Прочитавши друковані й недруковані вірші, він запитав про мою думку. Я, очевидно, розхвалила й вирішила, що тепер він зможе друкувати все та поїхати до витуженої Галичини.

А був то вже 10/11 ночі, моїх товаришів не було. Мені кінчився пашпорт і я була сама, хвора, зломана душею й тілом з почуттям тривоги, почуття небезпеки. Ще западаючи в гарячковий сон, я вирішила піти завтра до Наркомату довідатись, що ж мені тепер робити?

Ніч моя була повна примар і страхіть. Ввижались трупи опухлих з голоду, розкинені по вулицях міста, ввижались жахливі тюрми й Сибір, снігом заметена, морозом скована. Здалеку я кликала собі на поміч чоловіка, але замість нього виринав Дух землі й питав: хіба це життя?

І знову вранці в Наркоматі. Холодно й сутінно. Моїх товаришів і далі нема. Тривога, непевність, гарячка…

…Завтра кінчиться моя перепустка —

…Залишитися тут?!

…Ні, ні! Лихорадка, гарячка, візії трупів і тюрем, стогони катованих!

Десь коло полудня появився Гр. Ст. Якже я втішилась ним! Але його обличчя було холодне й змінене. Чи мав він свої турботи, чи теж довідався про мене…?

Поладнавши ще деякі справи Гр. Ст. наказав мені прийти на двірець, а сам подався за родиною до готелю. Її він брав з собою до Львова.

Ще раз я була на київській вулиці. Ще раз змішалася з народом і разом з ним я добувала бастійони трамваїв.

Хвилюючі були хвилини коло зупинки «воєнкомат», де ми обидві з К-лі, яку я випадково зустрінула, дожидали трамваю, тупцюючи по великому морозі. Мені наказував Гр. Ст. бути готовій до від’їзду на 4 год., а це вже третя минала, а я ще на вулиці не ївши нічого зранку, не зібрана. Становище ставало майже розпучливе, трамваю не було, про таксівки чи підводи тоді й мріяти не можна було. Я просила К-лі, щоб підійшла до шоферів, що стояли перед Воєнкоматом, та попросила, щоб нас відвезли, що я заплачу. Та вона не мала відваги це зробити, я ж без російської мови була як німа в місті. Залишалося тільки чекати серед маси людей. Тут вони, як на більших зупинках стояли в черзі. Якщо в трамваї було місце, черга смирно просувалась крізь двері та вштовхувалася в трамвай. Коли ж він над’їздив завантажений і була мала надія дістатись, черга мішалась, люди кидались на трамвай та повставала метушня й боротьба просто на життя й смерть. В такій боротьбі бути роздягненому з пальта, що згинуло б під ногами було легко. Оповідав же Гр. Ст. якраз під час боротьби він опинився в твамваї тільки в верхній частині кожуха, нижня, така приморщена у селян до стану, обірвалась і залишилась на дворі.

Ми мали щастя: двері трамваю якраз стали перед нами і, захищаючи мене, допомогла мені К-лі впхатись до середини, та ще й сама туди попала, поспішаючи на годину до школи. Вона теж працювала на дві ставки, до полудня в Наркоматі, потім в школі. Вдома залишались самі діти і було холодно, а в неї ревматизм, тонке пальто, цілоденна праця…

Нарешті я покидала Київ. Я знову сиділа в Зісі біля шофера. Ми їхали на вокзал. Знаючи, що від’їжджаю, шофер вже трохи осмілився — мабуть знав, що так легко назад тут не вертаються. — Життя, мовляв, у нас тяжке. От я. Цілий день, а то й ніч до послуг в Наркоматі. Коли захочуть, їдуть. Правда, є в Наркоматі кімната для шоферів, там вони читають газети та подрімують чи занімаються чимнебудь. Але все ж безперервна праця. Кинув би вже давно цю службу, та обіцяв йому Замнарком дістати мешкання. А з мешканям дуже тяжко в Києві. За одну кімнату треба дати відступного 11–16 тисяч рублів. А так жінка з дитиною поневіряються у чужих, а він старається складати гроші на відступне за мешкання.

Мене дивувало, що в «країні робітників і селян» робітникові приходиться за куток платити якимсь спекулянтам таку велику суму відступного.

На двірці ми зустріли і познайомились з сім’єю Гр. Ст. і вже разом ждали поїзду.

Тут щойно показалось мені знане з описів хоч би Янти-Полчинського справжнє обличчя радянської дійсности.

У великій й гарній залі повно людей. Усі вони напереміш, з невеличкими клунками мандрували кудись. З дітьми, добре й зле одягнені селяни й з міста ночували на двірці. Хто на лавках, хто на землі. І нам довелося сидіти на валізках, бо лавки були заняті. Не багато тут мені люди хотіли розказувати, як зрештою всюди. Ще найохочіше говорили селяни. Деякі мали навіть гарні нові баранячі кожухи, густо рясовані ззаду. На запит, куди їдуть, відказували, що вертаються до свого села зі свят Різдва Христового, що їх провели у родичів там чи там. Деякі робили навіть враження достатку: їли білу булку, закусуючи ковбасою. З гордістю пояснив мені Гр. Ст., що в них на селі, в колгоспах добробут, що селянки ходять в крепдешінах та перманентах…

Звертала на себе увагу одна групка. Два хлопці одягнені в чорні куртки з по-галицьки вишиваними сорочками. Довкруги них декілька слухачів. Були з-під Львова. Завербовано їх на роботу до Донбасу. А там замість обіцюваних гарних кімнат, добрих заробітків, просто знущання і заглада. Робочого одягу не дали, а в своєму поліз в шахту і за декілька днів знищився зовсім. Праця вуглекопа страшна, під землею серед вогкости й пилу. Дехто збув в те здоров’я, а то й ЖИТТЯ. Лаяли. Як Галичани, непривичні мовчати. Групка людей слухала мовчки, Запитував хтонебудь час від часу декількома словами. Потім з публіки виступив такий огрядніше одягнений, в кашкеті, та став їм говорити освідомлюючу промову. Мовляв, в капіталістичнім устрою з робітника кров ссуть, а в СССР він працює на себе і т. д. Хлопці відгризались, лаючи Донбас, устрій і брехню пропаганди. Публіка мовчала, але здавалось, що така сцена була їй зовсім понутру.

Використавши слушний момент, я відкликала одного з чоловіків до буфету. Казали, що не їли три дні. Купила я їм булки та лімонаду і остерегла, щоб мовчали, а то їх запакують і білого дня їм вже не бачити. За мої прихильні слова щиро дякували і вже далі не встрявали в дискусію.

Зате Гр. Ст. пильно слідкував за моїми кроками, і мій контакт з краянами зовсім не захопив його. Назвавши їх ледарами й контрреволюцією та обіцявши їм заслужену кару, осудив моє співчування землякам. Вже їх навчимо працювати, не бійтесь! І знову я несвідомо зробила помилковий крок! Цього теж не забув мені мій шеф.

Наш потяг мав приїхати з Одеси. Щоб легше дістатися, ми взяли носильщика. Він мав допильнувати, коли потяг прибуде та примістити нас у вагоні. Та поїзд не їхав і не їхав. Дуже важко мені було ждати з грипом. У мене боліло все, головно крижі й ноги. Так хотілось лягти! А потяг не їхав і не їхав. Тільки на п’ять годин він спізнився. Та коли б це знати відразу. А тут ніхто нічого не знав, чи знаючи, не казав. Ануж шпіонові треба знати, а потім виявиться, хто сказав…

Зате час від часу приїздили потяги, і тоді мегафони голосили, відкіля й доки. Та голосили по-російськи. Ґражданє, ґражданє! Гомоніло в вухах, і нечітка й чужа мова зливалася в один гул. Я не розуміла нічого і за кожним разом просила пояснити мені. Гірше було, коли мені захотілось піти до ресторану поїсти. Рестораном була друга частина залі, прикрашена пальмами. Там було дуже тяжко знайти не тільки столика, а навіть вільне місце при спільному столі. Гнав мене туди не так голод, як потреба сісти опершись вкінці об спинку стільця. Хотілось гарячого чаю… Та я сиділа й сиділа і ніяк і нічого не могла дістати. Я ловила проходячих офіціянтів, та вони виривались мені з рук, не пояснюючи, чому не хочуть, чи не можуть мене обслужити. Я сиділа, як в далекому чужому краї, якого мови не розумію. Що гірше: не розуміла я гучномовників. Все таки міг би над’їхати мій потяг, а серед цієї вбитої маси ніхто мене не шукатиме і не так легко знайде. Як останні дні я боялась, страшно боялась залишитися в Києві. Коли прогомонів виклик, я просила сидячих біля мене двох чоловіків пояснити мені. Раз чи два вони кинули одно чи два слова, а потім повернулись до мене спіною, і, коли я торкнула одного за рукав, він зробив нетерплячий рух рукою наче б струшував з неї щось гидке. Здавалося: ще хвилина і він встане, ударить мене або наплює на мене. Отакі ввічливі росіяни «радянські люди» були огрядно одягнені, як пристало на партійних, в чорних пальтах і кашкетах.