На світ дивуватись

Яриночка, та не бога

Святого благати,

А нищечком у ворожки

Про його спитати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю та весілля

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Тупає ногою

Під козаком; а онде йде

Дідусь з бородою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби догадався

Козак отой злякать діда,

Злякав та й сховався

За могилу, лічить гроші,

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець,

То, бач, ради страху,

Щоб ляхи або татаре

Часом не спіткали».

І радесенька Ярина

Додому верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає

Немалий рік, а Степана

Немає, немає.

І стежечка-доріжечка,

Яром та горою

Утоптана до ворожки,

Поросла травою.

Нема його. У черниці

Косу розплітає

Безталанна, коло неї

Падає, благає

Старий батько, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч зеленої неділі…

Діждались, і хату

Уквітчали гарнесенько,

І в сорочках білих,

Невеселі, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають… щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

ї ніби співає.

У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Байдаки спускати,

Та за Тендер[152] погуляти,

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З Дніпрового гирла широкого випливали,

Серед ночі темної

На морі синьому

За островом Тендером потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає

І зично гукає:

«Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!»

І в синій хвилі потопає,

Пропадає.

Тілько три чайки, слава богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю агарянську

Без кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В тяжкую неволю завдавали.

Ой Спасе наш Межигорський,

Чудотворний Спасе,

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю!

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Як собаки, здихають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою далеку Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І нерідную сестру Ярину,

Плаче-ридає,

До бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную золю…

Уже на третьому полю

Турки-яничари догнали,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани кували,

В тюрму посадили

Та й замуровали.

_____________

Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина,

І не дослухала — упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Кричала, ридала.—

Степаночку, моє серце!

Де ж це ти барився?

Тату! Тату! ідіть сюда,

Ідіть подивітесь».

Прийшов старий, розглядає

І свого Степана

Не пізнає, таке з його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний!

Моя ти дитино!

Де ти в світі погибаєш,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий та ридає,

Й Степан сліпий плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила,

І в сорочці тонкій білій

За стіл посадила,

Годувала, напувала,

Положила спати

У кімнаті і тихенько

Вийшла з батьком з хати.

Через тиждень без старостів

За Степана свата

Старий свою Яриночку,

І Ярина в хаті.

«Ні, не треба, мій таточку,

Не треба, Ярино,—

Степан каже. — Я загинув,

Навіки загинув!

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

За калікою?.. Ярино!

Насміються люде,

І бог святий покарає

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, бог не кине

І найде дружину;

А я піду в Запорожжя,

Там я не загину,

Нагодують». — «Ні, Степане,

Моя ти дитино!

І господь тебе покине,

Як ти нас покинеш».

«Оставайся, Степаночку;

Коли не хоч братись,

То так будем, я сестрою,

А ти будеш братом

І дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди од нас, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?» — «Ні, Ярино!»

І Степан остався.

Зрадів старий, мов маленький,

Аж за кобзу взявся.

Хотів вшкварить метелицю

З усієї сили.

Та не вшкварив… під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З товариством. Товариство

На Січ прямувало

І мене взяло з собою;

І через Балкани

Простали ми в Україну

Вольними ногами;

А на тихому Дунаю

Нас перебігають

Січовики-запорожці

І в Січ завертають,

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали;

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила…

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла[153],

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

І панам, на Україні,

Люд закріпостили.

Як Кирило[154] з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю…

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Отаке-то! Тяжко, тату,

Із своєї хати

До турчина поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, в Слободзеї

Останки збирає

Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє [155].

Нехай йому бог поможе!

А що з того буде,

Святий знає: почуємо,

Що розкажуть люде».

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала

Та святих отих благала…

Таки ж ублагала:

На всеїдній у неділю

Вона спарувалась

З сліпим своїм. Такеє-то

Скоїлось на світі,

Мої любі дівчаточка,

Рожевії квіти.

Такеє-то. Одружились

Мої молодії.

Може, воно й не до ладу,

Та що маю діять,

Коли таке сподіялось;

Рік уже минає,

Уже й другий. З дружиною

Ярина гуляє

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука-пузанчика

Чолом оддавати.