— Марку, — сказав я, прочитавши цей химерний „твір“, — ти мене послухай і спробуй зрозуміти все, що я скажу. Уяви, що ти командир підрозділу радянського війська, що опинився в фашистському оточенні. Ні телефонного, ні радіозв’язку з нашим командуванням у тебе немає, ти вимушений послати письмове донесення з кількома відважними бійцями, і ось ти пишеш: „Я пребываю в окружении превосходящих сил противника“. Тепер уявімо, що мене вчила російської мови не Наталія Іванівна, моя довоєнна вчителька, а твій викладач Дмитро Карпович, який заявляє, що грамотність нічого не важить і що головне — це робити помилки, щоб було що виправляти. І тоді я донесення напишу вже отак: „Я прибиваю в окружение превосходящих сил противника“. Змінено всього дві літери, а яка страшна розбіжність між тим, що я хотів сказати і що сказав насправді через свою неграмотність. Прочитавши оце моє малограмотне писання, командування вирішить, що я добровільно помарширував просто в вороже оточення, мене вважатимуть зрадником, ні про яку допомогу мені й моїм товаришам ніхто не дбатиме. І все це — через дві неправильно вжиті літери. Ти зрозумів, що я кажу? А поглянь на свій твір. Треба написати „ссыльный Ульянов“. Ти пишеш: „сыльный Ульянов“. Цілковите безглуздя. Зміст теж щось не дуже. В тебе виходить, ніби цар відправив Леніна в заслання лише для того, щоб той взявся за озеленення Шушенського. Може б, краще було послати для цього царського садівника абощо? І взагалі — чому ти взяв цю тему? Писати завжди треба про те, що краще знаєш. Вам що — вчитель дав тільки одну тему?

— Дмитро Карпович розповідав нам ще про молодогвардійців, так там же й писати нічого. Я й сам молодогвардієць, он у німців хомута вкрав!

— Хомут, Марку, це дрібна капость, а в молодогвардійців мученицька смерть. Діти хотіли зробити те, чого не спромоглися ми, дорослі. Величезна армія наша полохливо відступила, а беззбройні школярі не злякалися ворожої залізної сили. На твоєму місці я б неодмінно писав про краснодонців. Може б, і про того хомута десь ввернув.

— Ні,— вперто покрутив головою Марко, — я повинен писати тільки про Володимира Ілліча Леніна, щоб входити в роль.

— Куди, куди входити? — не зрозумів я.

— В роль Леніна.

— А що це й навіщо?

— Ми в шкільному драмгуртку починаємо ставити п’єсу Олександра Євдокимовича Корнійчука „Правда“, і Дмитро Карпович сказав, що доручає мені виконувати роль Володимира Ілліча Леніна.

— Тобі — Леніна? Ти ж он який худий та малий, Марку.

— А Ленін теж був маленький на зріст. Дмитро Карпович каже, що всі вожді маленькі на зріст: і Ленін, і Сталін. Я саме підходящий для п’єси. Я вже й гарькати навчився.

— Гарькати?

— Володимир Ілліч же ж гарькав, то й мені треба. Хочеш послухати? Парлтия и Ленин близнецы брлатья… Ну, як?

Я не знав, що казати. Однорукий Бугайов так вчепився в Маркову душу, що тепер не відірве його ніяка сила. Як чорт за грішну душу. І не підступишся, не захистиш малого. Мабуть, після розмови в холодних емтеесівських майстернях Бугайов ще з більшою запопадливістю взявся за Марка.

— Цей твій учитель Дмитро Карпович він що — член партії? — спитав я в Марка перше, що прийшло в голову.

— Ні, він безпартійний більшовик.

Ну, ясно. В партію його не могли прийняти, бо колись же пропив три бочки квашеної капусти в Комсомольську-на-Амурі. А партія — ум, честь і совість епохи. Але безпартійні більшовики — ще запопадливіші там, де йдеться про так звану ідейну боротьбу. Це як потайний собака з-за тину, не знаєш, коли й де вкусить. Я дивився на Марка, на його бліде личко, на худенькі плечики, жалко мені було мого маленького братика, хотілося щось зробити для нього ось тут, негайно, просвітити йому очі, дати волю і простір, щоб ріс він не затурканим, дивився на світ сміливо, по-козацьки… Ще як були ми козаками… Та що я міг вдіяти проти всемогутніх і всюдисущих сил, які гнітили все довкруг, м’яли, ламали, трощили і ліпили з уламків кожного — від малого до старого — по своїй подобі. Адже навіть моя природна сила обернулася проти мене, вже цей однорукий запустив у дитячі голови тяжкий чад зневаги до їхнього чорноземного роду, до цих великоногих і довгоруких селян, що своїми кістлявими пригорбленими плечима підпирають, мов гіперборейські атланти, степове небо України: мовляв, високе, аж до неба, а дурне, як не треба, всі ж наші вожді на противагу цьому селянському племені — маленькі, ловкенькі, тому й геніальні.

Якби я подбав про Маркову долю одразу після свого повернення з війни, коли прибув сюди в блиску й славі, може, єдиний на цілий район з такими заслугами, тоді все склалося б інакше. Але довелося змагатися за Оксану, тоді здавалося, що я переміг, тепер це оберталося поразкою. Я рятував Оксану, а сам шукав порятунку в ній і вірив тоді: буду я — буде і мій брат.

А що тепер?

Мале, уперте, затяте, хоч яке ж не співмірне з моєю могутньою постаттю, сиділо поряд зі мною, кумедно гарькало, з обожнюванням вимовляло ім’я свого фанатика-вчителя, безсоромно відстоювало право на обурливе, ганебне неуцтво, каламутна пітьма клубочилася довкруг мого брата, і я не мав сили розігнати ці темнощі, впустити в цю нещасну молоду душу бодай промінчик чистого світла. Втрачене бодай на мить — втрачене навіки.

Я спробував зайти з іншого боку.

— А знаєш, Марку, — сказав я, — що п’єса Корнійчука, яку ви хочете ставити, — не краща з його п’єс, а може, й найгірша.

— Що ти ото таке кажеш! — вигукнув брат, і його бліде личко взялося рожевими плямами обурення. — Хіба ти не знаєш, що Надія Костянтинівна Крупська в газеті „Правда“ в 1937 році написала, що ця п’єса — найкращий твір про Володимира Ілліча Леніна?

— І ти що — читав ту газету „Правда“, коли тобі було два роки від народження?

— Це нам сказав Дмитро Карпович.

Що ти можеш проти таких авторитетів, як Надія Костянтинівна Крупська і Дмитро Карпович Бугайов, неконтрольований володар душ нещасних сільських діток? Я мовчки виліз з-за столу, пішов у холодні сіни, де висіла моя офіцерська шинеля, став зодягатися. Мама, що поралася коло печі, мов Немидора з „Миколи Джері“ Нечуя-Левицького, сполошилася, вибігла в сіни, притисла руки до грудей:

— Миколо! А обідати? Я ж борщ зварила і зготовила печеню, яку ти любиш.

— Трохи пройдуся, бо ми з Марком засиділись. Може, й Марко прогуляється зі мною. Марку, ти як?

— А в нас сьогодні репетиція, — подав голос брат. — Дмитро Карпович сказав…

Я не став слухати, що сказав цим безсловесним істотам безпартійний більшовик Бугайов, потихесеньку відчинив сінешні двері, ще тихіше зачинив їх за собою, ступив за поріг у холодні розіскрені сніги, під яскраве зимове сонце, жадібно вхлинув повітря. Пахощі диму з печей, де варяться сьогодні недільні борщі з свининою, а в кого й пісні галушки, бадьорий дух, що ллється від вкритого товстою кригою Дніпра, ледь відчутно розлите в просторі тепло від домашніх тварин — хух, солом’яний дух, рідне повітря, яким уперше наповнилися мої легені в день народин, а тоді наповнювалися тисячу років, моє, неповторне, єдине на світі повітря, — і ось я ніби чужий тут, ніби присутньо неприсутній, сам не схожий на себе і все довкола теж несхоже, якесь ніби й знайоме, та водночас і чуже. Невже війна вбила не тільки десятки мільйонів людей, а й усе святе в душах вцілілих? Звідки це страшне відчуження в моїй душі, моя чужість серед рідних людей, моя присутня неприсутність так ніби я не живий, а мертвий, і коли зі мною й говорять, то тільки сповнюючи якийсь дивний ритуал шанобливості? Вн жертвою пали в борьбе роковой… Я нічим не можу помогти рідній матері; доля мого меншого брата випурхує з моїх долонь наполоханою пташкою, і не прикликати її назад, не зловити, не приголубити своїми загрубілими пальцями; Оксана, доведена до відчаю нещастями, які переслідували нас обох, зникла в чужому для нас місті, щоб з’явитися зрештою в оцьому рідному просторі, і я кинувся сюди ждати її зрозпачено і безнадійно. Виходить: справді безнадійно.

Коли повернувся сюди з війни, Зашматківка видалася мені могилою, і люди, що чудом вціліли в ній, теж були ніби в могилі. Тоді я відважно спустився в царство мертвих, до якого не треба було мені звикати, я готов був розділити їхню судьбу, добровільно принести себе в жертву заради порятунку малого Марка та Оксани. Сил моїх виявилося замало. Втратив Оксану, втрачаю брата, село не зважає на мій присуд, поволі оживає, росте. Чи ростуть могили? Не було тепер великих хат, просторих дворів з господарськими будівлями, з колодязями, з кучерявими садками, на голій горбистій рівнині, поміж левадами й берегами сиротливо маячіли примітивні халупки, мерзлякувато щулилися, тулилися до поодиноких чудом вцілілих дерев, до голих кущиків, мовби лякаючись самотини, ближче підсувалися до колишніх вулиць, від чого ті стали вужчими, ніж колись, і ніби вже й не вели нікуди, а спліталися в безвихідь лабіринту. Влітку тут щось зеленіло, в дбайливо оброблених городах буйно цвіли, мов тропічні орхідеї, гарбузи, переможно червоніли помідори, капуста обсте-ляла свої крутолобі голови жилавим широченним листям дивної барви, мовби занесеної на землю з інших світів. Тоді якось не помічалося сумної поменшеності довколишнього життя, його несправжності, якоїсь ніби макетності чи що. Зима все оголила і показала в жорстокій реальності. Чи ростуть могили?