— Ви такі чудові! — вигукнув Тім.

Це порушило зосередженість шалапутів, і вони обернулися до нього.

— Удові! — повторив один із них… і всі помчали в ліс. Усе сталося так швидко, що Тім майже повірив, що йому привиділося.

Майже.

Тієї ночі він влаштувався спати на галявині, сподіваючись, що вони повернуться. І вже занурюючись у сон, згадав, що вдова Смек сказала про неприродно теплу погоду.

Та, мабуть, це пусте…якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок.

А він бачив не одного шалапута, а цілих півдюжини, і вони не лише танцювали, а й дивилися на північ.

Тім сів на своєму ложі з опалого листя. Вдова казала, що це ознаки чогось… чого? Станбласта? Майже, але не зовсім…

— Старкбласт, — промовив він. — Ось що воно.

— Старкбласт, — ожила Дарія, і її голос розбудив його остаточно. — Ураган, що швидко рухається і має велику силу. Його характеристиками є різке й несподіване падіння температури, що супроводжується сильними вітрами. Відомий масовими руйнуваннями й людськими жертвами в цивілізованих краях світу. У примітивних районах було знищено цілі племена. Це визначення старкбласту надане Північним центром позитроніки.

Тім знову ліг на своє ложе з опалого листя, підклав руки під голову і подивився в небо, на коло зірок, які було видно на тій галявині. Північним центром позитроніки надано, га? Ну… може, й так. Але Тім підозрював, що насправді то Дарія надала йому те визначення. Вона була дивовижною машиною (хоча навряд чи її можна було вважати тільки машиною), але деякі речі їй не дозволено було йому казати. Та він здогадувався, що вона могла натякати. Чи не хотіла вона його обдурити, як Збирач і Арманіта? Тім змушений був зізнатися сам собі, що така ймовірність була, але щось не дуже в це вірив. Він думав (може, тому, що він був лише дурною дитиною, ладною в будь-що повірити), що їй просто вже давно не було з ким поговорити, і тому вона була така приязна з ним. Одне він знав напевно: якщо наближався жахливий ураган, йому варто було швидше впоратися зі своєю справою і знайти десь укриття.

Це знову привело його роздуми до племені з болота Фаґонар. Вони ні на крихту не були в безпеці… і самі про це знали, бо чи ж не вони показували йому шалапутів? Він пообіцяв їм упізнати те, що вони намагалися йому показати, якщо побачить. І впізнав. Наближався буревій — старкбласт. Тубільці знали це, напевно, від шалапутів, і чекали загибелі.

Тім сумнівався, що з такими думками йому вдасться швидко заснути, проте вже через п’ять хвилин забувся сном.

І снилися йому трокени, що танцювали в місячному сяйві.

Він став вважати Дарію своєю супутницею, хоча вона багато не говорила, а коли озивалася, Тім не завжди розумів чому (чи про що, На’ар забирай, вона говорить). Одного разу то була послідовність цифр. А якось вона сказала йому, що буде «недоступна», бо «шукає супутник», і порадила йому зупинитися. Він послухався, і півгодини пластина здавалася цілковито мертвою — ні лампочок, ні голосу. А щойно він повірив у те, що вона справді вмерла, як засяяло зелене світло, з’явився маленький штир і Дарія оголосила:

— Зв’язок із супутником відновлено.

— Ну то тішся, — відповів Тім.

Кілька разів вона пропонувала розрахувати маршрут обходу. Але Тім усе відмовлявся. А одного разу, ближче до кінця другого дня після того, як він залишив Фаґонар, вона прочитала чотиривірш:

Якби Тім дожив навіть і до ста років (що, зважаючи на його нинішню божевільну вилазку, було малоймовірно), то ніколи б не забув того, що бачив за ті три дні, поки вони з Дарією на спеці долали важкий шлях нагору. Стежка, що раніше була ледь помітною, тепер стала чіткою дорогою, обабіч якої на кілька коліс тяглися напівзруйновані кам’яні стіни. А одного разу майже цілу годину коридор у небі над тією дорогою був заповнений тисячами велетенських червоних птахів, що летіли на південь, немов у вирій. «Але ж, звісно, — подумав Тім, — вони мусять перепочивати у Нескінченному лісі». Бо над селом Лісовим таких птахів ніхто ніколи не бачив. Якось дорогу перед ним перейшли чотири блакитні олені менше двох футів заввишки. Приголомшеного хлопчика, який стояв і дивився на цих карликів-мутантів, вони наче й не помітили. Також їм трапилося дорогою поле, заросле велетенськими жовтими грибами, що вивищувалися на чотири фути, з шапками завбільшки з парасольку.

— Даріє, а їх можна їсти? — спитав Тім, бо їстівні запаси в кошику вже вичерпувалися. — Ти не знаєш?

— Ні, мандрівцю, — відповіла Дарія. — Вони отруйні. Якщо ви навіть струсите їхній пилок собі на шкіру, то помрете від судом. Раджу виявляти максимум обережності.

Цією порадою Тім скористався. Він навіть затамував подих, аж поки не проминув те смертельне поле підступної сонячної смерті.

Ближче до кінця третього дня Тім підійшов до краю вузького провалля, що на тисячу футів чи більше йшло вниз. Дна він не бачив, бо воно всуціль заросло білими квітами. І так їх було багато, що він спершу прийняв їх за хмару, що впала на землю. Пахощі, які від них підіймалися, були неймовірно приємні. Через цю жадібно роззявлену горлянку землі було перекинуто кам’яний міст, що на іншому боці проходив крізь водоспад, який вилискував криваво-червоним у відображеному світлі призахідного сонця.

— Мені треба її перейти? — кволим голосом спитав Тім. На вигляд місток був не ширший за бантину в клуні… а посередині не набагато товщий од неї.

Дарія не відповідала, проте зелений вогник, що горів постійно, сам по собі був достатньою відповіддю.

— Може, вранці тоді, — сказав Тім, знаючи, що думки про це не дадуть йому спати, але й не бажаючи ризикувати так близько до кінця дня. Думка про те, щоб подолати ту останню частину високого переходу, вселяла в нього жах.

— Раджу переходити зараз, — промовила Дарія, — і якомога швидше просуватися до Північнолісового Доґана. Іти в обхід більше неможливо.

Стоячи перед тією безоднею з перекинутим хистким містком, Тім не потребував, щоб голос із пластини казав йому, що обхід більше неможливий. Та все ж…

— Чому я не можу почекати до ранку? Так буде безпечніше.

— Директива Дев’ятнадцять. — З пластини долинуло клацання, гучніше, ніж він будь-коли чув, і Дарія додала: — Але я раджу йти швидше, Тіме.

Він кілька разів просив її називати його на ім’я, а не мандрівцем. І вперше вона так і зробила, тож це його переконало. Фаґонарський кошик він покинув (не без жалю), бо боявся, що через нього втратить рівновагу. Останні два брутерботи поклав за пазуху, перекинув бурдюк через плече, потім пересвідчився, що чотиристволка і татова сокира надійно висять на боках. Він підійшов до кам’яного містка, подивився вниз на білу піну квітів і побачив, що там уже громадяться перші вечірні тіні. Тім уявив, як робить той один-єдиний крок, який-не-можна-виправити, побачив, як безпорадно махає руками, марно намагаючись відновити рівновагу, відчув, як камінь іде з-під ніг, а тоді він біжить у повітрі, почув свій крик, коли почалося падіння. Кілька миттєвостей на те, щоб пошкодувати за втраченим майбутнім життям, а тоді…

— Даріє, — тихим голосом спитав він. — А я справді мушу?

Жодної відповіді, що само по собі було достатньою відповіддю. І Тім ступив на місток над проваллям.

Підбори черевиків гучно цокотіли об камінь. Дивитися вниз йому не хотілося, та вибору не було — якби він не дивився, куди ступає, йому швидко настав би гаплик. На початку кам’яний міст був широкий, як сільська дорога, та вже ближче до середини (як він і боявся, хоча в ньому жевріла надія, що то очі зіграли з ним злий жарт) він став завширшки, як його шорбутси. Тім спробував іти, вигнувши в обидва боки руки, проте в ущелину, надимаючи йому сорочку, війнув вітер, і Тім відчув себе повітряним змієм, який от-от злетить у небо. Тож він опустив руки й рушив далі, п’ятка до носочка і п’ятка до носочка, гойдаючись із боку в бік. У нього з’явилася впевненість, що серце чи не востаннє вибиває свій шалений ритм, а розум крутить останні сумбурні думки.