафи з книжками. Він страшенно любив читати, особливо пригодницькі твори, і часто просив свого тата, коли той їхав до Києва, привезти нову книжку. У Володі їх зібралося чимало, десь із сотню.

Хлопці повернули на вузьку, ледь помітну стежину, що вела до старих каменоломень.

— Виходить, що твоя схованка в підземеллі? — допитувався Володя. — І коли ж ти на неї натрапив?

Юрко похапцем почав розповідати, як воно все сталося. Згадав про бабусину скриню, а вже потім розповів і про захоплюючу таємницю Зоряної кімнати, про чудодійні мідні блискітки. І чим далі Володя слухав розповідь товариша, тим більше видовжувалося обличчя і все ширше розкривалися зеленкуваті очі. Коли він почув про підземелля, не витерпів і, ледве не спіткнувшись на рівному місці, вигукнув:

— Розігруєш! Не може такого бути! Це ж в якійсь книжці прочитав!

— Не розігрую! Чесне слово! Все, що розповідаю, — правда!

— Так це ж здорово. І ти нікому не розповів про це підземелля? Чому? Хай би всі подивилися на ту схованку.

— Ні… Я ще не встиг сказати тобі,— продовжував Юрко, — що в підземеллі ми знайшли газету.

— Яку газету? — не міг не дивуватися Володя.

— Газету хтось залишив там кілька днів тому. І обріз ховав у коридорі. А хто? Тато наказав про це нікому, крім лейтенанта Вершини, не говорити. Я ж захворів і не зміг знайти лейтенанта. Думав по телефону його викликати і не відважився.

— Ех ти, — осудливо мовив Володя, — чому ж нічого не розповів мені, коли я заходив до тебе? Він усі ці дні був у Жовтневому, шукав диверсантів, і лише сьогодні вранці поїхав у район. Ходімо подивимося на підземелля і подзвонимо в міліцію, знайдемо там Вершину. Он воно як буває,— бідкався Володя. — Я повернувся від тебе, а в штаб приїхав лейтенант, він і послав мене до Миколи Павловича, щоб той прийшов до школи. Я б йому зразу про все й розповів, а він знав би, як діяти далі. Хто б міг подумати, що в нашому селі існує таке підземелля? Просто не віриться, — розмірковував Володя, — під Зоряною кімнатою гвинтові східці, кулемет, бібліотека, картини, килим, Прип'ять і ліси зображені на тому килимі…

Вони пройшли через Вільхове болото, і нарешті перед ними — вхід до старих каменоломень. Тільки-но хлопці зайшли в підземелля, як Юрко дістав з кишені електричний ліхтарик і освітив широку штольню. Нарешті вона повернула праворуч і тут же роз'єдналася на два різні ходи, які вели в протилежні сторони.

— Тепер куди? — пошепки запитав Вовка.

— Праворуч.

Юрко нарешті завів товариша в невеличку закинуту виробку, освітив темний закуток і показав на стіні ледь помітні, позеленілі мідні блискітки.

— Тепер віриш?

— Вірю! — одними губами прошепотів Володя.

Юрко передав ліхтарик товаришеві, а сам, знайшовши потрібні зірочки, натиснув на них обома руками. Висока кам'яна плита, як жива, тихо, без шуму повернулася навколо своєї осі й відкрила прохід у підземелля.

Від такого дива у Володі перехопило подих.

— Ну й чудеса! — прошепотів він, — все одно як у казці… Пам'ятаєш, сім-сім, розчини двері! А вони й розчиняються… Мені наче сон сниться!..

Володя хотів зайти в підземелля, але тут же нерішуче спинився.

— Слухай, Юрку, а що як там хтось є?

— Хто б там міг бути? — непевним голосом відповів Юрко. — Невідомий приходить сюди вночі, щоб його ніхто не помітив. А чого серед білого дня він буде швендяти по старій каменоломні? Нема нам чого боятися. Тільки про всяк випадок включи синє світло, щоб воно було менш помітне.

— Страшно! — прошепотів Володя. Він переключив світло ліхтарика і нерішуче переступив поріг підземелля.

Хлопці опинилися у високому коридорі, стіни якого були навіщось облицьовані жовтою паленою цеглею. Стеля гладенько відполірована і темним громаддям нависала над головою.