Він уже навчився одержувати кварки — цеглинки, з яких складаються елементарні часточки. Допомогла установка, яку він жартома назвав псевдоприскорювачем. Прийомний отвір її встановлено на поверхні корабля, а весь компактний агрегат міститься в лабораторії. Разом з ракетою установка рухається з субсвітловою швидкістю навстріч потокові часточок, розігнаних магнітним полем Галактики. Лабораторія-космос! Тут і вакуум найіде-альніший, і джерело часточок різних енергій невичерпне. Він терпляче, довго й уперто фільтрував космічну зливу, аж поки осцилографи не зареєстрували невідому досі часточку.

— Кварк! — вигукнув він як несамовитий, розглядаючи фотографію ледве помітного сліду невідомого космічного гостя. — Кварк!

Всі розглядали цю фотографію з невимовним захопленням. Так, мабуть, дивиться сліпець, якому щойно повернуто зір.

— Коли б ми не привезли на Землю нічого, окрім цієї фотографії, — сказав Старший, — і тоді експедиція вважалася б успішною.

Всі вітали Гліба Максимовича з успіхом. Ні, космос таки не зрадив їхніх сподіванок. Скільки зусиль витратили вчені, щоб здобути, впіймати цю часточку в земних умовах! Вона була давно передбачена теоретично, її властивості описані, а от минали роки, і ніхто не бачив її сліду… Ось він, ось…

Відкриття кварка і привело Гліба Максимовича до тих кованих із найтвердішої криці дверей, перед якими він зупинився з острахом у серці. Там, за цими дверима, — Першооснова матерії. Першооснова! Розщепити кварк.

Інтуїтивно Гліб Максимович відчував: кварк складається не більше як із двох компонентів. Так, так, не більше двох. І один із них — напевне! — хронотон. Що це за компоненти? Часточки? Поля? Чи те й друге одночасно?

Експеримент обмірковував довго і болісно. То сидів із самопискою в руці і креслив якісь каракулі, то, долаючи збільшену вагу, ходив по лабораторії — шість кроків туди, шість назад. То вдивлявся у слід кварка і мугикав пісеньки.

Розщепити кварк… Якщо один крок до Першооснови, то… чому ж його не зробити? Першооснова мусить мати всі фізичні характеристики, в тому числі й часову. Бо матерія не може існувати поза часрм. А раз є така властивість — часова, — мусить бути і її носій, хронотон! Отже, хронотон — складова частина Першооснови. І що ж буде, коли їх розщепити? А чи можливо це взагалі? Відірвати хронотон — чи не значить це знищити частку Першооснови? Хотілось би бачити людину, яка знищила хоча б елементарну частку… Так, це, звичайно, виключається. То що ж, розщеплення неможливе?

Не одну безсонну “ніч” провів Гліб Максимович, підбираючи ключа до тих неймовірно міцних дверей. Інколи його охоплював страх. Снилося: він переступав поріг і… падав у прірву. Довго падав, і його мучило млосне чекання удару — ось, ось… Прокидався спітнілий, серце — як не вискочить з грудей. Тоді давав собі спочинок, займаючись якимсь дріб’язком. Але тяжіння головної теми відчувалося кожної миті.

Одного разу, спостерігаючи в ілюмінатор чорнісіньке небо, раптом подумав: “А хіба реакція не може йти інакше? Скажімо, так. Першооснова, віддаючи свій хронотон, тут те захоплює хронотон бомбардуючої частки?” Може бути й так! Якої ж то енергії потрібно, щоб “відколупувати” хронотони? Хоча не обов’язково великої. Треба застосувати широкий спектр… А як поводитимуться вільні хронотони? Неймовірно — вільні часточки часу! Вони, певне, мусять бути надзвичайно активними.

Гліб Максимович не лише відчував небезпеку експерименту, він знав напевне, що виникне загрозлива радіація. Та про відступ не могло бути й мови. Раз у нього є таран, то хіба можна не вдарити по тих дверях?

Пригадує, як перед початком експерименту гладив обома руками голову, щоки.

Увімкнув псевдоприскорювача. Погляд на прилади — все нормально. Почали з’являтися кварки. “Ану ж ударимо по них протонами!”

Пуск!

…Далі не пригадує нічого. Анічогісінько — аж до того моменту, коли опритомнів у Медцентрі.

Що ж сталося?

Йому хочеться думати, що відколоті від кварків хронотони з’єдналися з хронотонами його власного тіла і… нейтралізували їх. Звідси й відсутність життєвих процесів.

Ну, а потім? Чим пояснити оживлення?

Доводиться припустити, що хронотони взаємодіють з магнітним полем. Зайвину їх “змили” силові лінії…

Охоплений спогадами, Гліб Максимович не помітив, як відчинилися двері.

— Антонідо!

Вона йшла до нього з букетом троянд у руці. Сліпуче зблискувала срібляста росинка. Та найяскравіше сяяли її великі блакитні очі.

— Антонідо, люба!

Вона й собі щось скрикнула і припала йому до грудей. Довго не могла вимовити й слова.

— Ой, візьми ж троянди, — згадала. — Бачиш, як сяє росинка?

— Це, мабуть, тому, що її освітлюють твої голубі очі… Вони й для мене сяють, неначе сонця… Голубі Сонця…

У великому місті, що розкинулось під прозорим склепінням у кратері Шіллера, сталася надзвичайна подія. Коли численне його населення рушило до своїх їдалень на обід, жодні двері не розсунулися, ніде не прозвучало з мікрофонів таке звичне: “Ласкаво просимо! Смачного!” Обідів не було. Такого ще не траплялось, відколи люди побудували міста на Місяці. Нечувано! Дивно, дуже дивно!

Кожен реагував на це по-своєму. Одні тільки знизували плечима, інші грюкали в двері, гадаючи, що то зіпсувалися автоматичні пристрої, знайшлося й чимало таких, що весело сміялися з тієї пригоди.

Але всім було цікаво дізнатися: що то за причина, що ціле місто лишилося без обіду?

Незабаром по телебаченню оголосили: це сталося внаслідок того, що черговий кулінар колега Никон так замріявся, що забув задати програму електронній машині “Апетит”, і вся система після сніданку не працювала. Отак і сказали: “Замріявся”. Не почали вигадувати, що, мовляв, захворів чи допустив якийсь там недогляд, а просто замріявся.

Подія ця розвеселила все місто. Довго після того по радіо і телебаченню передавалися жартівливі пісні, вірші, навіть цілі поеми; газети друкували гуморески, фейлетони, пародії, епіграми, шаржі; окремими брошурами з’явилися дисертації, наукові розвідки і дослідження, кіножурнали і повнометражні фільми-комедії, драматурги написали п’єси, режисери їх поставили, а любителі пензля так постаралися, що довелося спішно будувати новий виставочний павільйон, щоб розмістити їхні полотна. Жоден мешканець міста — і це треба підкреслити: жоден! — не лишився осторонь, а так чи інакше відгукнувся на цю подію. Та й не дивно, бо, з одного боку, кожен у вільну годину займається якимось видом мистецтва (а то й кількома), а з другого, — подія порушила добре заведений, десятиліттями усталений механізм життя.

Никона безперервно атакували: будь ласка, виступи на сцені, знімайся на студії, позуй художникам, проаналізуй перед науковцями свої переживання і т. д. Усім, бач, весело.

Тільки бідному Никонові було не до сміху і жартів. Зачинився, сховався від усіх. Протягом довгого місячного дня не з’являвся в громадських місцях, не прогулювався в скафандрі за прозорим склепінням міста, хоч усі знали, що він любив там поблукати в товаристві своїх друзів. Більше того, Никон вимкнув у своїй квартирі відеофонні екрани, і невідомо було, що він робить вдома.

“Впав у протиріччя, — подумав один із його друзів, філософ і астроном, якого за широке чоло прозвали Сократом. — Зернина Всесвіту хоче самоізолюватись?” — І вирішив провідати Никона.

Славетний кухар зустрів свого друга з похмурою стриманістю, певне, гадаючи, що й цей замислив якийсь опус, але, переконавшись, що Сократ зайшов “так собі”, пожвавішав, хоча задума не сходила з його обличчя. Деякий час вони сиділи за столиком мовчки. Потім розговорилися.