Коли отець Антоній почув про Якова, то подумав, що се ще один знак. Хотів стрітися з цим чоловіком, але зразу понабігало звідусіль людей, обсівши монастир. Чекали, коли вийде до них зцілитель. Антоній думав тоді: що почуває той, на кого покладають такі великі надії? Чи не боїться? Чи одержимий він, а чи блаженний? Якщо одержимий, то мав би ставати на герць зі злом. Якщо блаженний, то чому люди при ньому б’ють собою об землю, кривавляться, і з рота у них йде піна? Ніколи він не чув стільки богохульств і прокльонів, як за ті два дні, коли приглядався до незваного гостя, котрий не мав дозволу на екзорцизм, а відтак проводив вигнання бісів за мурами святої обителі. Чим уподібнювався до Спасителя, гнаного звідусіль.

Молодий священик тримався віддалік від юрби, щоб його не діткнувся дух одержимості. Ховався то за дубом, то в корчах, то за копицею сіна. Отець настоятель цілими днями молився, і ходив по монастирі лише тоді, коли отець Яків знаходився за ворітьми. Мусив відрядити посланця до владики Йосафата, але зробив так, щоб той дуже довго добирався, бо монастир мав вигоду від численних пожертв. Так чинили всі. У горах монастирі небагаті, й цісарська влада на них завше дивиться так, ніби хоче увірвати для себе кусень землі чи латку лісу. Отець Яків мав добрий нюх і відбував на день раніше, ніж повертався гонець з наказом від владики, котрий теж не дуже квапився, бо розумів, що допомога монастиреві не завадить. Розумів, але мусив. Слуги Божі мали би слухатись одного пана, але так не було ніколи.

Антоній стрів отця Якова рано, коли йшов до церкви. Надворі ледве розвиднилось, і він йшов сонний, намагаючись пригадати свій сон. Отець Яків виринув перед ним несподівано, аж священик настрашився. Притиснувся до стіни, щоб пропустити старого, але той вхопив його руками за плечі й зазирнув у очі. Від страху отець Антоній аж заціпенів, передчуваючи, що зараз станеться щось недобре. І справді, Яків відштовхнув його й крикнув:

— Пріч від мене, сатано! Пріч! Во ім’я Отця й Сина, і святого Духа!…

«Господи, що він говорить?!» — вжахнувся отець Антоній, і тут Яків почав битися головою об стіну.

— Отче Якове, отче Якове! — просив його священик. — Браття, поможіть!

Позбігалися ченці. Двоє найсильніших відтягло закривавленого отця Якова від стіни, але той виривався, бризкаючи слиною.

— Господи, заступи! Господи, помилуй! — молився Антоній.

Поволі отець Яків заспокоївся. Висів, переламаний надвоє, на руках дужих ченців.

— Отче Якове, — лагідненько мовив отець-настоятель, — ходіть, спочинете трохи.

— Кажеш, спочити? — з притиском мовив старий. — Злий дух поміж вас ходить, а ви хіба би спали та їли!

— Господь з вами, отче, та ж то свята обитель!

— Свята обитель — у серці. У серці!

— Не кажіть дурниць, отче! Не богохульствуйте! — скипів настоятель.

— Добре, — згодився Яків, — добре. Най буде по-вашому. Тільки виженіть звідси того, що в нього на плечах злий дух вився. Мені його не зцілити. Спаліть на терновому огні, так буде найліпше!

— Кого, отче, спалити? — озирнувся довкола себе настоятель.

— Отого-во! — вказав Яків на блідого перестрашеного урізького священика.

— Що ви таке кажете? То наш гість, священик! Хіба не видите на ньому святого хреста?

— Ага, то хрест видите, бо блищить, а злого духа, котрий чорний, не видите!

Того вже отець Антоній не міг витримати і зомлів. Що було далі, не пам’ятає, але досить того, що на другий день він покинув монастир, хоч лив дощ, як з відра. Був майже непритомний зі страху і встиду, хоча чим мав встидатись? Знав, що з монастиря то не вийде. Брати-ченці трохи зверхньо дивились на юродивого Якова, дратуючись його безцеремонністю. Але чи міг віддерти від себе ті слова, що призначались для нього, отець Антоній? Не вмів забувати від малого хлопчика лихих слів, сказаних татом чи учителем. Вони його дуже смутили, ранили. Пам’ятав їх по роках. Приходили, коли чинив не так, як би мав чинити порядний християнин.

Але такого, як вчув від отця Якова, навіть не зміг би вимислити. Чому той побачив його таким, яким не бачив ніхто? Не знав його, ніколи не говорив з ним. Мав у тому бути якийсь великий змисл[235]. Прості люди сприймали гіркі й болючі слова Якова як удар нагаєм: поболить й перестане. І так треба. Отець Антоній розумів, як важко лишатися добрим християнином і чоловіком, терплячи нужду й кривду. Тому прагнув підтримати в людях іскру Божу, аби не перетворилися на дику звірину. Не знав, як ліпше то зробити. Не любив різких слів, рухів, змін, боявся, що заламається. І врешті заламався, як вмерли батьки й жінка. Думав тоді про Йова, за чим той жалував більше: за маєтками чи за родиною? Виглядало так, що за добром, котрого позбувся, найбільше боліла йому душа. Але довго так отець Антоній не вважав. Якби він стратив те, що створив тяжкою працею, то теж почував би великий жаль. А що Антоній нічого не надбав, прийшовши на все готове, то серце його не прикипіло до майна. Міг би нажити своє власне. Проте батьків і дружину Бог дав йому лише раз. І забрав. Отже, журитись можна за тим, що вже повернути неможливо.

Тепер, коли жаль трохи втих, священик казав своїм людям на похороні: я теж стратив найдорожче, але, видите, живу далі. Се вони розуміли. Проте воля Божа, знак від Бога — для них були лишень словами, у які треба вірити, а не розважати над ними. Так було заведено: тільки Слуги Божі мають інструмент для розважання, бо вони розвинені духовно. Книга, яку писали дідо, тато і сам Антоній, була для урізьких людей чимось більшим, аніж історія їхніх почувань та звичаїв. Їм здавалось, що вона промовлятиме за них перед Господом на Остатньому Суді, бо самим важко було перелити свої думки в слова. «Господь ся розбере», - казали вони.

Йдучи під дощем, отець Антоній не озирався, не розглядався по боках, та, якби почув, що хтось з братів доганяє, сховався б у лісі. Він знав: ніщо так його не втішить, як довга самотня дорога з гір у долину. А влітку дикі звірі не нападають на людей. Він продовжував розважати[236] далі над знаками Бога. Головне — вірно їх витлумачити. Давати знаки людині, котра навіть не здогадується, що то вказівник для неї, нема потреби, однак Бог дає їх кожному, не різнячи людей, бо Він — мудрий і справедливий. І завше є надія, що, як не в цьому житті, то в іншому чоловік досягне до їхнього розуміння, і збагне, на чому схибив, а що вчинив добре завдяки вірі своїй і серцю. Доки людина живе на землі, доти має можливість спастися, і сатана не може нею опанувати. Ні, не те мав на увазі отець Яків. Може, він хотів сказати, що отець Антоній не створений для монастиря і просто поласився на безтурботне чернече життя, відступивши від свого хреста? Принаймні, тоді священик так і думав.

Коли загриміло і почалася злива, отець Антоній сховався під липою, що росла одиноко поміж буків, у яку блискавка могла вцілити найперше. Однак липи росли коло його церкви, коло його дому, і ся липа пахла трохи припізнілим цвітом. І під нею було б солодше вмирати. Не він сам би себе убив, а грім небесний. Цієї хвилі священик був готовий до смерті, але Бог хотів, щоб він жив далі й дійшов до Урожа, сполоканого[237] у небесній воді.

Хоча з тих пір минуло немало часу, отець Антоній так і не знайшов пояснення тому, що мав на увазі Яків, чого ним било об стіни й підлогу Лаврівської святої обителі. Чим зашкодив йому чужий напівсонний священик, чий розум ще не прокинувся ранньої пори? Коли розум дрімає, у чоловікові оживає щось протилежне: огидні безсоромні сни, де він робить те, чого не посмів би зробити наяву. По снах можна довідатися не лише те, що приховує чоловік у душі, а й наскільки глибоке його моральне чуття. Якщо диявол напастує душу, то не зі сторони. Душа сама його породжує, обрісши брудом зсередини.

А тоді, спустившись із гір, священик про це не думав. Говорив то з Яковом, то з отцем-настоятелем, бо слова приходили до нього пізніше, коли розмова вже скінчилась. Тільки зі своєю паствою чувся легко. Міг поставити на свойому, міг заперечити, міг розгніватись чи заплакати. Тепер, якби стрівся з Яковом тут, у долині, а не в горах, на які звик дивитися знизу вверх, ніби просячи у них ласки, то сказав би йому: «Се — твій страшний сон, чоловіче, а не я.» Отак би йому повів[238]. І ще: «Може, сатана й сів мені на плечі, але се мій тягар, а не твій». А потім спала на думку отцю Антонію річ майже неможлива: може, отець-настоятель попросив Якова настрашити Антонія, аби той вступився з монастиря? Був небагатим. Не мав ні свого ґрунту, ні хати. Чого ж ви, отче-настоятелю, не сказали мені правди? Може, річ не в тім, що я бідний, а що пам’ятав вас ще з семінарії. А може, тому, що вдовець?»