— Як будуть квитки на літак, я завтра ж повертаюся в Японію, — заявив я. — Надто довго я тут затримався. Відпустка вийшла чудова, але, здається, пора зніматися з насидженого місця. Бо вдома доведеться залагоджувати деякі справи.

Юкі кивнула. Так, ніби заздалегідь знала, що я скажу.

— Гаразд. Про мене не турбуйтесь. Як хочете повертатися — краще повертатися.

— А що ж ти робитимеш? Тут залишишся? Чи поїдеш зі мною в Японію?

Вона злегка здвигнула плечима.

— Вирішила побути з мамою. Поки що не хочу в Японію. Гадаю, мама не відмовиться взяти мене до себе, якщо попрошу.

Я кивнув і допив залишки мартіні.

— Ну що ж, завтра я відвезу тебе до Макахи. Крім того, наостанку мені не завадило б іще раз зустрітися з твоєю матір’ю, правда?

Після того ми вирушили у рибний ресторанчик біля «Алоха-Тауер» на останню вечерю. Поки Юкі наминала омара, я випив порцію віскі й узявся до смажених устриць. Ми майже не розмовляли. У голові мені затьмарилося. Здавалося, що от-от за устрицями засну й перетворюся на білий скелет.

Юкі раз у раз поглядала на мене, і як тільки ми скінчили їсти, вона сказала:

— Здається, вам пора спати. У вас поганий вигляд.

Повернувшись у номер, я увімкнув телевізор і наодинці довго пив вино. Транслювали передачу про бейсбол. Змагання між командами «New York Yankees» та «Baltimore Orioles». Я дивився бейсбол без особливої цікавості, а просто хотів, аби телевізор залишавсь увімкненим. Заради хоч якогось зв’язку з реальністю.

Я пив вино, поки мене не почало хилити до сну. І лише тоді, раптом похопившись, іще раз набрав телефонний номер, написаний на папірці. І цього разу безрезультатно. Після п’ятнадцятого гудка я поклав трубку. І знову, сівши на диван і втупившись в екран телевізора, дивився, як Вінфілд приготувався відбивати м’яча. І саме тоді я відчув, як щось закрутилося в моїй голові.

Що?

Не відриваючи очей від екрана, я спробував думати про це щось.

Щось одне схоже на щось інше. Щось одне з’єднується з чимось іншим…

«Навряд», — подумав я. Але варто перевірити. Я взяв клаптик паперу з телефонним номером, підійшов до дверей і порівняв номер, який написала на них Джун, з номером на папірці.

Вони збігалися.

«Усе з’єднано», — подумав я. Все зчеплено одне з одним. І тільки я сам не можу збагнути суті цього зв’язку.

Наступного дня я вирушив у касу «Японських Авіаліній» і замовив квиток на післяобідній рейс. Після того виселився з готелю і відвіз Юкі до материного котеджу в Макаху. Ще вранці я зателефонував Аме й повідомив, що виникла нагальна справа і я змушений повернутися в Японію. Вона особливо не здивувалася. Сказала, що для дочки в неї завжди знайдеться місце і що вона не проти того, щоб я привіз Юкі до неї. Той день від самого ранку видався на рідкість похмурим. За такої погоди не було дивно, якби знову розбушувався шквал. На тому «Міцубісі-лансері», як завжди, під музику з радіоприймача, я мчав по знайомій автостраді вздовж узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів за годину.

— Ви — як Пекман, — сказала Юкі.

— Як хто? — перепитав я.

— Здається, ніби у вашому серці сидить Пекман, — відповіла вона. — І пожирає його, рисочку за рисочкою — пі, пі, пі…

— Я не зовсім розумію метафори.

— Щось вас гризе.

Якийсь час я мовчки вів автомобіль, думаючи над її словами.

— Іноді я відчуваю тінь смерті, — сказав я. — Дуже густу тінь. Здається, ніби смерть підступила зовсім близько. Ще трохи — простягне свою руку і вчепиться за ногу. Та мені не лячно. Чому? Бо це завжди не моя смерть. Її рука завжди хапає чужу ногу. Одначе щоразу, коли хтось умирає, мені здається, наче я потроху зношуюся… Чому?

Юкі мовчки здвигнула плечима.

— Чому — сам не знаю, — вів далі я. — Але смерть завжди поряд зі мною. І як тільки трапляється нагода, раптом виповзає з якої-небудь щілини…

— А може, це ваш ключ? Непевне, через смерть ви з’єднуєтеся з усім світом.

Я знову замислився над її словами.

— Ти, бачу, вмієш заганяти мене в депресію… — сказав я.

Дік Норт не на жарт засмутився, дізнавшись про мій від’їзд. Між нами не було надто багато спільного, але в наших стосунках відчувалася певна невимушеність. Крім того, я навіть відчував повагу до його ліричного прагматизму. На прощання ми потиснули один одному руки. І саме тоді я згадав про той скелет. Невже це справді був Дік Норт?

— Слухай, а ти ніколи не думав, якою смертю помреш? — запитав я його.

Усміхнувшись, він на хвильку замислився.

— На війні часто думав. Бо там є різні способи, як умерти. А от останнім часом мало думаю. Нема часу сушити собі голову такими складними речами. У мирний час людина набагато більше зайнята, ніж на війні. — І він засміявся. — А чого ти про це питаєш?

— Без особливої причини, — відповів я. — Просто спало на думку.

— Я подумаю, — пообіцяв він. — І наступного разу розкажу.

Після того Аме запросила мене на прогулянку. Поволі, плече в плече, ми пішли маршрутом, призначеним для бігу підтюпцем.

— Спасибі вам за все, — сказала Аме. — Я справді вам дуже вдячна. Просто не знаходжу для цього слів. Але повірте мені… Здається, що завдяки вашій появі багато чого вдалося виправити. За вашого посередництва чомусь усе потекло тихо-мирно. Ми з Юкі змогли вдосталь наговоритись і трохи порозумітись. А тепер вона навіть приїхала, щоб пожити разом зі мною…

— Це ж чудово! — сказав я. Вираз «це ж чудово» я вживаю лише в критичній ситуації, коли в голові не знаходжу слів схвалення, а мовчати незручно. Та Аме, звісно, цього не помітила.

— У мене таке враження, що після зустрічі з вами дочка душевно заспокоїлася. Стала менше, ніж перед тим, дратуватися. Видно, ваші характери сходяться. Навіть не знаю, чому… Напевне, є у вас щось спільне. А як ви думаєте?

— Не знаю, — відповів я.

— А що робити зі школою? — спитала вона мене.

— Як сама не хоче, то краще не посилати, хіба ні? — відповів я. — Дитина з непростим характером, уразлива, з примусу, гадаю, нічого не робитиме. Краще найняти репетитора, який дав би їй мінімум найпотрібніших знань. Як не крути, а зубріння перед іспитами, нікчемні гуртки за вподобаннями, беззмістовні змагання, пригнічення особи колективом, лицемірні правила поведінки — все це їй не підходить. Школа — не те місце, куди треба ходити проти власної волі. Деякі люди можуть успішно вчитися й самі. Набагато краще було б розвинути лише їй властиві здібності, правда? А я впевнений, що в неї їх чимало. І тоді може статися, що вона сама захоче відвідувати школу. В усякому разі, треба дати їй самій за себе вирішити, чи не так?

— Та, мабуть, — кивнула Аме, на мить замислившись. — Напевне, ви праві. Мені самій не властива колективістська психологія, та й школу я прогулювала, а тому добре розумію, про що йдеться.

— Ну, а якщо розумієте, то що вас мучить? Яка проблема?

Вона захитала головою — так, що аж хребці на шиї хруснули.

— Та ніяких проблем! Просто щодо Юкі я не мала твердої впевненості як мати. І ніяк не могла позбутися такого відчуття. Не розуміла, що це вона каже? Мовляв, до школи можна й не ходити. Коли ти в собі не впевнена, стаєш слабкішою, правда? Бо зазвичай вважається, що кинути школу — означає зашкодити суспільству…

«Зашкодити суспільству?» — подумав я.

— Звичайно, я не знаю, чи цей висновок правильний. Бо невідомо, як у кого складеться майбутнє. Може, нічого доброго й не вийде. Та мені здається, якщо ви — як мати або як друг — зможете їй у житті показати, що тісно з нею пов’язані, що до певної міри її поважаєте, то вона, дитина з чудовою інтуїцією, впорається успішно з усім сама.

Якийсь час вона йшла мовчки, запхавши руки в кишені.

— Я бачу, ви дуже добре розумієте її настрій, правда? Як це вам удається?

«Бо намагаюся зрозуміти», — хотів я сказати, але, звісно, промовчав.

Потім Аме зізналася, що хотіла б чимось віддячити мені за те, що приглядав за дочкою.