Поетів ніхто не береже, вони змушені робити це самі. «Держава дбала не про нас…»

Влітку п’ятдесят другого стали бити Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Любити тільки Україну — націоналізм. Треба любити одразу й однаково всі народи Радянського Союзу. А як же оте з війни: «Україно моя, мені більше нічого не треба»? Тоді друкували і приносили в самі окопи, і в «Правде» українською мовою публікували Тичину, Рильського, Корнійчука, і газета Третього українського фронту виходила українською мовою, і орден Богдана Хмельницького встановлений Сталіном, коли почалися бої за визволення України від фашистів. Бійцям, що йшли визволяти Харків, вручали листівку, написану українським поетом Миколою Шаповалом, а Олександр Корнійчук після визволення Харкова звернувся через газету «Правда» українською мовою до всіх українців: «Обніміться, брати-українці, в день великого свята, Харків звільнено, Харків радянський, Харків наш український!

Ой, повій, вітре, та на Україну та понеси нашу славу, наше щастя, нашу радість в Київ, Чернігів, Буковину зелену, чуєш, мати рідна, як грають сурми, як дрижить земля від звитяжної раті Радянської! Встало сонце й над ненькою Україною!»

Тоді не було мови про націоналізм, бо Гітлера ми розбили саме завдяки Великому Націоналізму. Як же швидко це забулося! Вже в сорок сьомому році якийсь Климушняк республіканського масштабу, званий Литвином, громив за так званий націоналізм Рильського і Яновського, добралися й до Тичини, Панча, Малишка, Сенченка, топтали все найталановитіше — і ніхто не став на захист.

Тепер б’ють Сосюру, донищують українське слово, душу українську — і знов усе мовчить і злорадствує: так їм і треба! Хахли, носять вишиті сорочки, їдять паляниці з салом і ковбасою, і всі, як один, націоналісти і бандерівці! Жити на своїй землі біля батьківських могил і не мати права любити свою землю? Вже ні земля, ні історія, ні мова не належить нам, а тільки предкам. У кожного народу свій біль, своє горе, друзі й вороги теж свої. Не було в нас царственного слова, і не лебеді ячали над нами, а клекотіли орли і каркали круки. Українська нація стала неповною вже від свого народження. Денаціоналізація багатих кіл і вищого духовенства, втрата державних мужів, учених, інженерної й технічної мислі. Колись чорніло тіло, тепер чорніє душа. Остання надія на поетів і письменників, бо коли не мати пісень, нічим говорити, так само як нічим стверджуватися, забувши звичаї.

І ось — удари в саме серце народу!

Після «Правды» вірнопідданий лемент зчинили газети українські, в Києві зігнали письменників на так званий пленум, з Москви прискочили Сурков і Симонов… не захищати своїх співбратів, а таврувати, трощити, добивати, змагаючись у цім чорнім ділі з гетьманом української словесної держави самим Олександром Євдокимовичем Корнійчуком!

Ох, Корнійчуче, Корнійчуче, як же швидко забув ти свої заклики над поверженою Україною!

Тяжко мені було на душі, не хотілося ні з ким говорити, уникав навіть Оксани, з досвітку до глупої ночі пропадаючи на далеких ділянках. Все втрачаємо: землю, волю, гідність, національну самоповагу — і не діждемося шани ні від кого.

Щириця знайшов би мене й на тім світі. Від партійного ока не сховаєшся ніде. Прителющився з своїм гросбухом швиденько, гарненько, чепурненько, і звертаннячко, як завжди, отруйно-ласкавеньке:

— Миколо Федоровичу, безцінний, ви ж на загальних зборах не були?

— Не був.

— Як і товариш професор Черкас Олексій Григорович.

— Як і професор.

— То підпишіться, прошу ласкавенько, під нашою одностайною ухвалою.

— Про що ж ця одностайна?

— Про те, що ми разом з усім народом засуджуємо ворожу діяльність націоналістів усіх мастей, зокрема…

— Одностайно — це хто? — спитав я. Щириця навіть розгубився від такого недоречного, як на його гадку, запитання.

— Одностайно — це всі,— ласкаво пояснив він.

— Отже й не всі, бо я одноосібно проти! Ви прекрасно знаєте, що в цій вашій книзі ніколи не буде мого підпису.

— Так таки й ніколи? — прищулився Щириця.

— І підпису професора Черкаса теж не буде!

— Професор старий кадр. Старе відмирає. А вам би, Миколо Федоровичу, я порадив…

— Що ж ви порадили б? Плювати на великих синів нашого народу?

— Це ж яких таких великих синів ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі великих поетів. Коли народ відмовляється від них, як ви оце тут заявляєте — одностайно, то це пропащий народ!

— А нам, любенький Миколо Федоровичу, всі оті так звані великі поети не потрібні!

— Не потрібні великі? А які ж вам потрібні?

— Коли хочете, щоб я швиденько сказав, то я скажу так: для нас гарненькі — маленькі поети. Бо великий як? Він собі десь високо, поза хмарами, нічого не помічає, нікого й знати не хоче. А маленький поетик швиденько й чепурненько наблизиться до кожного радянського громадянина, до кожного гвинтика, як назвав нас товариш Сталін, все побачить, все зрозуміє і гарненько оспіває…

— Ну, ви теоретик, товаришу Щириця! — розвів я руками, — Хто б міг подумати, що в степах такі мислителі!

— Дещо є, дещо є,— вдоволено усміхнувся Щириця.

— До такого розмаху вам би ще ім’я.

— Не пойняв.

— Ну, ваше ім’я. Чому б вам його не поміняти для повної відповідності з начинкою голови?

— Поміняти?.. Що ви сказали? З начинкою?

Щириця навіть позадкував од мене.

— Я своїм іменем не граюсь, Миколо Федоровичу. Не міняв, не міняю і міняти не збираюсь… Начинка! Що я вам — пиріжок?

— Так таки й не міняли? — я майже відверто натякав на його ще довоєнні доноси, підписувані прізвищем Ковбасенко. Щоправда, тепер я вже знав, що це дівоче прізвище його благовірної Ніпелі Пилипівни, генія кок-сагизу в торфо-перегнійних горщечках. Цікаво, як підписує Щириця свої «сигнали» тепер?

— Вже ж сказав! — навіть ногою притупнув Щириця. — І що це вам таке прийшло в голову? Може, від сонця?

— Ви ж не дослухали до кінця. Ось гляньте. Вас звуть Петро Ілліч.

— Петро Ілліч.

— А до війни ви звались Петром Ільковичем.

— Хто вам сказав?

— Сам знаю. Такий дух нашої мови: Ільків син зветься Ільковичем. Але вам захотілося під вождя — Ілліч. Ну, гаразд. Тоді чому б Петра не поміняти на Йосифа. Буде: Йосиф Ілліч Щириця. Або й ще краще: Криця.

Я вже не глузував, а відверто знущався з Щириці. Він пробував перевести все на жарт, напускав на лице масненьку усмішечку, але очі його не сміялися — були холодні, жорстокі, безпощадні.

— Добалакаєтесь, Миколо Федоровичу, — зітхнув він. — Хіба ж не бачите, як у нас строго за всіляку словесність?

Він чепурненько повернувся і потюпав од мене. Я гукнув услід:

— Не ходіть до професора, бо вижене!

Щириця потріпав у себе над головою пальчиками. Ласкавенько, як усі чорнокнижники і фарисеї. О, прокляте життя!

* * *

У серпні сорок дев’ятого «Правда» писала про Югославію: «О каком демократическом характере власти может идти речь, когда во всей Югославии гестаповские методы управлення, когда попирается всякое свободное движение мысли, попираются все человеческие права, когда югославские тюрьмы переполнены, когда югославская коммунистическая партия превращена в отделение политической полиции».

Писали ніби про Югославію, насправді ж — про нас. А може, теж зла іронія?

Професор виклав мені свою теорію циклічності сталінського терору:

— Рік народження нашого вождя припадає на пік сонячної активності в дванадцятилітній циклічності. Вже тільки це робить ум злим, а натуру мстивою. У багатьох людей така, сказати б, космічна спадковість злагіднюється вихованням, оточенням, добровільними або й примусовими обмеженнями. Сталін ріс диким чоловіком і до влади прийшов теж дикий. Для таких людей незносною є думка про власну смерть, що з особливою гостротою постає в «круглі» річниці народження: 50, 60, 70. Не знаю, що Сталін робив на свої «ювілеї» десяти-двадцяти і тридцятилітній, а от на сорокалітній — будь ласка: Царицин, масові розстріли воєнспеців, які добровільно перейшли на бік радянської влади. Розправлявся не з ворогами (бо руки короткі!), а з друзями, які стали жертвою власної довірливості. Двадцять дев’ятий рік — вождеві п’ятдесят. Маємо: початок колективізації, розкуркулювання, перші процеси шкідників і ворогів народу — Шахтинська справа, процес Промпартії, на Україні так зване СВУ. Тридцять дев’ятий — вождеві шістдесят. Підготовка до «ювілею» почалася вже на 55-ліття: вбивство Кірова і репресії. Тоді тридцять сьомий і тридцять восьмий, а «ювілейний» тридцять дев’ятий — вже недосить війни з власним народом, кинувся на Польщу, на Фінляндію. Сорок дев’ятий — сімдесятиліття великого вождя. Тепер число жертв поповнили і ви, Миколо, так що детальні пояснення зайві. На жаль, прикмети вказують, що моя теорія циклічності почала загрозливо порушуватися, бо терор стає перманентним, як колись революція за теорією Льва Троцького. І вже ніхто й не знає, чия черга настане завтра, над ким ударить дзвін.