В тій самій церкві й вінчали великого князя Володимира з Анною, і видовище було таке пишне, що я вже подумки примірював до нас з Назимкою, тому, не вагаючись, слідом за братом своїм Несміяном, за старшою дружиною князевою прийняв купно з дружиною молодшою хрещення, терпляче стояв, поки наді мною читали належні по чину незрозумілі молитви, тоді занурився в купіль, дав надягти на себе хрестильну сорочку, знов стояв між трьома свічами, поки священик умочав пірце в сосуд з мирром і намазькував хрестики мені на лобі, на вухах, на руках і ногах, тоді зістриг пасомце в мене з маківки, закатав те волосся у воскову кульку і кинув її в воду, як усе моє дотеперішнє життя.
При хрещенні давали нове ім’я, так ніби ти заново народжувався. їмена ромейські, не дуже звичні для нашого вуха, та вже треба терпіти. Князь Володимир став Василієм, себто василевсом-володарем, ніби й імператор. Мій брат Несміян мав зватися тепер Марком, а я Миколаєм.
Я дивився на князя, на брата, на дружину, на самого себе, ждав, що чорнотою пойметься небо, загримить над нашими нерозважливими головами, і земля провалиться в нас під ногами, і давня, напівзабута богиня Карна змахне вогняним крилом, змітаючи в позасвіття наші нетривкі душі.
Не сталося нічого.
Сяяло золото, свічі горіли в сизому пахучому диму, ромейські варгани вигравали, ніби горами двигали, і голоси виспівували над нами такі добрі, такі гарні, такі небесні, що вже ти й сам гаразд не відав, на землі ти чи на небі, живий чи мертвий, чоловік чи й сам бог благий і милостивий, про якого пресвітери виспівують, що він «вся странн помилова и нас не презре, всхоте и спасе ныив разум истинный приведе».
Порій прийняв хрещення поперед мене, Корчак — після, а Мовчак ухилився. «Підожду до Києва», — відбуркнув він на наші приставання.
До Києва ж ще було довго, бо довелося зимувати в Корсуні і вирушати звідти тільки тоді, як скресла крига на Дніпрі, бо пливти ми мали морем, тоді Дніпром до порогів, а вже звідти степом до Києва на конях і повозах, а кому не спішно, то й пішки.
А князь поспішав. Зупинялися тільки на нічліг та для учти. Золото й срібло Володимирове серед молодих полинів, князя і царівну бавили грою, співами, вихваляннями і величаннями. Молоді отроки стрибали в теплі приберегі води, рвали для ромейської царівни лілеї — жовті й білі,— князь робив їй намисто з них, слизьке й холодне (зате любов князя нашого палка, як вогонь!). Царівна злякано розширювала очі і тихо зойкала — чи то від степів, чи від Дніпра, чи від чубатої дружини княжої (а ромеї мовби всі лисі). Дніпро шумів безугавно, не давав спати царівні, кам’яні пороги кипіли, клекотали, погрожували незнаними карами. Лівий берег печенізький дихав таємницями, страхами, відчаєм. Гей, взяти б нашому князеві не оцю перезрілу царівну, а тугу, як тятива лука, печенізьку княжну, і степи великі поєдналися б, а пристрасть сягнула до неба!
Та не пристрасть нову віз Володимир додому, і не здобич звичну, і не вість про нові землі й племена впокорені.
Віз Києву нову віру і нову княгиню.
Ой, у полі біл камінь лежить,
Під каменем змія сидить…
Зрушили з місця той камінь, випустили змію, запанькали, веземо тепер з собою або й над собою і не відаємо, що воно буде. Мені проститься, бо я молодий та дурний, а як же із старшими, розумнішими, мудрішими? Я пробував допитуватися у свого брата Несміяна:
— Що воно буде, брате?
— А що буде? — відказував він неохоче. — Буде, як буде.
— Що скаже люд у Києві?
— Те, що князь скаже.
— Чи ж справді?
— Не мороч голову. Вчора ще їв ложкою дерев’яною, сьогодні вже срібною. Хочеш їсти золотою? Роби, як князь. Дивись на мене.
Треба було б зазирнути в братову голову та побачити, яка вона порожня, але як же ти зазирнеш, коли ця голова накрита шоломом?
Темною була моя душа, сполоханими тінями металися в ній безмовні боги наші, а новий бог ромейський насуплено спостерігав за тим безладним метанням, їхали з нами, окрім царгородських, ще й корсунські попи і попики, охоче врозумляли нас у новій вірі, не так і врозумляючи, як лякаючи. Золоті ризи і золоті хрести перед нашими зляканими очима, золоті лампадки і золотий дим, урочисто-погрозливі виспіви, то геть незбагненні, то ледь зрозумілі, але від того ще загадковіші — як тут не схитнутися найміцнішим душам, як не зламатися? Бо що ж виходить? Жили досі, задихаючись в міазмах гріху Адамового, несучи на собі незриме прокляття за той первородний гріх, такі грішні й жорстокі, що усмирити нас можна тепер ще більшою жорстокістю і вогнем пекельним за всі нові гріхи. «Пошле син чоловіцький ангели свої, й позбирають вони з царства його все, що блазнить, і всіх, що творять беззаконня. Та й повкидають їх у піч вогненну, і буде там плач і скрегіт зубовний» (Матфей, 13, 41–42).
Вперті наші негнучі шиї добровільно впрягалися в золоте ярмо смирення й покірливості перед несхитністю й безмежністю влади нового слова, в якому гідність людська приносилася в жертву безкінечному могуттю божому. і вже ні крику незгоди, ні навіть потаємного сумніву в душі, бо хто скаже слово проти духа святого, не проститься тому ні в сьому віку, ні в будучому (Матфей, 12, 32). Надія тепер хіба що на мертвих, яких нова віра не спалює, як наша слов’янська, а зберігає для страшного суду або ж для того, щоб хоч вони кричали за нас, живих? Як в отій пісні давній:
А що ж то за чудо, за диво єсть —
Мертвії в землі закричали всі?
Та всі ті думки прийдуть згодом, тоді ж чи й думалося про що, окрім того, як швидше повернутися до Києва, побачити Назимку, в її широкій лляній сорочці, почути її притишений голос з подивом, сміхом, тривогою: «Сміянко? Сміянко!»
А я ж Миколай тепер, а не тільки Сміянко, і вже не Даждьбог, не Стрибог і Переплут у моїй душі і навіть не князівський Перун всесильний, а нова сила, висока, свята й урочиста, як небеса, — та дарма: все ж я давній Сміянко, і все давнє й звичне в мене: гійснага походів, кінський піт, знемога, але й молодість, для якої немає ні перепон, ні обмежень, все можливе, все приступне не тільки на землі, а навіть на самому небі! Гей-гей!
А де ж ти, Назимко?
Київ зустрічав нас і на Почайні, і на Боричевім узвозі, і на валах. Князь Володимир їхав на вороному коні під багряним чепраком, в багряних імператорських ношах випливала на київську гору нова наша княгиня, виставляючи проти лагідного сонця засмагле нещадиме лице і шию, обнизану, небаченими багряними й зеленими перлами, зміїнооко вдивляючись у своїх нових підданих, а за князем і княгинею виступала не дружина в залізі й доблесті, а сунулася золота щільна хмара ієреїв царгородських і корсунських, приголомшуючи прості душі киян пишнотою одіянь, неземним вогнем у поглядах, густим гудінням незбагненних повільних молитов, паморокою фіміамів, мирри і ладану.
Ще не відали ми тоді, що молитви повільні та життя — швидке. А коли б і відали?
Назимка мене не стрічала. Хоч як я вдивлявся в лиця тих, хто з доброї волі чи з примусу вітав князя, хоч як вигострював молоді свої очі, хоч як рвався душею до голосів, усміхів, тихих зітхань полегкості — Назимки не було. Може, соромилася? Гірко мені було, що не бачу тут Назимки, але й солодко від думки про чистоту її душі. На одних лише грищах були ми з нею на зелених травах біля Либеді, та ввійшла вона мені в серце навіки, ввійшла своєю холодною красою, недоторканістю, ніжною сором’язливістю. Була там у широкій лляній сорочці, пречисто білій і такій тонкій, що ніби й не прикривала її непокірливого молодого тіла, а ще більше увиразнювала. Віночок з білих квіток у волоссі, мов срібний вінець, і широкі срібні наручі на довгих рукавах сорочки. В розпал грищ вона зсунула наручі так, що рукави вивільнилися, і вже й не дівчина, а птиця, якій лиш змахнути крильми-рукавами — і злетить у небо, а може, русалка, яка пливе в сонні води, або лісова мавка, довкола якої сплітаються в многоверткому плясанні дерева, трави і ввесь білий світ, як оті безмежно довгі білі рукави Назимчиної сорочки.
