— Оксано, — прошепотів я, — Оксанонько!

— О, боже, Миколо! Невже ти?

Її довгі очі попливли в прозорих сльозах, і світ поплив од мене, а я ж готов був оддати весь світ, всіх його вождів, святителів і богів за ці очі, і за ці сльози, і за ці сумні уста.

Безшелесною тінню промайнула повз нас сухонога Тамара, ця добра істота, послана мені вже й не людьми, а може тим самим богом, яким я так легковажно готов був щойно пожертвувати, та коли в душах наших бога давно вбито і замінено вусатим суворим вождем, то на устах він ще затримався, і нагадує про себе в хвилини найтяжчого горя, безпорадної розгубленості і найвищого щастя і захвату.

— Боже! — простогнав я. — Оксанонько, як я тебе люблю! І як ненавиджу себе!

— Це я люблю тебе! — прошепотіла вона.

— Чому ж ми такі нещасні? Що з нами діється? Чому ми так живемо? Ти чуєш мене?

— Чую. І тебе, і твоє серце.

— Хіба я не казав, що люблю тебе? Не казав ніколи, як люблю тебе?

— Хочби й не казав, то однаково ж я люблю тебе більше за все на світі, дужче за себе саму і свою душу!

Я нарешті поцілував її, Оксана вся задрижала, світи й віки цілі задрижали піді мною і довкруг мене, а для неї земля й далі лишалася затверділою в гріховності, страхах і переляках, ще горнулась у знемозі до мене, вона вже злякано випручувалася з моїх обіймів, вишепочувала майже відчаєно:

— Що ми робимо! Люди ж побачать! Хіба ж можна отак?

Ніякі нещастя не могли потьмарити в ній небесно-прозорий кристал, крізь який вона дивилася на людей і на світ. Яка чиста-пречиста душа, який високий дар упав на мене мало не з самого неба!

— Які люди, Оксано! Сюди, мабуть, і кози не застрибують! А коли хто й побачить, то хай! Чому ми повинні ховатися?

— Безсовісний! Посеред білого дня і отаке! Ходімо до хати. Хазяйка моя на роботі, я сама. Та й чого нам оце так… на вулиці?

Вона зуміла вирватися і повела мене за собою, я незграбно сунувся за її виткою постаттю, і мені в голові чомусь уперто переверталася безглузда приспівка: «Каховка, Каховка, родная винтовка…» — О прокляття, прокляття всім тим прокрустам, які вкорочували не тільки наші тіла, а й наші душі, наш розум і навіть предковічну колиску нашу — рідну землю!

Глиняна хатка, прохолодні сінці, пофарбовані в якийсь дикий синій колір низенькі двері, одні, другі, в Оксани була окрема, кімнатка, вікно дивилося саме на тополю, яку я запримітив, коли тупав у цю балку слідом за стрибливою Тамарою, ложе, вузьке й бездоганно чисте, як труна, страхітлива чистота самотності, безнадійна безликість цієї майже монастирської оселі, і тільки дух Оксанин пронизував усі ці мертві речі, неповторний дух моєї коханої панував тут всевладно, не знаючи обмежень, не підкоряючись не тільки людській мізерності, а й всемогутнім силам природи.

Я повинен був вберегти цей дух, порятувати запах жінки, присланий, може, з найтаємничіших глибин всесвіту, як найбільший дарунок для всіх сущих, подбати, щоб не розвіявся він безслідно в світах, з яких прилинув на землю, а скупчився, як град у хмарі, живив, надихав, давав снагу і отуху, був тим богом, якого в нас відібрано чи то з недоумкуватості, чи, може, й зі злою волею.

— Оксано, ми негайно поїдемо звідси! — ще з порогу загримів я.

— Поїдемо, Миколко, поїдемо, — обвивала вона мене ласкавими словами, пораючись у своїй до відчаю чистій і безликій кімнатці,— звичайно ж, ми поїдемо, ну чого тобі ще треба від мене?

— Ми поїдемо сьогодні, негайно! — з упертістю кам’яного пам’ятника вибамкував я.

— Божевільний! Ти хоч їв щось? Снідав? Коли ти приїхав? Звідки? Чим?

— Не їв, не пив, ночі не спав, — яке це має значення! Я знайшов тебе — ось і все!

— Ти стоїш коло порогу, мов чужий. Хоч присядь у моїй хаті.

Присісти? Але де, на чому? Стільчик, мов для ліліпутів, ліжечко, як пташине сідало. Я простягнув руки — і Оксана опинилася в моїх обіймах, тут не усунешся, не вислизнеш.

— Що це в тебе за ліжко? Що за хатина? Хіба я тут доберуся до тебе? Хіба щось зможу?..

— Божевільний! — стогнала Оксана. — Як тобі не соромно? Май терпіння!..

— Там люди, тут сором, там терпіння, — мурмотів я, обціловуючи їй лице, шию, груди, — доки ж нам терпіти?..

Як подумати, то за всі роки ми були удвох лише один раз, у залізному череві дніпровського буксира «Матіос Ракоші». Дні щастя нашого на Рейні були крихкі, як тонке скло, їх могло розбити то тривожною нічною стріляниною, то нежданим вторгненням сержанта-мордоворота з американської комендантської роти: «Сер, прошу пробачення, але ваша присутність обов’язкова», то любострасно-жорстоке веління мстивого Дураса. В рідному селі — страшна роз’єднаність, і відчай, і мало не смерть нашої любові. В підвалі тьоті Тоні рипливі дошки нашого убогого ложа, які від найменшого нашого здвигнення стогнали так, що могли розбудити населення всієї Європейської частини Радянського Союзу, а також деяких сусідніх держав.

Я міг втратити Оксану ще на війні, так і не дізнавшись про нашу любов, тоді втратив її в рідному селі, знов загубив, може й навіки в Нижньодніпровську, тепер знайшов, вже й не сподіваючись знайти, в цій легендарній Каховці, яка тепер для мене ставала справді легендарною і рідною, і хай навіть «родная винтовка», я згоден на все, бо тут Оксана, ось вона в моїх обіймах, ось…

Щось загриміло в сінцях, Оксана вив’юнилася з моїх чіпких лапищ і хоч відбігти не мала куди, все ж прибрала незалежну поставу, випросталася, стояла ніби й поряд, але й осторонь, мовби й біля мене, та водночас і сама по собі.

— Що там за чорт? — пробурмотів я. — Ти ж казала: хазяйка на роботі?

Оксана проринула під моїми руками, відхилила двері.

— Кіт, — засміялася вона, — такий шкодливий, як і ти.

— Навіть коти заздрять нашому щастю, — я незграбно посунувся до стільчика під стіною, обережно присів, глянув на Оксану з неприхованою мукою в очах, — прошу тебе: збирайся і поїдемо. До Херсона водним трамваєм, а там поїздом. Ти мене чуєш, Оксано?

— Поїдемо, поїдемо, Миколо, — ласкаво усміхалася вона мені від порогу, а сама стояла, не знаючи, за що братися.

— То чого ж ти стоїш? Збирайся!

— Ми поїдемо, поїдемо, аякже! — вона заметушилася, метнулася до мене, тоді назад до дверей, знов до мене. — А може, ти трохи поживеш у мене? Поки я розрахуюся на роботі, поки се та те? А тоді вже й поїдемо…

— Яка робота? — закричав я. — Про що ти говориш? К чорту все! Я нікуди тебе не відпущу!

— Треба ж розрахуватися на роботі.

— Що? Гроші? В мене ціла купа грошей! Я ці роки працював, як проклятий, заробляв і для себе і для тебе, а ти тепер про якісь гроші.

— Там моя трудова книжка.

— Чхати на всі книжки!

— Миколо, ти зовсім збожеволів! Як же так можна? А характеристика з роботи? Тут мене всі знають, як попрошу, скажуть добре слово… Куди ж мені без характеристики?

— Куди? Зі мною! Ти моя дружина! Я знайшов тебе, і вже тепер нікому…

Я не договорив, несподівано згадавши дивні слова тієї дівчини з ресторану.

— Стривай. Це тебе звуть тут: «Оксана з Волго-Дону»?

— Мене.

— Ти що — була там?

— Тільки півроку як звідти.

— Як же ти… туди? — я не міг відшукати потрібних слів… — Як же ти там?

— Тоді, в Нижньодніпровську, як ото все з тобою… Вийшла на вулицю — і хоч повіситися! А тут світиться вивісочка: «Оргнабор». Я й зайшла. Все мов уві сні. На великі стройки комунізму. Куйбишевська. Волго-Дон. Я й записалася. Ще подумала тоді: хоч там, хоч там — вода, крига, завжди знайду ополонку…

Я підхопився з стільчика, пригорнув Оксану до грудей, став цілувати її волосся.

— Ну, пробач, мала. Не треба про це. Все минулося. Тепер ніяких будов комунізму — ні великих, ні малих… Вважай, що ми з тобою вже набудувалися…

— Коли б ти знав…

— Не треба, нічого не треба більше!.. Що ти казала? Хочеш розрахуватися в ресторані? Підемо разом… А то ще бюрократи почнуть там свою капітель…

— Навіщо тобі? Я сама! Ти посидь тут, а я швиденько. Скажу, щоб мені приготували все, що треба, і зразу ж прибіжу до тебе. Поки зберуся, вже й так воно буде…