На професора Черкаса звістка про арешт кремлівських лікарів подіяла так, що він заліг у своїй книжковій печері і вперше, відколи я його знав, не гримів більше, замовк, змінився до невпізнання, до тривожності й розпачу.

— Олексію Григоровичу! — докликався я до нього, а він тільки ворушив своїми хліборобськими пальцями, але не озивався, лежав мовчки, і це було майже так само незвично, страшно і неприродно, як, скажімо, спостерігати небесний грім, що безгучно котиться в високостях.

Я вперше бачив Олексія Григоровича в такому стані. Цей дивовижний чоловік, непогамовний, мов вогняна куля, вибухонебезпечний, як гримуча ртуть, і нестримно-рухливий так само непередбачувано й некеровано, як ртуть, зненацька знерухомів, втратив усю свою життєвість, замовк, збайдужів до всього на світі.

— Що з вами, Олексію Григоровичу? — допитувався я. — Щось болить?

Професор ворушив пальцями: не болить нічого.

— Серце? — не відступав я.

— Ні, не серце, — ворушилися пальці.

— А що ж? Чим вам помогти?

— А нічим! — несподівано бадьорим голосом озвався Черкас. — Ніхто мені не поможе і взагалі — не поможе нікому. Ніхто і ніяка сила…

Як завжди, він найперше дбав не про себе, а про весь світ, та що світ, коли в тебе перед очима гине дорога людина, а ти нічим не можеш допомогти!

— Я викличу лікаря, Олексію Григоровичу.

— Лікаря? — Він скосив на мене цікаве око. — Де ж ви його візьмете?

— Де? — Я розгубився тільки на мить. — Піду до Паталашки, подзвоню а райцентр. Хай пришлють когось з районної лікарні, Хай, зрештою, приїде сам головний лікар! Не щодня ж тут недужають професори!

— Але ж у нас немає лікарів.

— Як то немає?

— У нас самі вбивці.

— Олексію Григоровичу, ну, навіщо ви так?

— Це не я, — він спробував звестися на лікоть, але це йому не вдалося, — це не я, Миколо Федоровичу, це наш вождь і учитель… Ви свідок: досі я терпляче зносив усе… навіть цілковитий крах власного життя… Знаходив у собі якісь сили… Долав другий закон термодинаміки… Але тепер… У мене нічого не болить і ніякі лікарі не поможуть, бо втрачено найголовніше: інтерес до життя. Мені не хочеться більше жити.

— Олексію Григоровичу!

— Ви скажете: кожна жива система запрограмована на самозбереження. Інстинкти дужчі за розум, генетичний імператив могутніший за все набуте, первісний поклик голосніший за невиразний белькіт цивілізації. Та все ж є межа витривалості навіть байдужої, як називали її класики, природи. Я опинився за цією межею… Після того повідомлення про арешт кремлівських лікарів — ви розумієте? Він арештував тих, хто його лікував. Це однаково, що арештувати самого себе, принаймні, свою тілесну частку, чи я там знаю! Він це знає, але не зупинився навіть перед цією граничною стадією відчуження, бо його інквізиторська душа жадає нових і нових жертв, вона хоче сама себе здивувати, здригнутися від власної жорстокості. Навіщо ж тоді мені жити? Щоб побачити те, чого ще не бачив світ?

— По-моєму, вже все було, — зауважив я, — і голод, і арешти, і розстріли. Я тепер думаю про фронт і бачу, що й наші перемоги — це суцільні страшні жертви, за все заплатили ми такою кров’ю, що коли б піднялася вона з землі, то-дістала б до самого неба і заступила весь світі А цілі народи, які виселено з Кавказу і Криму! А війна з інтелігенцією після війни з фашистами! Що ж може бути страшніше?

— Найстрашніше тільки починається. Тоді він депортував народи, тепер хоче знищити цілий народ. Ви звернули увагу на прізвища лікарів? Усі — євреї. Він уже давно приміряється до цього народу. Ми всі для нього — темна неподатлива маса, може, докір, а євреї — вічні суперники, починаючи від Жовтня. Хіба не вони дали Троцького, Зінов’єва, Каменева, Луначарського, Мандельштама, Пастернака? Вже не кажу про Маркса. Ну, так, з цими він розправився. Навіть Маркса вміло затулив Леніном. Але існує постійна загроза, що цей народ зможе народити нових суперників… Тому він замахнувся на весь народ. Побачите, він поставить шибениці на Красній площі! Хто його зупинить? Прогресивне людство? Світочі мислі? Згадайте, як вихваляли його Ромен Роллан, Бернард Шоу, Анрі Барбюс, Ліон Фейхтвангер. Він понищив половину московських святинь, і всі мовчали. Висадив у повітря храм Христа-Спасителя, споруджений на честь перемоги над Наполеоном, зруйнував собор Казанської божої матері, прибрав з Красної площі пам’ятник Мініну й Пожарському, порозламував стіни Китай-города і древні ворота, щоб зробити проходи для танків на паради перед його трибуною, поставленою над тілом Леніна — суцільні захвати: великий будівничий нової соціалістичної Москви! І ніхто не спитав себе: а чому ж не прибрано з Красної площі Лобного місця, на якому Петро рубав голови стрільцям? Ви були в Москві? Бачили Красну площу?

— Був. Бачив.

— Звернули увагу на Лобне місце?

— Сказати правду: ні.

— Чиста душа! А він, усе руйнуючи, розвалюючи, переносячи, переставляючи, лишив цей кривавий символ нашої історії з далекосяжним прицілом. Побачите: він поставить там шибениці!

— Олексію Григоровичу, цього не може бути! Я не вірю.

— Повірите. Він поставить шибениці для цілого народу, тоді для всіх інтелігентів, для всіх, у кого виявлено буде хоч крихту розуму, і не вспокоїться, поки не донищить усіх, хто може йому загрожувати, Залишить біля себе тільки донецького слюсаря Ворошилова, вусатого козака Будьонного, шевця Кагановича, а більше йому й не треба! Соціалізм на одній шостій земної кулі збудовано, переходимо до комунізму! Ви пам’ятаєте, коли він заявив про це?

— В тридцять дев’ятому, на вісімнадцятому з’їзді партії.

— Тоді не встиг перейти до комунізму. Треба було ділити з Гітлером Європу, тоді довелося воювати з тим же Гітлером, а там виявилося, що інтелігенція, хоч і здецимована у світовій м’ясорубці, все ж уціліла, існує, а як же можна входити в комунізм з цим прошарком? Знаєте, як я називаю його так званий соціалізм? Інквізиторський. Інквізиторський соціалізм. Що там Кальвін з його маленькою Женевою, що Савонаролла з закованою в мури Флоренцією! Навіть понура тінь Торквемади блідне й мізерніє перед постаттю новітнього Великого Інквізитора, в м’яких кавказьких чобітках! Тому мені не хочеться більше жити в цій країні, а більше ніде на світі я жити не можу!

Спалах енергії минувся, професор згас, заплющив очі, знерухомів, лежав, як мертвий, навіть обличчя йому стало мовби воскове. Я злякався по-справжньому.

— Як собі хочете, Олексію Григоровичу, а я побіг видзвоню вати вам лікаря! — гукнув я, метнувшсь до дверей.

Паталашка сидів у своєму кабінеті, в хутряній офіцерській безрукавці, в білих генеральських бурках, його безмежне, як Тихий океан, черево тяжко згойдувалося між килимом і сейфом, на стіні, над самим вухом висіла чудернацька скриня — залізо, мідь, ебоніт, шкіра — якийсь допотопний телефонний апарат. Нічого казати: директор!

Почувши про недугу Олексія Григоровича, Паталашка застогнав:

— Ти бачив нашу райлікарню?

— Досить з мене фронтових медсанбатів та госпіталів!

— Отож бач. Колись казали: від тюрми та від суми не зарікайся. А я скажу: до тюрми й до нашого безплатного лікування не попадайся! Дзвонити в район? Та пропади воно все пропадом! Хіба це телефон? Це чума, зараза, ворожа агентура, а не телефон! Аніж з ним мучитися, то краще вийти в степ, стати на бугрику і докричатися за дванадцять кілометрів без цієї зарази. А ти ж подумай: коли дзвонить мені Стуконіг, то чутно так, ніби він отам у кутку сидить. І говорить же тихенько, а так в’їдливо, що пропікає всі дроти, наче азотна кислота. Товаришу Паталашка, треба ще підкинути кукурудзи. Та вже ж усе вигребли й вичистили! Вам що: не дорогі інтереси району? Може, ви хочете розказати про це на бюро? А ти кажеш: додзвонитися! Дзвоню не я — дзвонять мені. Окрім того, в лікарні немає телефона.

Я не повірив:

— Районна лікарня без телефона? Не може бути!

— У нас все може бути. Ти думаєш, вони тільки без телефона? Вони без нічого! Ось ти кажеш: лікаря для професора. А як той лікар добереться за дванадцять кілометрів? Швидкої допомоги тут не водиться. На возі по морозі?