Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.

— Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене годині так о дванадцятій. Поговоримо, подумаємо…

— Куди ж прийти? — запитав дід.

— Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.

— На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.

Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз — радісний і сумний водночас.

— В табір! — коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.

Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.

— Товаришу підполковник! — збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. — Ми виявили місцеве казначейство…

— Казначейство? — з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. — Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..

— Та що там, у тому казначействі? — Стременний досадливо знизав плечима. — Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… — йому хотілося поїхати в табір.

— Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, — їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? — Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: — Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..

— А чому ви думаєте, що це та сама?

— Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.

Стременний недовірливо похитав головою:

— Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?

— Ні. Вона тут, поряд.

— Як же вона сюди потрапила?

— Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили — там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…

— Цікаво, — сказав Стременний. — Невже й справді та сама скриня? Не віриться…

— Та сама, товаришу підполковник. — Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. — Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?

Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.

— Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, — сказав він. — Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.

Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.

Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола — за сусідніми столами — штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.

Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням як саботажники, і будуть віддані до суду».

Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.

— Грошей купи! — високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. — Скільки ж їх тут приблизно? — запитав він старого вусатого писаря.

Писар спритно робив свою справу — асигнації так і мелькали в його руках, — і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.

— Та вже мільйон сімсот тисяч, — посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. — А загалом не дуже багато — всього мільйонів п'ять-шість буде.

— Нічого собі — мало! — здивувався Морозов. — Та це ж цілий бюджет!

Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.

— Чи не здається вам підозрілим, — звернувся він до Стременного, — що тут так багато зовсім нових грошей?

— Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? — запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. — Думаєш, гроші фальшиві?

— Можливо.

— Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?

— Це треба перевірити, — відповів Громов.

— Гм!.. — Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.

— Що ж, влаштуємо експертизу, — запропонував Стременний. — Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.

— Ніякої експертизи не треба, — сказав Морозов. — І так ясно — гроші фальшиві.

— Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? — повернувся до нього Громов.

— Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.

Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.

— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..

— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?

— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.

— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! — Морозов забрав у них асигнації і склав разом. — Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей — і всі з однаковими номерами…

— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…

— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.

— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…

— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.

— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?

— Скільки їх, до речі?

— Сто п'ятдесят шість тисяч.

— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.

— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.

— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.

Їхати в машині цього разу їм не довелося.

Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…

— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..

— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.

— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…

Громов мовчки кивнув головою.

— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.

— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.

— Що ж, подивимось, подивимось…

Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.

Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.

Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.