А може, моя психіка розладнана і хвора?

Або реальність розладнана і хвора?

Не знаю. Надто багато незрозумілого.

Однак незалежно від того, що розладналось і що хворіє, я мусив усунути безлад, породжений невизначеністю. Покласти край йому, навіть якщо це супроводжуватиметься смутком, гнівом або відчаєм. Така мені випала роль. Чимало обставин підказали, що маю робити. Заради цього я зустрічався з багатьма людьми й опинився в теперішньому становищі.

«Отже, — думав, — треба повернути собі колишній ритм». Треба танцювати так майстерно, щоб усі мною захоплювалися. Кроки в танці — ось єдина реальність. Це наперед визначено. Тут і думати нема про що. Вона, ця реальність, закарбована в моїй голові на цілих тисячу відсотків. Треба танцювати. Якнайкраще. Треба подзвонити Ґотанді й спитати: «Слухай, це ти вбив Кікі?»

Та дарма. Рука не здіймається. Від самого сидіння перед телефоном серце шалено забилося. Я хилитався, переводив подих, як під натиском сильного бокового вітру. Я люблю Ґотанду. Це мій єдиний друг, і це — я сам. Ґотанда — частина мого життя. Я його розумію… Поспіль кілька разів я збивався, набираючи його номер. За стільки разів не міг точно попасти на потрібні цифри. За п’ятим чи шостим разом пожбурив трубку на підлогу. Нічого не вийшло. Мені це не під силу. Ніяк не можу ввійти в ритм.

Тиша в кімнаті здавалася нестерпною. Та не хотілося чути й телефонних дзвінків. Я вийшов надвір і прогулявся по місту, як хворий, що з метою реабілітації вчиться переставляти ноги й переходити вулицю. Змішавшись із людським потоком, я забрів у якийсь парк і, сидячи там на лавці, розглядав перехожих. Почував нестерпну самотність. Хотів за щось зачепитися. Та, озираючись навколо, чогось підходящого не знаходив. Я опинився у слизькому крижаному лабіринті, що нічого доброго не обіцяв. Темрява була біла, а звуки тонули в порожнечі. Хотілося плакати. Але навіть цього не вдавалося зробити. Так, Ґотанда — це я сам. І втрачаючи його, я втрачав частину себе.

Кінець кінцем я так і не зміг йому подзвонити.

Ґотанда мене випередив — сам заявився до мене на квартиру.

Як і минулого разу, того вечора йшов дощ. Як і тоді, коли ми з ним їхали до Йокогами, на ньому був той самий білий плащ, капелюх такого ж кольору, на носі — окуляри. Незважаючи на досить сильний дощ, він прийшов без парасольки, і з його капелюха скапувала вода. Я відчинив двері — і він приязно всміхнувся. Я машинально зробив те саме.

— У тебе такий жахливий вигляд, — сказав він. — Стільки разів тобі дзвонив, але ніхто не брав трубки, а тому я вирішив заглянути сам. Із тобою щось погане?

— В усякому разі, не дуже добре, — відповів я, повільно підбираючи слова.

Примруживши очі, він якусь мить вивчав моє обличчя.

— Ну, то, може, я зайду іншим разом? Так, здається, було б краще, правда? Як-не-як, а приходити без попередження — негарно… Як одужаєш — тоді зустрінемося.

Я похитав головою. І глибоко вдихнувши, шукав потрібні слова. І не знаходив. А Ґотанда чекав, що я відповім.

— Та ні, про здоров’я не йдеться. Просто я довго не спав, довго не їв, а тому маю втомлений вигляд. Та зі мною все гаразд. До речі, я маю до тебе справу. Слухай, поїдемо куди-небудь. Я нарешті хотів би нормально повечеряти.

Ми вирушили до міста на його «Мазераті». «Мазераті» мене нервувала. Якийсь час Ґотанда вів автомашину навмання крізь розмите дощем різнобарвне неонове світло. Швидкість перемикав плавно й точно — автомашину зовсім не трясло. Прискорював хід м’яко, тиснув на гальмо спокійно. Міський шум нависав із обох боків над нами, як стрімке бескеття ущелини.

— Куди поїдемо? — спитав Ґотанда і зиркнув на мене. — Я думаю, краще туди, де не попадуться нам ділові люди з «Ролексами», де можна спокійно поговорити й нормально попоїсти, чи не так?

Нічого не відповідаючи, я неуважно розглядав навколишній міський краєвид. Покрутившись по місту з півгодини, Ґотанда здався.

— От чорт, ніщо не спадає на думку, — сказав він, зітхнувши. — А ти не можеш згадати підходящого місця?

— Ні, не можу, — відповів я. Справді, я таки нічого не міг згадати. Голова ще не підключилась як слід до дійсності.

— Гаразд! Тоді спробуємо від протилежного, — виразно заявив він радісним тоном.

— Як це — «від протилежного»?

— Поїдемо в найгамірніший заклад. І там удвох зможемо спокійно поговорити, чи не так?

— Непогана ідея, але… Куди, наприклад?

— У «Шейкіз», — запропонував він. Якщо ти не проти піци.

— Та ні, не проти. Піца мені подобається. А ти не зіпсуєш собі репутації?

Ґотанда безсило всміхнувся. Усмішкою, схожою на останній промінь світла, що пробився крізь листя дерев літнього надвечір’я.

— А коли востаннє ти бачив яку-небудь знаменитість у «Шейкіз»?

Як завжди наприкінці тижня, в піцерії було гамірно й людно. Джазовий оркестр — усі музиканти у смугастих сорочках — виконував «Tiger Rag» у стилі диксиленд серед галасу сп’янілого від пива гурту студентів. У залі панувала напівтемрява, ніхто не звертав на нас уваги. У повітрі плив духмяний запах смаженої страви. Ми замовили піцу, купили пива й сіли в найдальшому кутку за столик під крикливою лампою у стилі тіфані.

— А що я казав? Бачиш, яка затишна й заспокійлива атмосфера, — мовив Ґотанда.

— Ага, — погодився я. Справді, розмова начебто заводилася легко.

Ми випили пива й закусили гарячою, щойно підсмаженою піцою. Я давно не відчував такої порожнечі в шлунку. Хоча я не дуже охочий до піци, але, відкусивши один шматок, уже не уявляв собі, що у світі є щось смачніше за неї. Мабуть, дався взнаки голод. Абсолютно ні про що не думаючи, ми обидва мовчки дудлили пиво й наминали піцу. Впоравшись із нею, взяли ще пива.

— Смакота! — сказав Ґотанда. — А знаєш, я вже три дні підряд думав про піцу. Навіть уві сні її бачив. Як вона підсмажується й шкварчить. Уві сні не спускав із неї очей. От такий сон. Без початку й без кінця. Цікаво, як би Юнґ[63] його витлумачив? Сам я трактую це так: «Я хочу їсти піцу». А ти як думаєш? До речі, яка в тебе справа?

«Ну, от пора…» — подумав я. Але почати розмову на задуману тему не зміг. Ґотанда сидів розслаблений і, здавалося, втішався приємним вечором. Милуючись невинною усмішкою на його устах, я відчував, що слова в горлі застряли. «Нічого не вийде, — подумав я. — Зараз не зможу. Радше я зроблю це пізніше…»

— Як тобі живеться? — спитав я. І, похопившись подумав: «Гей, не можна постійно так відкладати». Та я не міг себе пересилити. Не зумів почати. Ніяк. — Як робота? Як дружина?

— Робота — як завжди, — відповів він, криво посміхаючись. — Як завжди. Роботи, якої хочу, нема. А яка не до вподоби — хоч греблю гати. Як лавина, накочується. Я щосили кричу — а ніхто не чує. Аж горло надриваю. А дружина… Дивна річ: давно з нею розлучився, а все дружиною називаю… Відтоді ми з нею лише один раз зустрічалися. Слухай, ти коли-небудь спав із жінкою в мотелі або в лав-готелі[64]?

— Та ні… Майже ніколи.

Ґотанда похитав головою.

— Дивна це штука… Якщо довго там перебуваєш — втомлюєшся. У кімнаті — цілковита темрява. Вікна щільно запнуті. Бо номер призначений для любощів. І вікна там не потрібні. Як і світло. Коротко кажучи, досить тільки ванни та ліжка. А ще — тихої музики, телевізора й холодильника. Якщо бути реалістом, лише того, без чого не можна обійтися. Нічого й казати, зручне місце для інтимної зустрічі. От я там і люблюсь із дружиною. Люблюсь як треба. З нею мені чудово! Знімається напруження, обом весело. Ніжність з’являється. Як скінчимо любощі — обіймаємося, поки знову не захочеться. Тільки світла в кімнаті бракує. Враження таке, ніби ти в герметично закритому контейнері. Усе якесь штучне. Воно мені зовсім не до душі, повір. Та, на жаль, лише там я можу зустрітись із дружиною.

Ґотанда надпив пива й витер паперовою серветкою губи.

— У своє помешкання я її привести не можу. Миттю журналісти вистежать. Якби так зробив, вони відразу рознюхали б. Не знаю, як це їм вдається, та це факт. Подорожувати разом також не можемо — викроїти стільки часу не вдається. Та найголовніше — хоч куди б ми поїхали, нас відразу впізнають. Бо для декого наше особисте життя — як роздрібний товар. Тож виходить, що мені нема куди податися, крім якогось дешевенького мотелю. Ось таке моє життя… — Запнувшись, Ґотанда глянув на мене. І всміхнувся. — От бачиш, я знову тобі жаліюся.