До зали заводять якогось смердючого цибатого брюнета. Невеличкого на зріст, кудлатого, з ніг до шиї запакованого в чорну шкіру. Виявляється, що він на вокзалі цькував стареньких поляків, подружжя. Тепер я розумію, що тут робить Наташа. Вона уважно за всім спостерігає, руки її спокійні, вона тримає себе в руках за допомогою вуст, стиснула їх так, щоб нічого в організмі не ворушилося. Я часто роблю так само.

Смердючий брюнет розповів полякам, про те, що Берлін – це його місто, і щоб вони швидше звідси вшивалися, а щоб було більш зрозуміло, адже вони – іноземці, вдарив чоловіка та жінку кілька разів гумовим кийком. Коли розповідають про його вчинки, він щось наспівує, озирається, шукає вдячного глядача. Коли подібні істоти хочуть зустрітися зі мною очима, я ніколи їм цього не дарую, зрештою, дивлюся на них сама – неемоційно, сонно, головне – не виказувати жодних емоцій. Вони ними живляться. Його запитують, як він може прокоментувати свої дії. Він відповідає, що його там узагалі не було, все це вигадки. А якби він стрів поляків – утікав би. Він боїться їх, вони ж з табору переможців. Дивиться ця істота дуже зухвало. Але, можливо, і був, у нього стільки справ, усього й не пригадаєш, але точно – не чіпав. Так, метляв руками, можливо, когось зачепив, пісеньку співав про Берлін, а що, хіба не можна? Він – берлінець.

Запрошують потерпілого, він непогано говорить німецькою, розповідає про те, що вони з дружиною живуть у будинку, за яким доглядає цей пан, і стосунки між ними завжди були жахливими, хоча вони за все вчасно сплачують і поводять себе належним чином. Але випадку на вокзалі старенький не пам’ятає, відводить очі – червоні, залякані власним плачем. Те саме розповідає його дружина, змучена, втомлена жінка. Протокол складений невдало, побої зафіксовано не того дня, Шкіряна Істота залишається непокараною. Посміхається, наспівує щось, зиркає.

Обвинувачка, шикарна довгонога жінка, манерою проголошувати промову схожа на розривну кулю, попереджає, що буде стежити за ним і колись йому обов’язково не пощастить. Він підморгує їй і каже, що йому лестить, що така шикарна панянка буде за ним спостерігати. Суд закінчується. Я кажу, що хочу помити руки. Так зі мною постійно. Наташа протягує вологу серветку. Ми йдемо до суддівської кав’ярні, Наташа говорить щось заспокійливе до подружжя польською. Я ніц не розумію, але голос її лагідний та переконливий водночас.

У кав’ярні до нас підходить опецькуватий пан. Обіймається з Наташею, вітається зі мною та подружжям. «Це – Орест, я хотіла, щоб ти з ним познайомилася». Я ще раз вітаюся. «Знаєш мережу готельчиків “FORREST”? Я дійсно нещодавно бачила такий готельчик. «Це – готелі Ореста, він – українець, оце влаштовує зараз Радмилу та Збігнева пожити в себе». Орест каже, що запрошення мені до України дійсно не потрібне, але він може задзвонити своїм друзям, щоб вони вирахували та спростили мій маршрут, допомогли знайти машину, зустріли – коли треба. Я дякую, тому що мені потрібно на щось спиратися в цій подорожі. Ми обмінюємося з Орестом координатами, він каже, що все надсилатиме мені поштою. Орест ще раз обіймається з Наташею, забирає подружжя поляків та зникає.

«Ти давно з ним знайома?» – «Колись я писала статтю про його бізнес. Знаєш, не так багато чужинців здобувають фінансовий успіх у міграції. В нього це вийшло. Але він дуже впертий. Колишній українській інженер став власником успішної мережі готелів у Німеччині. Вражає?» – «Вражає. Я б не стала успішним власником. Навіть не знала б, з чого починати. Зовні він схожий на баварця, напевне, це йому допомагає тут. Хоча не кожний пустить до серця та гаманця баварця». Наташа сміється. «Так, вигляд у нього хитрюганський, він каже, що людина, як цегла, перед тим як ставити на неї штамп якості, він мусить обмацати її з усіх боків, бо несе відповідальність за свої штампи». – «А ти?» – «Іноді ставлю, але мої штампи – польською, не кожен годен їх прочитати». – «А що стоїть на Дерекові?» – «Нічого. Я його просто кохаю. І ще дуже хочу змінити його життя». – «А що не так з його життям?» – «Знаєш, я дуже хочу, щоб він віддав щось суспільству». Я ніколи б не наважилася пропонувати Дереку зміни, можливо, саме тому він зараз не зі мною. «Наскільки я знаю, це не його світоглядна позиція». – «Саме так. Я намагалася затягнути його на ці процеси. Схилити до того, щоб він допомагав людям, котрим нема кому допомогти. Безкоштовно. Від серця. Але його серце зайняте». – «Тобою». – «Ні. Більше – собою. Та хибним відчуттям свободи. Хоча я спромоглася трохи втулитися, мізинцем». Вона потягується.

«Марто, ти зараз говориш зі мною як автомат, котрий повідомляє тобі, скільки ти важиш. Неживий, байдужий голос, пропущений через кілька фільтрів Я не запитую тебе, чому ти так поводишся, бо я знаю чого. Я просто хочу, щоб ти знала, що подобаєшся мені, так чи інакше, я на твоєму боці». За такі слова потрібно дякувати. А я не могла, щоб подякувати, мені потрібно було проковтнути одну складну емоцію – сором, змішаний з люттю, вразливість, змішану з коханням, і щось іще – більш тверде. В таких випадках подяка часто виливається зі сльозами. Але я стрималася. Наташа взяла мою долоню в свої руки і, певне, почула подяку, висловлену моїм бурхливим та необачливим пульсом. «Тримайся. Франц на тебе чекає, він сказав, що не постійно перебуватиме вдома, але тобі буде кому відчинити двері. Бувай». Наташа рвучко підвелася та пішла.

На мій дзвінок довго ніхто не реагував, я вже встигла подумати, чи не прогулятися мені десь, як двері розчинилися. І я опинилася у веселковому краї. Весь коридор Франца – підлога, стіни, стеля – все було вкрито веселками. Зачарована веселковими спалахами щастя, я не відразу звернула увагу на те, що двері мені відчинила напівгола жінка. Вона стояла і роздивлялася мене. Струнка, з розкуйовдженим сивим волоссям, у прозорій чоловічого крою сорочці.

Власне, це був удар. Перший мені завдала подруга Боно, адже я була переконана, що мій кузен гей або щось зовсім іншосексове. Тепер Франц. «Чого ви на мене так дивитеся? Наче я хатня рослина, що наважилася відчинити вам двері». – «Я просто думала, що Франц… надає перевагу чоловікам». Вона повела стегном, перемістила основну вагу тіла. «Я також надаю перевагу блондинам, а от сплю із Францом. А він шатен. Парадокс?» Важко було опонувати. Я привіталася, назвала себе і запитала, чи можу я пройти. «Який обираєте колір?» – «Прошу?» – «Франц так тестує людей, дуже часто люди йдуть одним чи двома кольорами веселки. То який обираєте ви?» Як я не люблю тестів. Навіть жартівливі тести, котрими мене час від час атакує Ханне. Я завжди брешу. От і цього разу я обрала червоний. Жінка подивилася на мене, гмикнула і сказала: «Якби вам довелося йти тривалий час і нікого не стріти на своєму шляху, ви б збилися на синій». Дідько її забирай. Вона мала рацію, ця прозорлива прихильниця блондинів.

Вона розташувалася на ліжку. Неприбраному, такому самому розкуйовдженому, сексуальному та видовженому, як вона. «Мене звати Ора. Я бачу, що вас не треба розважати, бо вам через це буде ніяково. Хочете щось випити?» Я сиділа в кріслі, в котрому цілком могла сидіти сіромаха Джейн Ейр. Ніколи в моїй хаті не буде подібних крісел. В такому кріслі не можна нічого пити, бо рідина застрягне десь на рівні підгруддя. «А у вас тут немає іншого крісла?» – «Є, але на ньому сидить Піа Нера». Я озирнулася і побачила маленьке лялькове крісельце, де сиділа лялька-циганка. «Я б на вашому місці не чіпала її, вона дуже мстива». Божевільня. Я не знала, чи варто продовжувати розмову і про що. Ору це не бентежило, вона накрилася ковдрою і наче заснула. Хоча це навряд можна було назвати розвагою, але мені дійсно стало ніяково. Я боялася встати, бо крісло рипіло і я могла її розбудити, а сидіти тут і берегти її сон – мене також не тішило.

Взагалі так зі мною поводилися вперше, не знаю, прикидалася вона чи ні, можливо, хотіла довести, що, як тільки вона засне – я відразу почну нишпорити квартирою? Чи скину Піа Неру та заберу в неї крісло? Ще я думала про Франца. Власне, він був злий. А ще він терпіти не міг мого брата. Ханне була переконана в тому, що колись Франц запропонував Манфреду стосунки, брат послав його під три чорти, і тепер Франц казиться. Я вважала все це дуже дріб’язковим, але хто сказав, що Франц виступає тільки у великих формах? Я думала, зізнаватися в тому, що я – сестра Манфреда чи ні? Він обов’язково цим поцікавиться. Не таке вже в нас поширене прізвище. Раніше я ніколи не відмовлялася від брата. Але саме зараз наближалася до того, щоб відрізати цей родинний зв’язок та сховати його під строкатою спідницею Піа Нери.