— Скажи це Калесинові, — роздратовано буркнула Тенар. Їй починала набридати мимовільна зневага чаклуна. Авжеж, він просто-таки остовпів, почувши ім'я старого дракона. Але її він навіть і тепер почути не зумів! Та хіба це йому до снаги — адже цей старий маг востаннє слухав жінку, либонь, ще тоді, коли мати співала йому колискову.

— А й справді! — вигукнув Лебанен, — Адже Калесин прилетів на Роук, хоча цей острів, як відомо, недосяжний для драконів. І Гед з його чарами тут ні при чому, бо магічна сила на той час уже покинула його... До того ж, Майстре-Вітроводе, я не вважаю, що пані Тенар боїться за себе.

Маг відчайдушно спробував загладити образу, якої він завдав Тенар:

— Пробачте мені, пані, що я розмовляв із вами, як зі звичайною жінкою.

Тенар ледве стримала сміх. А вголос байдужно промовила:

— У моїх побоюваннях немає нічого незвичайного...

Зненацька з верхівки щогли почувся чистий, приємний голос юнги:

— Місто просто перед нами!

А за хвилину вже й з палуби можна було роздивитись ряди сірих дахів, струмені блакитного диму і віконні шиби, у яких відбивалося призахідне сонце. А зовсім поряд, над синіми водами затоки, височіли доки і пірси Вальмута.

— Причалювати чи, може, ви хочете скористатися чарами? — запитав капітан, і Майстер-Вітровод відповів:

— Причалюй сам, капітане. Неохота морочитися з отим плавучим мотлохом! — і маг показав на кількадесят рибальських човнів, які сновигали навколо. Королівський корабель, мов лебідь серед каченят, обережно увійшов у гавань, і з суденець, повз які він пропливав, люди вітали їх радісними вигуками.

Тенар зауважила, що біля причалів нема жодного великого корабля.

— У мене син — моряк, — пояснила юна Лебаненові. — Я думала, що його корабель, може, теж десь тут...

— А як називається його судно?

— Він був третім помічником капітана на "Ескельській чайці", але то було вже понад два роки тому. Тепер, мабуть, на іншому судні плаває. Він у нас непосидючий... — Тенар усміхнулась. — Коли я вперше тебе побачила, то подумала, що то він. Але ви з ним зовсім не схожі, хіба що високі обидва, стрункі та молоді. Просто я тоді дуже злякалася... Нічого особливого, звісно...

Старий маг тим часом піднявся на капітанський місток, тож вони із Лебаненом залишились удвох.

— Надто вже багато страхів, у яких немає нічого незвичайного, — сказав король.

Це була остання нагода поговорити з ним віч-на-віч, і слова злітали з її вуст квапливо і невпевнено:

— Я хотіла сказати... А втім, це безглуздя... але хіба не може бути так, що на Ґонті є така жінка? Не знаю, хто вона, уявлення не маю, але, можливо, що вона вже десь є або ще буде, ота жінка... Хіба не може такого бути?

Лебанен слухав. Він не був глухим до її слів — тільки зосереджено хмурився, наче намагаючись зрозуміти чужу мову. І відповів ледь чутно:

— Це можливо.

— Звідки ви? — гукнула до них якась жінка, що пропливала поруч у крихітному човнику, і юнга згори дзвінко прокричав у відповідь:

— Зі столиці, від Короля!

— Як називається цей корабель? — поцікавилася Тенар. — Мій син неодмінно спитає, на якому кораблі я прибула сюди.

— "Дельфін", — відповів Лебанен, усміхаючись.

— Треба привести дівчинку, — сказала Тенар.

— А як ви дістанетеся додому?

— Пішки. Звідси лише кілька годин ходу. Це там, у горах... — Вона повела рукою уздовж міста, туди, де між двома гірськими хребтами широко стелився залитий сонцем Серединний Діл. — Село стоїть на березі річки, а моя садиба розташована за півмилі від нього. Це один із найчарівніших куточків твого королівства.

— Але чи будете ви там у безпеці?

— Так, авжеж. Сьогодні я переночую у Вальмуті — тут живе моя донька. А в нашому селі на кожного можна покластися. Тож я не залишуся на самоті.

На мить їхні погляди зустрілися, але ніхто так і не промовив уголос того імені, про яке вони обоє подумали.

— Вони знову припливуть сюди з Роуку? — запитала Тенар. — Шукатимуть "одну жінку з Ґонту"... або ж його самого?

— Його не шукатимуть. Я забороню їм це, навіть якщо вони замислять щось подібне, — сказав Лебанен. — Ну, а нового Архімага чи оту жінку, яку бачив у своїх видіннях Формотворець, вони, звісно, шукатимуть і, можливо, ще не раз навідаються сюди. А може, й просто до тебе прибудуть.

— Що ж, радо вітатиму їх у Дубівцях, — відповіла Тенар. — Хоч я зраділа б іще більше, якби до нашої садиби навідався ти сам.

— Я спробую припливти, щойно матиму змогу, — сказав Лебанен, спохмурнівши, і замислено додав: — І якщо матиму змогу.

Щойно Вальмутом рознеслася звістка про те, що на борту прибулого хавнорського корабля присутній сам король — новий, юний Король Земномор'я, про якого співали нові пісні, як майже весь міський люд висипав на пристань, аби побачити його на власні очі. Нових пісень у Вальмуті ще не співали, зате добре пам'ятали старі, і старий Релі походжав по пристані з арфою, наспівуючи куплети з "Моредових подвигів", бо ж ким як не нащадком Мореда міг бути Король Земномор'я. Невдовзі на корабельну палубу вийшов і сам король — юний, високий, вродливий, як і мав виглядати король, а разом з ним вийшли маг з Роуку, якась жінка та маленька дівчинка. Останні дві у поношених плащах виглядали заледве краще за старців, але король поводився з ними так, немовби то були королева та принцеса, тож як знати, може, то й справді були вони.

— Це, напевне, його мати, — припустила Скороніжка, щосили видивляючись поверх людських голів, аж тут її подружка Яблунька міцно стиснула її за руку і дивно, неначе намагалась закричати пошепки, сказала:

— Та... та це ж мама!

— Чия мама? — здивувалася Скороніжка, і Яблунька відказала:

— Моя. А це — Терру.

Але вона не стала кидатись до корабля крізь натовп, навіть коли на берег зійшов капітанів помічник, щоби запросити старого Релі пограти на їхньому кораблі. Яблунька стояла разом з іншими й чекала. Вона дивилась, як вальмутські вельможі честять короля, чула, як співає для нього Релі. Яблунька бачила, як він прощається з гостями, бо корабель нібито знову мав рушати в путь ще до настання темряви і плисти далі до свого Хавнору. Останніми на берег спустились Тенар і Терру. Король обійнявся з кожною з них на прощання, притискаючись щокою до щоки, а обіймаючи Терру, навіть припав на коліно.

— Ах! — зітхнув натовп на пристані.

Уже сідало сонце в золотому мареві, пускаючи по водяній гладіні бухти довгу золоту доріжку, коли нарешті жінка з дівчинкою зійшли по трапу на сушу. Тенар несла важенну сумку і мішок, а Терру втупила прикрите волоссям обличчя у землю. Трап утягнули на палубу, по снастях застрибали матроси, закричали помічники капітана, і корабель "Дельфін" відчалив від пристані, пускаючись далі своєю дорогою. І тільки тоді Яблунька проштовхалася до матері.

— Привіт, мамо, — привіталась вона.

— Привіт, доню, — відповіла Тенар.

Вони поцілувались, а потім Яблунька взяла Терру на руки.

— О, як ти виросла! — здивувалась вона. — Удвоє більша, ніж була. Ну все, ходімо, ходімо до мене.

Того вечора, в затишному домі свого чоловіка-купця, у присутності матері Яблунька почувалася трохи ніяково. Не раз ловила Тенар на собі її замислений, дещо недовірливий погляд.

— Знаєш, мамо, досі для мене це все було порожнім звуком, — сказала вона Тенар уже перед дверима спальні. — Все — і Руна Миру, і та Каблучка, яку ти повернула в Хавнор. Як ніби ще одна пісня. Так ніби діялось тисячу років тому! Але ж це справді була ти, так?

— То було дівчисько з Атуану, — відказала Тенар, — яке жило тисячу років тому. А ще мені здається, що я просто зараз заснула би на тисячу років.

— Ну що ж, тоді добраніч, — сказала розвертаючись з лампою в руці Яблунька. — А ще з Королем цілувалася...

— Та ну тебе! — відмахнулась Тенар.