Я зайшла в двокімнатну квартиру Марата з невеличкою кухнею та велетенським балконом, біля дверей якого стояв велосипед, наче натякаючи на те, що нас запрошено на трек. Посеред однієї з кімнат стояв великий овальний стіл. Нас зустрів Валера, котрий діловито жував ковбасу. «Привіт, я – Валера», – представився він, не помічаючи мою праву руку, котру я до нього тягнула. Він тицьнув у мою ліву, боляче не було, але я смикнулася від несподіванки. «Добре, що ліва. Не заважатиме. Слухай, ти накидай щось на стіл. Чого стоїш? Давай, метни ікру».
Марат обійняв мене та провів на кухню. Дістав пігулки, налив склянку води. «Випий і має попустити». – «Слухай, що я маю робити? Метати ікру? Я правильно зрозуміла? Це він після спілкування з акваріумними рибами так заговорив?» – «Ні. Це означає, що оскільки в домі жінка, а це – ти, ми не будемо накривати на стіл. Бо все це справа жіночих рук. Ти мусиш нарiзати хліб, зробити канапки, нафарширувати яйця, нарізати салати, викласти ковбаску та сирок – на одне блюдо, хвилястими рядами. І зробити це дуже швидко, бо ми хочемо випити і не будемо цього робити без закуски, адже ми не алконавти». – «Що-що?» – «Не вмієш?» – наївно запитав Марат, хитрувато всміхаючись. «Я можу тільки замовити щось в Інтернеті, ну, або сходити до супермаркету». – «Ось тому ваші чоловіки полюють за нашими бабами». Я пирхнула. «Ти не пирхай, а мене послухай». Я ще раз пирхнула. Саме в цей час на кухню завітав Іван. Він приніс дві пляшки горілки, котрі обережно, як біоматеріал, вклав до морозилки. А також дві банки ікри. «Масло маєте?» Я зізналася, що не знаю. Іван перевірив. «Є. То бери, нарізай батона, масти маслом і викладай по півчайної ложечки ікриці. Піду покурю». І він зник на балконі.
Марат пішов відчиняти двері, а я зайшла до другої кімнати. Там стояло дві бандури. Згадала, що Маратова мала та дружина бандуристки. Одна з бандур була наче чимсь поколота. «Ти залишила напризволяще дві банки ікри?» – «Марате, що це таке?» – вказала я на поколоту бандуру. «Це – Даринка. Коли вона збагнула, що їй постійно робитимуть уколи, вона почала колоти бандуру. Щоб та від неї не заразилася. І щоб було не так страшно». – «А це дошка візуалізації?» – я кивнула в бік круглого плаката, котрий висів на стіні. На ньому були зображені Пеле, Холлі Бері, Шарон Стоун та ще двоє чоловіків. Один з яких нагадував мені Гемінгвея, іншого я не могла упізнати. Текст йшов українською, я нічого не розуміла. «Це герої Дарини. Сезанн, Пеле, Гемінгвей, Стоун та Беррі. Всі вони діабетики. Беррі навіть сама народила. Для Дарини це дуже важливо, розумієш?» Я чудово це розуміла.
З’явився Сергій, більше схожий на понуру стару вівцю в окулярах, ніж на Джона Леннона, який почав, за влучним висловленням Марата, – кобелювати. Хапав мене за стегно та намагався притягнути до себе. Без слів. Власне, він готував мене, тим самим врятувавши мене від того, щоб готувала я. Сергій не випускав мене з кімнати. На кухні ж чаклував Влад, мабуть, використовував поради однієї зі своїх брошур. Йому допомагали Аркадій та Марат. Аркадій – високий та впевнений, з такими підборіддям та очима, що могли б бути у скель.
Сергій потяг мене до вітальні. Тож почалося. За столом сидів Іван. Поряд з ним лежав пакетик «мезима». На тарілку він відразу наклав купу щедрот. «В Івана – виразка та панкреатит, тому він не сідає за стіл без «мезима»«. – «Може, краще не вживати жирного та смаженого?» – «Ги, – відповів Марат. – У нас країна наче створена для продажу «панкреатинів», невгамовні шлунки, нездорова їжа та потяг до безкінечного та щедрого застілля».
А далі була горілка, вино та розмови. Спочатку була горілка, потім хтось згадав про шампанське, Марат сказав, що іншим разом, але Сергій помчав за ним на кухню. Я думала, що після горілки та шампанського мені буде зле. Але пияцтво на мені наче не позначалося. Тому я продовжила з усіма.
Говорили про футбол, уряд, газ, підступних росіян, про те, як Меркель складає руки на животі, а це означає, що вона наполеглива, агресивна і завжди вагітна якою-небудь ідеєю, вагаючись, чи кинутися та вкусити, чи затаїтися і перечекати; «а ще ховає талію, котра давно поплила»; про Штазі, КДБ, Путіна; говорили про поляків, котрі втомилися підтримувати українців (тут я пожартувала, що так, певне, почувається адвокат за призначенням, коли розуміє, що великих грошей він не отримає, але викладатися треба, бо йдеться про його професійну честь, професійний обов’язок). А також про те, що євреї нас використовують і ми ще пошкодуємо, що на це повелися. Як і щодо турків, котрі нахабніють щодня, а ми того не помічаємо. Про те, що українські жінки – корисливі та вродливі шльондри, а ми, німкені, переважно виглядаємо як легкоатлетки, треба перевіритися на гормони. «От який у тебе зріст?» – запитав кремезний Валерка. «Я менша за тебе», – спокійно відповіла я. Сергій непомітно нажлуктився і почав цілувати мій гіпс. Аркадій скептично відмовчувався.
Ми з Маратом вийшли на балкон-трек подихати. Ніч була спокійною. «На небі – штиль, – усміхнувся Марат. – Люблю нічне місто». Він перехилився через поручні. «Дивися, скільки припарковано машин, нічого не помічаєш?» – «Помічаю. На газонах стоять, на тротуарі, одна на дитячий майданчик влізла». – «Правильно. Але я зараз не про це. Подивися на те, як блимає сигналізація. Сучасні світлячки великих міст – сигналізації припаркованих автомобілів, вони перегукуються, живуть своїм життям, миготять у темряві та посилають любовні сигнали одне одному. А ми нічого не розуміємо».
«І слава Богу. Ми забагато знаємо про машини, принаймні набагато більше, ніж про світлячків», – почувся хтось третій. На балкон вийшов Аркадій. «Ви не романтик», – сказала я. «Можна на ти. Я романтик, але прагматичний. Метис. Дитя сучасного світу». Коли він посміхався – перетворювався на когось іншого. Було дивно, але я подумала, що могла б у нього закохатися. Так само сильно. Як у Дерека. Зворушливо-небезпечний. Це при тому, що підсвідомо він мене дратував, я вважала, що він використовує Марата.
На якусь мить я уявила себе мартином, котрому він дав знеболювальну пігулку, щоб той десь полетів, на скільки вистачило пігулкової анестезії, потім впав і розбився. Але вже не на очах його вразливого друга. Коли не бачиш – цього наче і не відбувається. Аркадій нахилився до мене. «Я не вірю в сестринство», – тихо, майже по складах промовив він. І пішов.
«Що він тобі сказав?» – «Я не впевнена, що зрозуміла. Слухай, а він одружений?» Марат трохи подумав перед тим, як відповісти. «Він удівець. Його дочці Ганні шістнадцять, вона вчиться в Женеві. Він не хотів, щоб вона зростала з мачухою, тому в нього постійні стосунки. Але не з однією жінкою, а з повіями». – «Він не вірить у сестринство, але вірить у повій. Бо легше повірити чек – «до сплати»«. – «Він тебе образив? Не звертай уваги, він дбає про мене. Навіть не про мене, а про мою родину. Щоб нічого не розпалося, щоб ніхто не зруйнував». – «Я схожа на жінку, яка може зруйнувати міцну родину?» – «Ти не схожа на повію. Цього йому достатньо, щоб не довіряти тобі. Давай поміняємо тему?» – «Давай!»
«Ти коли-небудь думала, що Німеччина об’єднається?» – «Мені важко було усвідомлювати, що існує дві Німеччини, якщо чесно. Тому я або сприймала ту Німеччину просто як віддалену частину моєї Німеччини. Або як частину Чехословаччини. Втім, зараз відбувається те саме. А ти думав, що Союз розпадеться, що твоя країна здобуде незалежність?»
«Не думав. Тоді я читав не ті книжки. Але згодом почав думати, але Союз встиг розпастися до того, як ця думка в мені визріла. А потім все закрутилося у калейдоскопі. Одного разу ти встав, подивився у вікно і побачив, що хтось крутнув його, поки ти спав. І ти маєш іншу картинку. А потім ще раз. І ще раз». – «А в мене таке враження, що цей хтось цю картинку не докрутив, зупинився на півдорозі, одна Німеччина наклалася на іншу, але нової картинки не вийшло. Щось справжнє, а щось підроблене». – «Ви здатні її докрутити».
Коли ми повернулися до гостей, Іван продовжував їсти, Сергій уже спав. Аркадій викликав офісного водія, а Влад – таксі. Славко дивився телевізор з вимкнутим звуком та пив. Валера щось розповідав Іванові, який уважніше ставився до червоної риби, ніж до слів друга. Було вже пів на першу. Я сказала, що мені слід збирати валізу, але Валера сказав, що мені її вже зібрали. Потім він запропонував випити за дружбу народів. І ми випили. Потім за жінок. Потім запитав, чи прискіпуються наші митники до ввезення харчів з України. «Може, вони, як канадці, думають, що ми пакуємо мікроби в банки з ікрою?» Я сказала, що не знаю, але в мене буде нагода перевірити. Валера сказав, що кілька банок ікри покладено мені між штанцями та синьою кофтиною.
