Хлопця не було. Зникли й святочні чоботи, що стояли коло ліжка від неділі. Не було й гуні. Петро завмер. Він ще раз обвів поглядом хату, ніби сподівався побачити в ній Марію і Орисю, цілу свою сім’ю. І по тому відчув страшну пустку і такий жаль, що заледве серце йому не розірвалося. Був се момент, коли до людини нарешті доходить біль утрати, усвідомлення того, що вона — на віки-вічні. Петро заплющив очі і вдихнув повітря, що складалося з часточок диму, зілля, свяченого на Трійцю, пір’я з подушок, порохна з дерева, мишачого посліду, поту й сліз… А потім видихнув. Стало трохи легше.
Чоловік вийшов надвір і сів на призьбі. Завжди тихий і слухняний хлопець залишився таким, як був, тільки слухав тепер не вітця, а когось іншого. Прагнув вирватися з місця, позначеного смертю. Чи висидів би Петро у такому віці у хаті, де вмерли мама й сестра, де блукають їхні душі опівдні й уночі? Діточий страх сильніший, ніж страх дорослого. Петро знав це по собі, коли пас уночі з хлопцями коней поблизу холерного цвинтаря. Тоді привиджувалось різне, підкрадаючись до них з темряви, а вогонь аж пригинався від подмуху тієї невидимої сили. Люди вважали ту силу злою й ворожою, приручити яку можуть лише особливі чоловіки й жінки.
Петро знав, що та сила не є ані доброю, ані злою. Якщо їй нічого не треба від чоловіка, вона оминатиме його, а як хоче щось узяти, то забирає без жодної за те відплати. Попробуй взнати, чого вона бажає, коли тебе трясе від страху. Найліпше не стрічатися з нею ніколи, аби не погубити душу. Але то можна в місті, а по селах таких, як Уріж, дороги духів і людей перехрещуються, тільки не кожен то відчуває. «Ні молитва, ні хрест, ні свячена вода не поможуть, — казав єгомость, — коли людина живе не по-християнськи.» Але, щоб порятувати свою єдину зосталу дитину, Петро готов був знищити усе довкола себе. Сила, яку він тлумив і зневажав у собі протягом цілого життя, могла обернутись проти кожного, хто скривдив би Орка. Ця сила відтручувала його не лише від людей, а й від церкви.
Якби хтось побачив Петра цієї хвилі, то не впізнав би: очі потемніли, уста скривились, а ніздрі ворушились як у звіра, котрий опинився у пастці. Що порадив би йому отець Антоній? Молитися чи битися? Не дав Бог йому дітей. І не вірив Петро, що священик піде супроти цілого села, яке дбало за нього. Того йому не простили б. Петро вивів коня надвір, спутав ноги, щоб не пішов за ним. Тоді взувся у чоботи і накинув празникову гуню. Не знав ще, якою дорогою пішов Орко: лісом через Площину, чи полем через Ставищі, але скоро взнає. Петро волів би, щоб ніхто його не видів і не питав, куди вибрався в будний день. От люди! Скажеш, що на похорон, подумають: «О, пішов опир до опира!» Не підеш — обмовлять: «Не шанує родини.» Втім, Петро не мав наміру йти на похорон Митра. Хотів догнати Орка. Але мусив вийти на роздоріжжя. За селом став, понюхав вітер, що одразу приніс йому прикрий запах старого пса, що спав у загаті. На дорозі не було видно нікого. Люди їдуть до міста, як ще не розвиднилося, а з панського двору вела інша дорога, що сходилася із цією у Багнах. Запах снігу він відчув перш, ніж подивився на гору Мабуру. Сніг нагадував про неминучість зими. Спочатку сходить з неба на гори, де зимніше.
Петро звернув на стерню і пішов навскоси до Площини, старого лісу, за яким були Нагуєвичі. Орко часом пас там корову, і знав найкоротшу дорогу до Нагуєвич. Чоловік незабаром підійшов до лісу й опинився на нерівній стежці, залитій водою. Мусив іти понад край, зачіпаючись за кущі ожини, або й заходити між дерева. Дуби росли далі, а скраю тулилися граби й ліщина. Чув, що Орко ще не вийшов з лісу. Заблудити хлопець не міг, бо його провадила чужа воля. Якби Орка хотіли погубити, то могли б се легко зробити тут. Не лишилося б і сліду по дитині. Площина вважалася небезпечним лісом. Були тут несподівані яри, падали сухі дерева від вітру, стрічалися навіть вовки і ведмеді. Урізькі люди не чулися в лісі добре. Колись відіпхали його від себе задалеко, викорчувавши задля пісного поля. Зрештою, то були панські ліси. Хлоп мав кусник поля, громадське пасовисько і кілько хочеш води у ріці. За дерево мусив просити панського економа.
Ліс густішав і темнів, однак Петро не почував себе самотнім. Десь попереду йшов Орко, і він упізнавав його сліди. Син не шанував чобіт, раз у раз ступаючи ними у болото, ніби відчував, що його наганяють. Петро намагався притлумити в собі злість, бо пару раз гілля здіймало з нього капелюха, і доводилося віддирати рукави від колючих пагонів ожини. Добре, що нині нема свята. У такий день духи від церковного дзвону втікають до лісу. Він розумів, що хлопець не винен, однак, не мусив так легко піддатися: не чинив жодного спротиву, не признався вітцеві. Петро вчив його шанувати старших, але забув сказати, що не кожний старший вартує того, аби його послухати й летіти[266] зараз робити те, що той скаже. Треба мати трохи свого розуму!
Не раз шкодував Петро, що мама не поїхала далеко, туди, де їх ніхто не знає. Не були спершу такі бідні, можна було щось ліпше вибрати. Але тепер вже нічого не вдієш.
Він ступав по лісі, ніби сходив поволі д якоїсь темної вогкої пивниці. Мав падати дощ і, як буває перед тим, стояла непорушна тиша, хіба під ногами хрупало сухе гілля і шурхотіло опале листя. Якби чоловік мав волю, як пташок, то не мучився би ціле життя на одному місці, а шукав би таке, де йому буде добре. Мало того, що гаруєш, як чорна сіль і не вилазиш із нужди, тебе ще й карають і одні, й другі за те, що не такий, як вони. Якби знав, що на тобі то скінчиться, то якось би витерпів. Проте ненависть і підозра падають на твоїх дітей та внуків. Знати се — що може бути тяжчого?
Так собі міркував Петро, сковзаючись по багні, провалюючись у ями, шпортаючись у повзучій ожині, а в цей час на світі хтось народжувався, хтось вмирав, стікав кров’ю, сміявся, плакав, і він був часткою величезної людської маси, на яку дивився Господь очима, повними розпуки[267]. І Петрів жаль додавав Йому ще більше жалю. Врешті чоловік спинився перевести дух і сказав собі: «Так є, але так не має бути.» Бо не хотів з’явитися перед сином у подобі жалюгідного хробака, якого викопали рискалем[268] із землі. Він познімав з себе сухе листя й павутину, стріпав капелюха, а тоді вийшов на узлісся. Але й там не видно було Орка. Петро поминув людські городи, обнесені кіллям, що досі обвивала повитиця[269] з одинокими білими квітками, а далі вийшов на Війтівську гору, неподалік замкненої кузні. Але й там не помітив Орка. Напевно, вже дійшов до цвинтаря. Митро жив у долішньому кінці, то й мали ховати його на долішньому цвинтарі, а се недалеко. Петро став думати, як хлопець ішов до церкви: понад селом чи просто дорогою. Певно, дорогою, бо змучився. Але се вже не мало значення. Петро пішов горою, аби не стрічати людей з їхніми цікавими очима. Він доходив до церкви, коли вдарив дзвін і на дорозі з’явилась довга процесія з хрестом і хоругвами. Серце у Петра зателенькало і мороз пішов по плечах. Мають перше зайти до церкви, а звідти вже на цвинтар.
Хлопець сидів на горбку під грушкою і думав, що його затуляє шипшина. Знав, що має чекати тут. Скільки треба. Він обхопив коліна руками і втупився у діл, щоб нічого не пропустити.
Одна процесія зайшла до церкви з труною, а інша вийшла за цвинтарну огорожу. Четверо сильних хлопів несло на плечах мари, на яких лежав вуйко Митро. Лежав на боці, курив файку[270] і щось розказував таке, аж ті сміялись. Потім вони поставили мари на землю й витерли піт з чола. Молодий хлопець, котрий йшов позаду, ніс під пахою чорного когута. Він простягнув когута найстаршому хлопові з довгим сивим волоссям. Той вийняв ножа і одним махом відтяв когутові голову. Кров потекла на землю, що раптом розкололася і звідти бухнув огень[271]. Десь з-під землі страшно заіржав кінь, а відтак земля знову зійшлася. Вуйко Митро скочив з мар на землю, обіймив[272] кожного з тих п’ятьох, і, не озираючись, пішов. Просто на Орка. Став перед ним і сказав:
