Дійшовши до роздоріжжя, Юліан звернув на пастівник[214] з в’ялою травою, звідки відкривався вид на гору. Ближче до неї землю перетинали яри, порослі терням і шипшиною, із зеленими горбочками ялівцю. Терен був геть без листя й без ягід — точний образ християнського терпіння, й оминаючи його, на гору вела стежка. Вона не просто була стежкою: навчала, як легше піднятись на гору, де повернути, щоб не збив з ніг вітер, де напитись води з малесенького джерела, що ховалось у ямці, огорненій високою травою. То не була дорога, проведена чиновником з Відня під лінійку, як та, що вела на Дрогобич, ні, стежка думала й оберігала від злісного[215], котрий міг виїхати на гору й відти побачити хлопа, що потребував собі пару тичок на фасолю, чи пастушка з грибами в подолі сорочки. Бо ні гора, ні ліс не належали селу як перед 1848 роком, так і після нього.

Юліан хвалив стежку з огляду на її зручність, а не безпеку. Піднявся нею на західний схил гори й побачив, як з боку Самбора і з боку Дрогобича насувались невеликі хмарки, наче розвідники, що обирають місце для майбутньої битви. Пан фотограф не хотів би опинитись між тим небесним воїнством, приміром, улітку. Внизу нерухомо простяглось село: не як мертве чи спляче, а як поглинуте думами. Він озирнувся на джерело під дерев’яним хрестом і високою липою. Священик, напевно, благословляв цю воду; важко дихаючи, підіймався на гору. Заручник громади, яку можна переконати лише вмовляннями і ласкою. Люди не люблять, якщо їх сварять, коли вони вже готові покаятися. Їхні язичницькі звичаї мають лишатися непорушними, як деякі дитячі звички зберігаються до старості. Отець Антоній, якби був міським жителем, не дав би собі ради з тими людьми, котрі могли лишатись дітьми довіку, завдяки опіці предків.

Для кого росли ті велетенські черешні на горі, що, мабуть, здичавіли від старості, й давали влітку лише жменьку гірких ягід? Хіба що стримувати верхні вітри й роздирати туман похмурого надвечір’я. Стояли, наче колони в язичницькому храмі, й фотограф відчув майже панічний страх перед ними. Не хотів увійти навіть до лісу. Сів на чималий пеньок, звідти відкривався краєвид на іншу гору, відділену річкою. Не мала жодних ознак людського втручання, поросла ялицями впереміж з безлистими деревами. Він подумав, що у молодості отець Антоній міг часто приходити саме на це місце. Звідси видно було церкву, попівство, оточене великим садом. Досить було збігти вниз, щоб опинитись у безпеці від лісових духів. Цікаво, чи й учитель приходив сюди, спостерігаючи, як сонячні плями переходять з одного схилу на інший, з однієї гори на другу? Жменька попелу під ногами Юліана, залишки вогню, об який хтось самотній грів руки, затуляючи вогонь від вітру, нагадала йому вчорашню зустріч під школою.

VІ. Ураза[216]

Із кіньми було щось не так: ледве тягли візок. Отець Антоній відчув се крізь дрімоту. Випив хіба келішок вишнівки, а задрімав… Дорога до Монастирця вдалась — то правда. Погідний, навіть теплий, ранок, мирний Гарась, котрий, бувало, мав звичку гніватися мовчки та вголос, як разом кудись їздили. Тепер єгомость був розслаблений від сповіді, й чувся загалом добре. Бо не може чоловікові на цьому світі бути цілком добре, коли довкола Боже твориво мучиться й загибає.

Коли їхали до Монастирця, побачили на Глинному процесію: несли маленьку діточу труну. Поки вони з Гарасем чекали, перед очима отця Антонія виринув недавній похорон, і йому здалося, ніби малу Орисю Безуб’якову досі не поховали, бо не хотіли класти її в зимну мокру землю. Від того стало гірко й встидно, бо міг провідати дитину, коли ще була жива, потішити бодай трохи.

Єгомость розплющив очі й побачив, що Гарась не знати чого сів на коня, а на другого поклав руку.

— Ти що робиш, Гарасю?

- Їду, отче, — озвався Гарась зі свого звичного місця. — А що таке?

— Чого коні так помалу їдуть?

— Бо до гори. Худобина змучилась.

«Виходить, мені привиділось,»- подумав отець Антоній, проте з кіньми було щось негаразд.

— Диви, щось коні тяжко дихають! Спинися, я злізу.

Отець Антоній зійшов з візка й пішов поруч із Сивком, тримаючись за упряж.

— Ну-ну, скоро будем вдома. Село вже видно…

Але з голови йому не виходило, що ж то таке темне сиділо на коні… Він чув про подібні випадки, що віщували смерть худобини. Почав молитись, проте не перехрестив коня, бо то було б зараз небезпечно.

— Ти певен, Гарасю, що Сивко здоровий? Може, ти перегодував його?

— Певно я не знаю, як коней годувати! У війську був конюхом. Якісь ви дивні, отче! Ні з того, ні з сього попхалися до сповіді… Коби всі так грішили, як ви…

— А се що?

Священик помітив на шиї у Сивка пару крапель крові, ніби кіт потягнув пазуром.

— Що ви кажете, отче?

— Нічого, — зітхнув він, втомившись від балачки і від того, що дорога була геть заболочена. — А той похорон, що ми проїжджали, не пам’ятаєш, чи був там священик і чи несли хрест попереду?

— Який похорон?

— Та на Глинному. Діточий похорон…

— А коли то було?

— Як ми їхали туди.

— Не було ніякого похорону! Я ще не всліп. То вам приснилося, отче…

— Може, й так, — згодився отець Антоній.

— Та сідайте вже! Подивіться, всі чоботи в болоті…

— Змию в ріці.

— Ага, а потім захоруєте[217]!

Старий священик тільки похитав головою: " Нема з ким говорити.» Він завше поступався слузі, шоб не тратити сили на суперечку. Се не шкодило його репутації: на людях Гарась дотримувався етикети, а коні, звісно, мовчали. Зараз єгомость хотів лише без пригод дістатись додому, аби не трапилось ще якоїсь дивини. А після вечірні можна буде записати до книжки те, що бачив він, а не побачив Гарась. Але записати від себе, а від сторонньої особи, щоб не впала тінь на їхній священичий рід. Втім, рід обривався на отцеві Антонію. Ну, що ж, на те воля Божа. Нема синів і дочок — нема принуки[218] до них, аби ставали конче священиками і дружинами священиків. Нехай спочине давній рід. Часом буває, що декотрий рід треба вчасно перервати, аби не змізернів чи не спаскудився.

Єгомость зітхнув і подумав, що, може, не варто було зриватися[219] нині до сповіді, бо день якийсь не дуже вдалий. Отець Михайло збентежився, побачивши його. Не був готовий прийняти міх з чужими гріхами на свої вутлі[220] старечі плечі. Мав якусь пильну[221] роботу. Та навіть від цього простого ритуалу отець Антоній відчув полегкість і, відбившись від слуги, зосередився на молитві. Він молився за душі померлих, щоб легко покинули землю, а далі, щоб кінь був здоровий. Незчувся, як виїхали на міст, позалатуваний новими дошками, а за мостом єгомость походив по баюрі, аби змити болото. Вода проклала собі хід до його лівої ноги, проте отець Антоній приховав це, щоб не накликати гнів слуги: навіть не ойкнув, хоч холод аж по серці шкрябнув. Може, трохи дратва розійшлася — не біда. І так скоро почнеться зима. Священик кинув погляд на гори, на синюватий ліс під скупим блідим сонцем, і відвернувся. Ніби завстидався, що такий він старий, заталапаний[222] болотом, достойний дивитися на сю величну красу, що була до нього і переживе його надовго. Не те, щоб це засмучувало священика: душа, як і тіло, потребує спочинку, але чи буде там спочинок? Такий, який мають дерева і земля взимку? Перед вірними отець Антоній волів краще розмірковувати про райські блаженства, аніж про муки пекла. Усі грішать, бо трудно не грішити в цьому світі, окрім блаженних та обраних, і ще малесеньких діточок, однак щира сповідь перед Богом очищає від дрібних гріхів. Лиш за великі доведеться відповісти.