Я наблизилася до нього, щоб увібрати його в себе, як він вбирає вітер. І сиротинці також мене не підвели. Вони дійсно усвідомлювали цінність моменту. «Так хочеться сьогодні бути з тобою цілий день». – «Давай цей день перенесемо на завтра, а сьогодні проживемо який-небудь звичайний день, коли в твоєму житті є робота, друзі та зобов’язання, але поки немає кохання? Спробуємо?» – «Давай. Може, принесеш деякі свої речі до мене? Тим більш, що моє житло ближче до твоєї роботи». – «Але ж ми домовилися, що завтра у нас сьогодні і в ньому немає роботи, чи не так?» – «Саме так. Але потім настане післязавтра, воно ж завтра, і робота там буде». Він поцілував мене. «Добре. Такій мудрості опиратися немає ані найменшого сенсу. Що ти будеш робити нині? Коли я піду на роботу?» – «Піду до психолога».
Райнер відставив мене від себе на відстань своїх сильних рук. «Уже? Через мене? Це такий ритуал?» – «Ні, через іншого чоловіка. Через діда. Я тобі трохи розповідала. Хочу показати йому дідові малюнки, листи. Можливо, йому вдасться краще відчути Отто фон Вайхена». – «Можливо, дід з тих чоловіків, яким легше відкритися стороннім людям, аніж родичам? Може таке бути?» – «Цілком». Я відчула послаблення його рук, і ми склалися в одне ціле, як переносний рибальський стілець.
Ернст Янг сказав, що чекає на мене рівно о дванадцятій, просив не запізнюватися, бо «за годину в мене одна шизонута істеричка». Я подумала, як він після мого візиту означить мене, і ще подумала, як мені пощастило, що він не мій психолог. Хоча кілька разів я в нього консультувалася, але то було не на його кушетці, а на моїй.
Власне, це був приятель Манфреда, а не мій. Але певний час у нас була спільна компанія. Крім того, він був другом нашого з Манфредом дитинства. Так дивно, ми з братом не близнюки, але своє дитинство я частіше означаю як наше. Наче мене не було без Манфреда.
Його повне ім’я – Ернст Янг Маккензі. Це ім’я для всіх людей у тому середовищі, де він обертався, звучало як назва консалтингової чи юридичної фірми. Ніхто на слух не сприймав це як ім’я фізичної особи (невже так звуть людину?), що його свого часу дуже дратувало, але потім він призвичаївся і став використовувати це як послаблюючий пильність жарт та свою фішку. Вчитися на психолога він подався не до Австрії, що було б логічно, а до Великобританії.
Там йому було нелегко. Він потрапив у середовище шикарних снобів. Один з професорів зауважив з приводу непоганої англійської Ернста, що таку говірку він ще готовий пробачити двірнику, ірландцю або продавцю булочок з Індії, але не фаховому психологу. Професор щоразу так гостро реагував на слова Ернста, що той порадив йому спілкуватися зі словниками, щоб не подряпатися словами, наголосами та вимовою живих людей, а ще краще, говорити латиною, бо мертва мова – наче вигадана для таких професорів. Після того професор відмовився приймати в Ернста іспити, але це був не єдиний професор довкола.
Ще Ернста труїли Шекспіром. Він досі вважає, що Вільям надзвичайно отруйний драматург та сонетист. Отруєння Шекспіром відбувалося всюди: в аудиторіях, на вечірках, на тренінгах, у гостях. Його співрозмовники завжди цитували Шекспіра. Головним було не те, щоб вгадати фразу або кілька слів, що було вирвано із контексту, за секунду після того, як хтось це процитував. Вгадати треба було за секунду до того, як хтось це процитує.
Спочатку Ернст комплексував. Але потім якось ввечері всівся та самотужки, не використовуючи існуючих перекладів, переклав твори Гете англійською і почав труїти британців цитатами з Гете. Деякі з його співрозмовників думали, що це Шекспір, і вперто, незважаючи на мозковий запор, силувалися та тужилися пригадати, звідки взялася ця фраза-подразник. Ернст любив говорити, що в кожного потужного письменника є текст, котрий сприймаєш як Біблію. Тобто ти впевнений, що десь це чув, але не можеш пригадати, де саме, як і зізнатися в тому, що ніколи цього не читав.
Його кращими друзями були Кайра Наталі Лінн та Джонатан Лінн. Також психоаналітики. Вони фанатіли від історії про Джека Різника. Навіть їхніх дівчаток-близнюків звали Барнабі та Бурго на честь двох бладхаундів, поліцейських собак, що розшукували легендарного серійного вбивцю.
Познайомилися вони за трагікомічних обставин. Одного разу Ернста запросили у гості до відомих у вузьких професійних колах психоаналітиків Лінн. Він втратив свідомість і розбив голову в той час, коли заходив до арки, котра запрошувала до помешкання подружжя. Справа в тому, що в арці було встановлено гіпсову фігуру Джека Різника, виготовлену в повний зріст і в натуралістичній манері. Манфред, коли розглядав світлини, щоразу здригався і буркотів, що це збоченська, але дуже якісна робота.
Ернста забули попередити щодо Джека, бо всі до нього звикли. А в Лінна було кілька мерських та поліцейських дозволів на встановлення цієї «паркової фігури», за яке той боровся. Відтоді, як після кількох судів боротьба закінчилася перемогою Лінна, він став сприймати Джека так само природно, як всиновлену дитину, яку виборов і вважаєш частиною своєї родини, тому забував попереджати про нього новачків.
Ернст запитав: а як до цього ставляться діти? Адже це жахливо. Лінн сказав, що їхні діти до цього ставляться із розумінням, а чужим дітям нема чого робити в цій арці, втім, якщо хтось з дітей туди пролізе, то не злякається. Бо діти й жінки тому й стають жертвами маніяків, що ті викликають у них не острах, а цікавість. «Він як атракціон, це ж Діснейленд, розумієш?» Ернст намагався зрозуміти.
У той час Лінн була вагітною. Подружжя сподівалося, що в них народиться син. Ернст порадив назвати його Лустморд, що в перекладі з німецької означає – вбивство заради розваги, сексуальне вбивство, він думав, що вони дорікатимуть йому за такий вияв «гумору», але і Кайра Наталі, і Джонатан були у захваті від цієї ідеї. «Все-таки, коли сторіччями потилицю людей довбе дощ, з їхнім мозком відбувається щось незворотне» – констатував Ернст Янг Маккензі.
Ернст був одружений, і хоча з дружиною своєю не жив, усе не міг розлучитися, незважаючи на численні знайомства в правничому середовищі. Так буває. Його дружина справляла гарне враження на мого батька та батька Ернста, які, не змовляючись, визначили цей шлюб як канонічний. Її звали Ада, вона була австрійською оперною співачкою. Звичайно, що всі ми називали її Аїдою. Хоча вмирати за Ернста або Батьківщину вона б точно не стала.
Ернст вирішив, що Ада – це те, що потрібно для довершеного образу блискучого психолога. Народжувати вона відмовилася відразу. Сказала, що в неї «розтягнуться легені і вона не зможе співати сопрано». Всі намагалися їй заперечити, але у відповідь отримували тільки зверхній погляд.
У сексі вона була нестримною, Ернст ходив покусаним. Вона не могла почати без укусів, заводилася тільки так, Ернст намагався уникати поцілунків та орального сексу, щоб довше залишатися непошкодженим, але Ада рідко з ним рахувалася. Характер у неї був нестерпним. Не тільки для Ернста, а і для всієї родини та близьких друзів.
Він двічі намагався розірвати цей шлюб, але Ада надрізaла вени. Саме надрізaла. Її забирали до лікарні, Ернст страждав та боявся, що подробиці його родинного життя дійдуть до вух колег з Асоціації, журналістів або клієнтів (невідомо, що гірше), бо працювати з психологом, чия дружина ріже собі вени, наважиться хіба доведений до відчаю або псих.
Ада була людиною «над». Вона надрізaла вени, надкушувала грушу, надломлювала хліб, надлюблювала Ернста, але загалом не надривалася. Мій батько у притаманній йому саркастичній манері сказав, що Ада відпустить Ернста тільки тоді, коли він зникне з її репертуару. На це не менш в’їдливий Ернст відповідав, що краще хай вона переключиться на репертуар Ернста Кшенека, наприклад «Стрибок через тінь» – чудово їй підійде у виховних цілях як людині, позбавленій самоіронії. На це батько підморгував і відповідав, що в цій опері знайдеться місце Ернсту, наприклад, в особливому хорі статевих психопатів-мазохістів, натякаючи на сексуальні звички Ади.
