Леонід Залата

“ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”

Глупої ночі в спальні директора Астроцентру спалахнув телеекран. Якусь хвильку черговий дивився на сиву людину в ліжку, ніби вагаючись, потім губи ворухнулися, і в спальню увірвався схвильований баритон:

— Андрію Григоровичу! Ви чуєте мене, Андрію Григоровичу?

Над узголів’ям загойдався прозорий дзвіночок. Сизуваті повіки Горбунова здригнулися, він рвучко звівся з постелі.

— Конче потрібна ваша присутність, — сказав черговий. — Одержано… Мене викликає супутник “Оріон”. Машина вже вийшла за вами…

Клацнув вимикач.

До нічних викликів Горбунов уже звик, вони навіть подобалися йому, підтримуючи в його душі той божевільний ритм, на який він сам себе колись прирік і який змушував його забувати про давно вже немолоді літа. І все ж цього разу щось занепокоїло його. Серго, завжди ввічливий, іноді навіть занадто ввічливий, забув своє традиційне “я перепрошую”, а це на нього не схоже. Лише неабияка подія могла вивести з рівноваги таку людину, як Серго.

Місто спало, покроплене ріденьким дощиком. Кришталеві кулі ткали примарне місячне світло — холодне, німе. Дзикнули компресори, і нічні вулиці попливли в сонну тишу. Повітряні подушки м’яко погойдували на невидимих ресорах: лише на поворотах, коли машина різко нахилялася, колеса чиркали по асфальту. Позаду лишалася висушена вихорами смуга.

Як тільки машина вискочила з міста, по контуру облямована ліхтарями будівля Астроцентру почала горою насуватися, поглинаючи півнеба…

…Горбунов увімкнув спіральний ліфт на таку швидкість, що змушений був схопитись за поручні, а під час зупинки боляче стукнувся.

— Доброї ночі, Серго! Ну, що тут у вас? Мунтян відкрив нову планету чи, може, впіймав якусь жар-птицю за хвоста і тепер тобі не терпиться до ранку?..

Він сам відчув, що жарт вийшов недоречний. Горбоносий юнак у формі Зоряної служби біля пульта обернувся в його бік разом із кріслом. Очі його були втомлені і дивились кудись мимо.

- “Оріон” прийняв імпульс, — глухо сказав Серго. — Тисяча двісті мегаджин.

Хвилина-дві минули у мовчанні.

— Ти добре зробив, хлопчику, що викликав мене. Це… “Антей”?

Серго дивився, як повільно, зовсім нечутно пересуваються ноги Горбунова до стільця. Стояла тиша, така тиша, що чути було, як на панелях пульта в унісон вицокують хронометри.

Горбунов вдивлявся в планетарний купол. Там сяяли зорі. Несправжні, витвори людської думки, а все ж зорі. Він любив їх — таємничих і жорстоких красунь, він віддав їм все своє життя, а вони, невдячні, поглинали і любов його, і навіть найдорожче…

— Розшифрували?

— Я просив Мунтяна поквапитися…

Цвіркуном застрекотів зумер. Станція “Місяць-2” просила дозволу передати зведення. Нашвидкуруч переключивши “Статотрон” на прийом, Серго над силу посміхнувся дівочому обличчю на екрані.

— Сеанс… Прийом.

Мабуть, його слова пролунали незвично сухо, він встиг помітити, як здивовано злетіли вгору брови на екрані й поспішив перейти на радіозв’язок. Він знав, що Ляна буде ображена, бо кожен сеанс, коли їх чергування збігалися, був не просто сеанс, а побачення. Поки “Статотрон” записував зведення, вони дивилися одне на одного усміхнені, душею усміхнені й мовчазні. Приватні розмови суворо заборонялися.

— Андрію Григоровичу, я…

Вони не помітили, як увійшов Мунтян.

— От і добре, Саню, ти, як завжди… як завжди, — тихо сказав Горбунов, пильно вдивляючись у долоню фізика. На долоні лежав холодний кристал. Там все-все… У такій крихті! Зараз він почує… А що, власне, він може почути? Хіба він не знає? Не знає лише причини, обставин, подробиць, а що таке імпульс в тисячу двісті мегаджин, він знає добре… І ці хлопці теж знають, і не лізуть в душу з співчуттям. Бо це ні до чого… А послухати він послухає, до єдиного слова.

— Я кажу, Саню. що ти, як завжди, швидко справився. Почнімо?

Поки Мунтян закладає кристал в непоказний рогатий диск, до якого з чиєїсь легкої руки прилипло ім’я “Оракул”, він слухає, як цокають хронометри. Секунда… секунда… секунда… секунда… Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки… Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян — куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?

— Люди!

Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.

— Вас вітає екіпаж “Антея”! Я поспішаю, у нас залишилося зовсім мало часу. Ми зробили все, що могли. Зореліт падає на досі невідоме тіло неймовірної магнітної сили. Ми могли б уникнути небезпеки, якби знали, що неспроможні будемо її подолати. Не судіть нас суворо за те, що ми жадали розгадати таємницю.

Ми прощаємося з вами в зажурі. Тільки тут, у безмежній далині від рідної Землі, ми збагнули, яка вона прекрасна.

Нас втішає, що ті, хто піде трасою “Антея”, не повторять нашої помилки. Зараз “Антей” віддасть всю свою енергію, всю до останньої краплі, аби тільки мій голос мав силу досягти Землі.

Прощайте! Передаю координати… Передаю координати… Передаю координати…

Зелене вічко “Оракула” згасло.

Знов зацокали хронометри, байдуже відкидаючи секунди в минуле.

Під куполом сяяли несправжні зорі.

— Членів Ради викликати зараз?

Горбунов обернувся уже в дверях, блідий, скам’янілий.

— Не треба. Зараз ніч. Вночі люди сплять. Розішліть копії всім станціям, супутникам і зорельотам першої зони. Саню, хлопчику мій, зроби копію… і для мене.

* * *

- “Місяць-2”! “Місяць-2”! Сеанс, прийом…

Личко Ляни холодне, неприступне.

“Статотрон” записує зведення.

Хронометри вицокують секунди

Вони мовчки дивляться одне на одного. Приватні розмови суворо заборонені.

Цок-цок, цок-цок…

— Ляно! — не витримує Серго. — Я не міг тоді. Розумієш, не міг! На “Антеї” був його син…

Ущелина синіх туманів - doc2fb_image_03000006.png

Віктор Бурлай

ОСТРІВ ЧОТИРЬОХ РОБІНЗОНІВ

1

Коли Майкл дав згоду, шеф не виявив ні радості, ні хоча б якогось пожвавлення. Схоже було, що він заздалегідь знав, яка буде відповідь.

— Пам’ятайте, Кроус, в разі чогось там такого… негайно зв’язуйтесь по радіо зі мною. Ви зрозуміли? Особисто зі мною. Про все інше дізнаєтесь на місці.

З працівниками лабораторії Майкл познайомився тільки у вертольоті, коли вони вилетіли на острів. Безпосереднім помічником його виявився смаглявий молодик з широко розставленими банькуватими очима. Балакучий, аж занадто.

— Мітчел, хлопець на всі сто, — так відрекомендувався він збентеженому Майклу і всю дорогу вже не закривав рота, без найменшої послідовності перестрибуючи в розмові з одного на друге.

Двоє інших, якраз навпаки, були мовчунами. Кістлявий радист палив цигарку за цигаркою, а кухар з таким неприродно рудим чубом, що мимоволі хотілося посмикати — чи він часом не приклеєний? — всю дорогу куняв.

Десь на захід сонця, коли Майкла почало вже нудити, вертольот приглушив мотори і плавно пірнув униз.

Острівець був крихітним шматком землі серед безмежного океану, і, якби не два дерев’яних будиночки в тіні кокосових пальм, можна було б подумати, що людська нога ще ніколи не ступала на ці скелі.