— А як твоя мама? — спитав я. — Приїхала разом із тобою?

— Ага, — відповіла Юкі. — Вона зараз у Хаконе. Зі своїм одноруким. Упорядковує свої фотографії з Катманду та Гаваїв.

— А ти не поїдеш у Хаконе?

— Як буде настрій, коли-небудь поїду. А тим часом тут побуду. Бо в Хаконе все одно нема чого робити.

— Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, — сказав я. — Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?

Юкі здвигнула плечима.

— Розважатимусь із вами.

Запала мовчанка. Наче зависла в повітрі.

— Прекрасно! — сказав я. — Божественні слова! Прості, але звучать, як одкровення. Житимемо і розважатимемося разом. Як у раю. Цілими днями збиратимемо троянди всіх кольорів, кататимемося на човнику в золотому ставку й купатимемо нашого пухнастого каштанового песика. Як зголодніємо — зверху папая падатиме. Як захочеться послухати музику — для нас прямо з неба співатиме Бой Джордж. Прекрасно! Що ж іще нам хотіти? Та якщо поміркувати на тверезу голову, то мені скоро доведеться працювати. І розважатися з тобою все життя я не зможу. Тим більше за батькові гроші.

Якусь мить Юкі дивилася на мене, закусивши губу.

— Я добре розумію, що ви не хочете татових і маминих грошей. Тільки не говоріть зі мною таким злим тоном. Мені й самій іноді прикро від того, що я вас тягаю за собою. І наче заважаю вам жити своїм життям, завдаю зайвого клопоту. А тому якби ви…

— Що? Якби за це гроші отримував?

— Принаймні я тоді почувалася б спокійнішою.

— Ти чогось не розумієш, — сказав я. — Хоч би там що, але я не хочу зустрічатися з тобою з обов’язку. Хочу зустрічатися з тобою як друг. І не бажаю, щоб на твоєму весіллі мене відрекомендували як «професійного гувернанта нареченої, коли їй було тринадцять». Бо тоді, напевне, мене замучать запитанням: «А власне, що таке професійний гувернант?». Я хотів би, щоб мене називали «другом нареченої, коли їй було тринадцять». Так було б набагато краще.

— Якась дурість! — зашарівшись, вигукнула Юкі. — Я ніколи не влаштовуватиму весілля!

— От і добре! Я також не люблю весілля. Вислуховувати всі ці бездарні промови, приймати як подарунок усі ці торти, важкі, як цеглина. Ненавиджу. Даремна трата часу. Я сам одружувався без весілля. А згадка про гувернанта — це лише алегорія. Все, що я хочу сказати, зводиться ось до чого. За гроші друга не можна купити. Тим більше за чиїсь представницькі витрати…

— А що, якби ви про це написали казочку для дітей?

— Чудово! — засміявся я. — Справді чудово. Ти швидко навчилась, як треба вести розмову з людьми. Ще трошки — і ми з тобою зможемо влаштувати гарні комічні діалоги!

Юкі здвигнула плечима.

— Послухай, — провадив я далі, відкашлявшись. — Поговорімо серйозно. Якщо ти хочеш розважатися зі мною щодня — я не проти. Я можу обійтися й без роботи. Тим паче без такої — розгрібання кучугур. Мені байдуже. Тільки я ставлю одну умову. Я не спілкуватимуся з тобою за гроші. Поїздка на Гаваї — виняток. Особлива подія. Транспортні витрати мені оплатили. Жінку купили. Та через це ти перестала мені довіряти. Я сам собі остогид. Більше такого не робитиму. Досить. Тепер я вирішуватиму все сам за себе. Нікому не дозволю пхати свого носа в мої справи. І тицяти мені в руки свої гроші. Я — не Дік Норт і не П’ятниця. Я — це я, а не чийсь наймит. Я спілкуюся з тобою, бо сам того хочу. І готовий проводити з тобою час, якщо ти забажаєш. Але про гроші забудь.

— А що, ви справді дружитимете зі мною? — спитала Юкі, розглядаючи пофарбовані нігті на ногах.

— Чому б ні? Розумієш, ми з тобою відщепенці цього світу. І нехай, невелика біда. Краще пожити вільно, собі на втіху.

— І чого це ви такі добрі?

— Ніякий я не добрий, — відповів я. — Просто я не кидаю на півдорозі розпочату справу. Вдача така. Якщо ти хочеш спілкуватися зі мною — спілкуйся. Та й нашу випадкову зустріч у готелі Саппоро визначила сама доля чи що. Тож розпочате треба довести до кінця.

Носком сандалії Юкі довго виводила якийсь невеликий малюнок. Щось схоже на квадратний вир. Я спостерігав, як вона це робить.

— А я не буду для вас тягарем? — спитала вона.

Я на хвильку задумався над її запитанням.

— Може, й будеш. Не знаю. Та нехай тебе це не обходить. Зрештою, я зустрічаюся з тобою тому, що це мені подобається. Я ніколи не дружитиму з обов’язку… Чому мені з тобою подобається? Хоча ми різні за віком і спільних тем для розмови обмаль… Можливо, тому, що ти мені про щось нагадуєш. Про почуття, які я давно зберігав у своїй душі. Про те, що я відчував у свої тринадцять-п’ятнадцять. Якби мені було п’ятнадцять — я нестямно закохався б у тебе… Я тобі це казав?

— Казали, — відповіла вона.

— От у чому причина, — вів я далі. — І коли я з тобою, ці почуття іноді повертаються до мене з минулого. Я знову відчуваю колишній шум дощу, колишній запах вітру. Відчуваю зовсім поруч… Це таке приємне відчуття! Колись і ти це зрозумієш…

— А я й тепер розумію.

— Невже?

— І я досі багато чого втратила, — сказала вона.

— Виходить, тобі не треба нічого пояснювати, — зрадів я.

Після того Юкі хвилин десять мовчала. А я знову розглядав відвідувачів храму.

— Крім вас, мені ні з ким нормально поговорити, — сказала вона нарешті. — Це правда. А тому, коли вас нема, я майже ні з ким не розмовляю.

— А Дік Норт?

Юкі висунула язика і зробила гримасу.

— Дурень, якого світ не бачив!

— В якомусь розумінні — можливо. А в іншому — ні. Він не такий уже й поганий. І ти сама, гадаю, мала б це розуміти. Дарма що однорукий, а порається вдома набагато краще за дворуких. І притому не нав’язливий. Таких людей на світі не так і багато. Можливо, він людина не такого масштабу, як твоя мати. Та й не дуже великого таланту. Одначе до твоєї матері він ставиться серйозно. А може, й любить. Надійна людина. І кухар прекрасний. До того ж приязний.

— Можливо, що так… Та все одно дурень!

Я більше нічого не сказав. Зрештою, в Юкі своє ставлення і свої почуття.

Розмова про Діка Норта на цьому скінчилася. Ми трохи згадали про гавайське сонце, хвилі, вітер і «Пінья-коладу». А коли Юкі сказала, що зголодніла, ми зайшли в найближчу кондитерську і з’їли по млинцю та булочці з мармеладом. Потім поїхали на метро дивитися кіно.

Наступного тижня Дік Норт загинув.

У понеділок увечері Дік Норт відправився в Хаконе купувати продукти і, коли вийшов із супермаркету з пакетами в руці, його збила вантажівка. Звичайнісінький нещасний випадок. Навіть сам водій не розумів, чому за такої поганої видимості спускався дорогою вниз, не зменшивши швидкості. Мовляв, напевне, лихий попутав. Однак і Дік Норт припустився помилки. Переходячи вулицю, спочатку подивився ліворуч, а потім, через кілька секунд, — праворуч. Таку помилку роблять усі, хто повертається до Японії після тривалого перебування за кордоном. Від незвички до лівостороннього руху, коли переплутують, у котрий бік треба спочатку дивитися на переході[56]. Здебільшого такі люди відбуваються тільки переляком, та іноді трапляється справжнє нещастя, як у випадку з Діком Нортом. Вантажівка збила його з ніг, а легковик із кузовом переїхав його на зустрічній смузі. Настала миттєва смерть.

Дізнавшись про це, я передусім згадав, як ми купували товари в супермаркеті. Як він ретельно вибирав товари, як уважно перевіряв кожен фрукт, як непомітно вкидав у візок пачку «тампаксів». «Бідолаха!» — подумав я. Як добре поміркувати, до останніх днів у житті йому не щастило. Втратив ліву руку від вибуху міни, на яку наступив ногою інший солдат. Із ранку до вечора гасив недокурки, які ненароком повсюди залишала Аме. І загинув, потрапивши під колеса автомашини з пакетами із супермаркету в руці.

Кажуть, що його ховала власна сім’я — дружина й діти. Ясна річ, ні Аме, ні Юкі, ні я туди не поїхали.