«Привіт, прокинулася? Слухай, можна до тебе зайти?» Це було несподівано. Я дуже хотіла з ним поговорити, особливо після того, як проти цієї розмови муром стала вся моя родина, але, оскільки від дядька мені потрібні були тільки українські ділові зв’язки, я вирішила, що говоритиму з ним, коли придбаю квитки на виліт. Передовсім з тим, щоб його не відволікати і не завантажувати. Аж ось з’явився він сам.
«Я цілий день буду вдома, заходь!» – «Цілий день мені не знадобиться», – гмикнув дядько. За це гмикання його ще більше не любив Манфред, котрий вважав, що кожним таким гмиканням дядько посилював враження від того, який він крутий та зайнятий бізнесмен. Я ставилася до цього простіше.
Дядько Артур не гаяв часу, певне, стояв уже під моїми вікнами, за мить він був тут, у моїй вітальні, стриманий, елегантний і дуже гарний. Я давно його не бачила, за цей час у нього з’явилася борідка. Добре, що в нас не заведено цілуватися, в мене хибне уявлення про борідки; я знаю, що воно навряд чи колеться, але я не довіряю цим знанням. От цікаво, коли людина примудряється завести собі не собачку, коханку чи ще когось, а борідку, це щось означає? «Тобі пасує борідка», – сказала я. «Це – вимушений захід. Мене подряпав Цезар». Якби хтось здалека почув цю розмову, міг би припустити, що дядько працював приборкувачем хижаків або подряпався сухариком з салату, або втік з божевільні.
Цезарем звали дядькового папугу. Як на мене, це була істота з нестерпним характером, представник породи, що мала романтичну назву «Розелла». Так звуть жінок в оперетах та італійські яхти. Дядько його врятував, узимку побачив на дереві поряд з гомінкими горобцями, виліз, приманив, забрав до себе. Потім довго розміщував оголошення про те, що знайдено папугу, хай озветься власник. Власник не озвався й досі. Але десь за тиждень по тому, як Цезар оселився в дядька, дядько збагнув, що власник ніколи не знайдеться, хіба що заради того, щоб ощасливити дядька листом вдячності, що ця істота відтепер живе не в нього.
Цезар видер нігтя в Зубатки, спаскудив дядькову фірмову футболку, розмочував та плювався кормом і загалом вів себе так, як ведуть нестерпні діти в американських тупих комедіях: паскудив, псував повітря, підкидав у чай різну гидоту, жбурлявся лайном, істерично сміявся, влаштовував пастки, коротше – ні в чому собі не відмовляв. Дядько його обожнював, він поважав людей, істот та предмети з цілісним характером. Хай навіть паскудним. Я також любила цього папугу, тому що він завжди мною цікавився. Його погляд можна було схарактеризувати як завгодно, тільки не байдужим.
Артур умостився у кріслі, схопив журнальчика, почав гортати і ще раз гмикнув. У журнальчику він побачив Манфреда, це був саме той номер, що сповіщав про Манфредову перемогу. «Марто, а ти б не пригостила мене чаєм?» Я підхопилася. Дядько вкотре гмикнув. «Знаєш, моя секретарка, щойно побачить, як хтось у приймальні або в кабінеті гортає журнал, відразу готує напої, мені видається, що вона надзвичайно професійна». Він чекав, що я відповім: «Я не твоя секретарка». Такі фрази нагадували мені перші такти маршів. Дуже німецькі. Манфред точно б так відповів, хіба що додав крещендо. Але я сказала, що Артур завжди вирізнявся вмінням підбирати персонал, от якби ще йому довірили обирати родичів, він, певне, й тут би не схибив. Артур розреготався. «Маєш рацію. Слухай, ти наче не збираєшся мене пригощати, хоча все одно доведеться. Але от що мені дійсно цікаво, як давно ти хотіла мене бачити і як давно про це твоє бажання знає моя сестра?»
От чому вона мовчала, мама. Не телефонувала, не смикала мене. Вона займалася тим, що контролювала свого брата, а мене лишила у спокої. Власне, це було правильною тактикою, я дію на опір, а Артур – її молодший брат, вона намагалася його переконати, що я вантажитиму його непотребом. Але зухвала старша сестричка Агнес забула про те, що маленький братик Артур навіть у дитинстві не рахувався із тим, що хтось був старшим за нього. В його системі координат Бог також мав право на помилки, тільки тому і не створив його першим. І це не привід нехтувати Біблією, але привід тлумачити її на свою користь.
«Мені знадобляться твої зв’язки в Україні. Власне, це все пов’язано з тим, що нещодавно помер батьків батько, сконав від раку, був несповна розуму, але, як виявилося, не загинув під час Другої світової. Від нього залишилося кілька листів та інших предметів, мені закортіло дізнатися про нього більше». – «Зрозуміло. Агнес почала мене підгортати, а це виглядало дивно, ще не передзим’я і я – не яблунька в її садочку, тому я потерпів, скільки зміг, і приїхав до тебе, щоб розібратися. Агнес ніяк не може запам’ятати, що я завжди маю справу з першоджерелами».
В дядька Артура вираз обличчя, на якому можна тестувати рівень невпевненості людини. В нього такий обрис губ і такі очі, що завжди здається, немов він збирається засміятися. Невпевнені люди тлумачать це не як ознаку веселого норову дядька, а як його одверту насмішкуватість, відразу починаючи вишукувати у собі щось таке, з чого він глузує. Я сама довго до цього звикала, але так і не звикла.
«Хочеш почитати листи діда?» Мені здалося, що прагматичний погляд Артура на речі допоможе мені розібратися в дідовій особистості. «Ні, дякую, але я не відчуваю потреби», – Артур трішки підвівся у кріслі, щоб витягти дещо з кишені. Він витяг кілька карток, одну простягнув мені. «Це картка українського банку, можеш там нею скористатися, тобі так буде легше». – «Дякую». Я тримала слизький прямокутник і розуміла, що мені дуже кортить запитатися про суму, але я знала, що не зроблю цього. Буває, що ступінь ніяковості залежить від ступеня вдячності і від розміру благодіяння. Мене цей ступінь може прибити. Мені захотілося запитати в Артура, як поживає його дружина, але я забула, як її звати. Ну, не запитувати ж в нього, як почувається Зубатка.
«Ти не образилася, що я не цікавлюся?» – випередив мене Артур. Я відповіла на це поширеним плечовим маневром. «Розумієш, ви всі доклалися, щоб я відсторонився від родинних справ. Агнес розуміє своє сестринство виключно як старшість. Мене це не цікавило і в дитинстві, годі говорити про зараз. Про справи Манфреда я інколи читаю в пресі», – Артур кивнув у бік журналу. «Щодо Йохана, то достатньо знати, що він є. Йохан як Конституція. Звичайно, коли мене припре, я згадаю про нього першим, якщо встигну. Бо він більш за мене переймається репутаційними справами, а я уявно належу до його родини. Я не встигну відкрити рота, як він уже обкладеться всіма необхідними файлами. Ти мені найближча людина, але не настільки, зрозумій мене правильно, щоб перейматися твоїм життям. Не кажучи вже про життя та смерть діда твого батька».
Мені подобалася відвертість Артура. Я запевнила його в тому, що не ображаюся. Він легко встав, вийшов у коридор, це було несподівано, що я забарилася і не кинулася його провести, як він повернувся. З пакетом у руках. «Це – тобі». М’ятно-зелений шалик у маленькі чорні саламандри. Всі з закрученими хвостами, певне, щасливим вважається той, де в однієї з ящірок хвіст закручено в інший бік. Артур всміхався. Я метушливо розглядала шарф, як дитина розпаковує кіндер-сюрприз, щоб дізнатися, яку той ховає іграшку. Щасливий чи ні? «Щасливий?» Дядько гмикнув. «Дізнайся сама. Я витяг його з нової партії. Подобається?» Я схвально кивнула, шикарний шалик. «Бувай, повідом, коли вирушаєш, я маякну своїм, щоб тебе зустріли». Я пообіцяла. Артур пішов.
Я влізла в свою пошту і збагнула, що дуже давно не реагувала на листи студентів. Відкрила перший, другий, але відповідати не хотілося. Створила нову теку і перенесла листи туди, коли-небудь я приділю ним увагу.
Я відкрила сторінку з мапою України, чорт забирай, але я нічого не знаю! Невже жодної асоціації? Я заплющила очі. Отже, Чорнобиль – ядерна катастрофа. Вродливі та дешеві жінки. Навіть у моїй поштовій скриньці я знаходила рекламні листівки, котрі заохочували мене відправитися до України у пошуках нареченої чи дівчини для сексуальних розваг. Ну і брати Кличко. Я почала робити закладки. Проблема була в тому, що української та російської я не знала, сторінок англійською було обмаль, німецькою – майже нічого не було. Навіть концерн BMW, не знаю, чого я взагалі про нього згадала, – спілкувався зі мною, здається, російською. З іншого боку, чого мені пхатися в Україну купувати німецьку машину? А українцям не потрібне знання німецької, щоб їздити на авто. Я замислилася, от якби купівля машин примушувала вчити мову, що б було? Англійська, японська та німецька панували б світом. Наприклад, Манфред базікав би японською або ніколи в житті не купив би свою хвалену «тойоту».
