Петро був радий, що все добре скінчилося, проте не знав, чи надовго. Нічого не питав Орка, дав йому їсти, і той поліз на піч. А сам залишився зі своїми думками. Вони переверталися у нього в голові, тиснули на очі. Петро ліг, але се мало допомогло. Поволі наростав у ньому гнів на сина: хлоп має вже п’ятнадцятий рік, а треба його пильнувати.

«Ти сам винен!» — озвався у ньому чужий голос.

«Я собі вітця не вибирав!» — остро відказав Петро.

«Але мусиш пам’ятати, що він казав тобі, терплячи передсмертні муки.»

«Мені було тоді хіба сім літ».

І Петро заплакав, бо дотепер пам’ятав страх, як тато тягне до нього почорнілу спухлу руку, а він ховається за копицю сіна й затуляє вуха.

«Не пам’ятаю, тільки тото»

«Бо не хочеш пам’ятати…»

«Лишися мене!»

Петро ховає голову під подушку. Надворі небезпека, а ще більша небезпека — у нього в хаті. Він знову чує той голос:

«Віддай нам Орка, як не хочеш бути з нами. Але й сам не зможеш бути. Ти не той чоловік, котрий може бути сам.»

«Що ви за люди? Ходите до церкви, цілуєте хрест…»

«Певно, не знаєш! Робимо те, бо мусимо робити. Ми ще з-перед віків були. Нас нищили, а ми передавали нашу силу з роду в рід. Ми не можемо бути іншими. У нас інша кров і супроти неї ніхто з нас не піде. Не віддаш нам Орка — буде біда.»

«Яка біда?»

«Увидиш. Завтра увидиш. Уже йде…о, вже йде…»

Петро зірвався з постелі й вклякнув перед образами, на які світив місяць, зачав молитися, щоб вигнати той голос зі своєї голови. Худий, у зле випраній сорочці, з сивим пасмом волоссям, цей чоловік знав, що лише диво може його порятувати — велика ласка Божа. Нічна хата була як труна, опущена на дно ями, але ще не присипана землею. Були в Петровім відчаю жаль за своєю нещасливою долею, відлуння безвиході, навіть дрібочка надії, був страх, однак не було спротиву й ненависті ні до тих, хто на одному боці, ані до тих, хто на другому. Таким він став у ніч татової смерті, аби не брати участь у змові одних людей проти інших. А се, видно, нікому не прощається.

Орко застогнав і сон його вирвався з на мить розплющених очей і почав блукати по темній хаті, крайчиком зачепив Петра, вибрався через вікно й опинився просто на мості. Ріка відірвала кавалок берега, разом з підпорами. Не можна було перейти на другий бік, ані перескочити. Внизу шумів глибочезний страшний потік. По мості щось гриміло й гуркало, відрізаючи йому шлях назад. «То твоя доля,» — почув голос. І тоді він помітив, як верба тягне до нього тонке, але міцне гілля…

— Орку, збудися! Ану скоро збудися! — термосив його тато.

Хлопець цілий був гарячий і трусився.

— Скажи, що тобі снилося. Кажи скоро, доки не забув. І не дивися у вікно, чуєш!

— Доля, — схлипнув Орко. — Змирися…То твоя доля, змирися…

— Ну, се ще ми побачимо! — процідив Петро. — Ану, кажи зараз, що ти робив удень на мості? Ну?!

Орко вирвав руку.

— Я мушу знати, небоже, що за мара тебе туди погнала. Не бійся, я знаю, у тому нема твоєї вини.

— Вуйко Митро з Нагуєвич, — схлипнув Орко.

— Він такий тобі вуйко, як той, що в лісі.[204] Де ти його видів?

— У церкві. А потім ще раз, за липою. Коло каплиці…

— А чого я його не видів? — здивувався Петро, а потім знайшов пояснення: «Ага, він ще й ману на мене наслав!» Це його ще більше розлютило, бо сам міг би таке потрафити. Але нічого не сказав при дитині.

— Добре, Орку. Я тобі вірю. Підем обоє до єгомостя. Він знає, що робити. А зараз змов «Отче наш» вголос і лягай.

— Добре, тату.

«Проклята Америка! — подумав про себе чоловік. — Якби я не розвісив вуха, а пильнував малого, нич би не було.»

Обриси заморського краю враз розплилися і стали зловісними. Правду казав отець Антоній: злий дух ніколи не спить, пантрує[205] на чоловіка, як вдень, так і вночі. Й нічого втішного не відкрив для себе. Був надто виснажений сьогоднішнім днем, бо рідко бував на людях. Горе, що звалились на нього, змусило його наблизитись до людей, шукати розради. Тільки він не міг нікому розповісти про тих, бо то була би його погибель. Раз мало не прохопився перед єгомостем, але той, дякувати Богові, був свій, урізький з діда-прадіда, й відразу приклав палець до уст. Мали би обидва значний клопіт, коли не гірше.

Віра його врятує, а не сповідь. Навіть такий невчений сільський хлоп, як Петро, врешті зрозумів, що лише ті люди, котрих стосується та справа, можуть вільно про неї говорити. Отець Антоній щось записав до своєї грубої книжки, але то не могло зашкодити. Певно, що ні.

Петро сяк-так заспокоївся й навіть заснув. Тільки розтривожений Орко перебував на межі сну й реальності. Не чувся у безпеці. Вуйко Митро не прийшов на міст. Видно, пожартував. Намагався переконати себе, що то пусте, але ж видів, який настрашений його тато. От, аби пан фотограф не надурив і привіз картки. Як він то робить? Хлопці питали, а той казав, що світло пише образи, проходячи через особливе шкло[206]. Але ніхто нічого не зрозумів.

Батько з сином збудилися від того, що хтось стукав у вікно. Десь тоді збудився і отець Антоній від болю в спині й холоду в ногах. Він довго не зміг знайти себе у цьому світі. Спершу здивувався, як опинився за столом. Перед ним лежала розгорнута книга, куди він записував усе незвичайне. Отець глянув на розстелене ліжко, що біліло в напівтемряві й згадав послідовність подій. Повний місяць, що світив у вікно. Людей, котрі трималися за дерева, щоб вітер не вирвав їх з корінням. Пам’ятав і пса, що лежав на ліжку. Згадав, як колись приблудився до них такий пес, але наймити його відігнали, аби не толочив цибулі на грядках. Було се того літа, коли палили опирів у Нагуєвичах, за холери. Він потім сварився, що не можна відганяти того, хто прибивається до хати.

Одним махом священик відділив сон від дійсності. У дитинстві, бувало, вставав і ходив уночі по хаті. Але як опинилася книжка на столі? Він її завше ховав до шафи. Отець Антоній присунув до себе окуляри і прочитав, що було написане його рукою на відкритій сторінці: «Як хтось милосердний до звірини, то про нього кажуть: се чоловік добрий у Бога. Чи ж не має те означати, що найцінніші для Господа наші безкорисливі вчинки, котрі зовсім не ціняться поміж людей? Тому я так мало стрічав людей, добрих у Бога».

Далі, після цього уривку був запис, зроблений понад десять років тому: «Показували мені вербу з 1812 року. Показував старий Кубай, сліпий на одне око. Скільки не питав його, що було в тому році, не міг згадати. Верба, себто те, що від неї залишилось, тільки дупло і пару прутиків, росте в дивному місці. Не на межі, не в березі, а під горбом, на полі. Поодинокі дерева рідко бувають вербами. Найчастіше то груші дички, що їх ніхто не садить, бо ростуть вони довго. Багато їх на полях і пасовиськах, часто довкола обростають шипшиною. Кажуть, що то їхня родина, бо мають колючки.»

Отець Антоній перестав читати. Сон ожив у його голові й він подумав, що люди, можливо, прийшли, щоб вирубати його старий сад. Потім одягнувся й вийшов на кухню. Гарась тільки-но розпалив.

— Слава Йсу!

— Слава навіки! Що то ви, отче, так рано зірвались? Снідання ще не готове.

- І не треба. Запрягай коней, їдемо в Монастирець. І то скоро, бо нині маю вечірню.

— Вчора ви нічого не казали!

— Ти мені теж не говориш, що думаєш, — відрізав отець Антоній. — Давай, запрягай, а я тим часом трохи перейдуся.

— У мене чобіт порвався.

— Візьмеш у Йосипа. Правда, Йосипе?

Блідий дихавичний наймит, що лагодив упряж, мовчки кивнув.

Отець Антоній хотів подивитися, чи не залишилось на деревах сліди від його сну. Ніщо не сниться без причини. Може попід вікна хтось ходив?. Але він зразу відкинув цю думку. У селі не було злодіїв, а коли доспівали яблука й груші, він не трясся над ними й позволяв дітям з бідних родин їх збирати і рвати, аби хіба не лізли надто високо. Той сад збігав з гори і був дуже затінений влітку, через що дерева виросли високими й тонкими. Почав садити їх ще дідо, а закінчив тато. Пожитку великого з них вже не було, але навесні білили стовбури й підливали кожне дерево гноївкою.