Мама ніколи не дізнається, що зі мною сталося.

На півдорозі до протилежного краю місток був найвужчим і найтоншим. Тім крізь черевики відчував його крихкість і чув, як вітер грає на камертоні його вивітреної нижньої поверхні. Тепер щоразу, коли він робив крок, доводилося виставляти ногу в черевику над проваллям.

«Гляди не заклякни», — сказав він собі, але знав, що, якщо завагається, то це може статися. А тоді краєм ока він помітив унизу якесь ворушіння і справді завагався.

З квітів висунулися довгі шкірясті щупальця, синювато-сірі вгорі й рожеві, як обпечена шкіра, внизу. У тремкому танці вони потяглися до нього — спочатку два, потім чотири, потім вісім, а потім цілий ліс.

— Тіме, раджу йти швидше, — нагадала Дарія.

Він примусив себе знову рушати. Спершу йшов повільно, та потім швидше, бо щупальця все наближалися. Авжеж, жоден звір не міг мати мацаки завдовжки тисячу футів, хай там яке страшелезне тіло ховалося у квітах, та коли Тім побачив, що щупальця витоншуються і тягнуться все вище, він вирішив поквапитися. А коли найдовше з них сягнуло нижнього боку мосту й стало пробиратися по камінню, він побіг.

Перед ним гуркотів водоспад, уже не червоний, а блідий рожевувато-помаранчевий. Розпашіле обличчя освіжили холодні бризки. Тім відчув, як щось гладить його черевик, шукаючи, за що б ухопитися, й з нерозбірливим криком кинувся вперед, у воду. Одна мить крижаного холоду (він рукавичкою огорнув Тімове тіло), і він опинився на іншому боці водоспаду та знову на твердій землі.

Одне щупальце пробралося крізь воду. Стікаючи водою, воно здійнялося, мов змія… а тоді забралося геть.

— Даріє! Як ти там?

— Я водонепроникна, — відповіла Дарія, і в її голосі прозвучали нотки самовдоволення.

Тім підвівся і роззирнувся навколо. Він був у маленькій кам’янистій печері. На одній стіні фарбою, що колись, мабуть, була червона, але за багато років (чи навіть століть) вицвіла до тьмяно-іржавої барви, хтось надряпав:

ІВАНА 3:16

БІЙСІА ПЕКЛА НАДІЙСІА НА РАЙ

ЛЮДИНА ІСУС

Попереду були короткі кам’яні сходи, залиті тьмяним західним світлом. З одного боку було накидано бляшанок і уламків машинерії — пружин, дротів, битого скла і шматків зелених дощок, вкритих металевими гачками. На іншому боці сходів шкірився скелет з грудною кліткою, накритою чимось на зразок стародавнього ящика для зберігання посуду. «Здоров, Тіме! — ніби промовляла ця посмішка. — Ласкаво просимо на край світу! Хочеш ковтнути пилюки? У мене її повно!»

Тім пішов угору сходами. Проминаючи кістяк, пришвидшив ходу. Він чудово знав, що той не оживе і не вхопить його за черевик, як ті щупальця з квітів. Мертве — воно й було мертве. Та все ж йому здавалося, що безпечніше буде пробігтися.

Уже нагорі Тім побачив, що дорога знову вела в ліс, але бути там йому б довелося недовго. Не так далеко попереду великі старезні дерева розступалися і великий довгий пагорб, на який він піднімався, закінчувався галявиною, набагато більшою, ніж та, де танцювали шалапути. А на ній стриміла до неба величезна вежа, зведена з металевих балок. На її верхівці блимав червоний вогник.

— Ви майже досягли свого пункту призначення, — сказала Дарія. — Доґан Північнолісового Кіннока за три колеса попереду. — Знову щось клацнуло, гучніше, ніж перед тим. — Тіме, вам справді краще поквапитися.

Поки Тім стояв і дивився на вежу з її вогником, що блимав, налетів вітер, що так злякав його на кам’яному мосту, та тільки цього разу його подих був прохолодним. Тім подивився на небо й побачив, що хмари, які раніше ліниво повзли на південь, тепер стрімко мчали.

— Це старкбласт, Даріє, правда? Наближається старкбласт.

Дарія не відповіла, та це й не було потрібно.

Тім побіг.

На той час, коли Тім вийшов на галявину Доґана, йому забило подих і він міг хіба що швидко крокувати, попри відчуття, що треба хутчіш. Вітер усе дужчав, бив йому в обличчя, шепотів у високих гілках залізних дерев. Повітря досі було теплим, але Тім думав, що так триватиме недовго. Йому потрібно було шукати укриття, і він сподівався знайти його в цьому Доґані.

Та коли він ступив на галявину, то навіть не глянув на круглу будівлю з металевим дахом, що стояла біля підніжжя вежі-скелета з її вогником-блимавкою. Тімову увагу полонило дещо інше, і йому перехопило подих.

Невже я це бачу? Я справді це бачу?

— О боги, — прошепотів він.

Стежка, що перетинала галявину, була вимощена якимось гладеньким темним матеріалом, таким яскравим, що він відбивав і дерева, які танцювали на сильному вітрі, і забарвлені заходом сонця хмари, які пливли в небі. Вона закінчувалася над кам’янистим урвищем. Здавалося, на тому місці весь світ закінчується, а починається десь через сотню коліс чи навіть більше. А поміж ними була велетенська безодня повітряних потоків, у яких танцювало й кружляло листя. А ще вири й течії захоплювали птахів. У них безпорадно здіймалися та крутилися бін-расті. Деякі були явно мертві, з відірваними вітром крильми.

Та величезну прірву й помираючих птахів Тім теж майже не помітив. Ліворуч від металевої дороги, приблизно за три ярди від того місця, де світ провалювався в ніщоту, стояла кругла клітка, зроблена зі сталевих прутів. А перед нею стояло перевернуте пом’яте жерстяне відро, яке Тім бачив уже не вперше.

А в клітці повільно ходив довкола отвору посередині велетенський тигр.

Забачивши хлопчика з відвислою щелепою, котрий дивився на нього круглими очима, звір підійшов до ґрат. Очиська в нього були завбільшки з м’ячики для гри в «Очки», але не блакитні, а блискучі зелені. На його шкурі темно-помаранчеві смужки чергувалися зі смужками найтемнішої опівнічної чорноти. Вуха були нашорошені, шкіра на носі зібгалася у складки, й показалися довгі білі зуби. Звір загарчав. Тихо-тихо, наче шовкову одежину розривали по шву. То могло бути привітання… та чомусь Тім у цьому сумнівався.

На шиї в тварини був срібний ошийник. З нього звисало два предмети. Один був схожий на гральну карту. Інший же нагадував ключ дивної вигнутої форми.

Тім гадки не мав, скільки часу він простояв, загіпнотизований тими казковими смарагдовими очима, чи скільки ще міг простояти, але надзвичайна небезпека його становища дала про себе знати низкою тихих вибухів.

— Що це?

— Дерева на дальньому боці Великого каньйону, — сказала Дарія. — Екстремально швидка зміна температури призводить до їх вибухів. Тіме, пошукай укриття.

Старкбласт, що ж іще?

— Скільки в мене часу?

— Менше години. — Знову пролунало гучне клацання. — Мені доведеться вимкнутися.

— Ні!

— Я порушила Директиву Дев’ятнадцять. Єдине, що я можу сказати на свій захист, — я вже дуже давно ні з ким не розмовляла. — Клац! А тоді більш тривожне, більш зловісне — Бряззь!

— А що це за тигр? Охоронець Променя? — Щойно ця думка вилилася в слова, Тіма сповнив великий жах. — Я не можу покинути Охоронця Променя на вірну загибель від старкбласту!

— Охоронець Променя на цьому краю — Аслан, — сказала Дарія. — Аслан лев. Якщо він ще живий, то він далеко звідси, у країні, де ніколи не тане сніг. А цей тигр… Директива Дев’ятнадцять! — А тоді клацнуло ще гучніше, бо вона обійшла Директиву. Чого це їй коштувало, Тім не знав. — Цей тигр чарівний, це та магія, про яку я говорила. Але не зважай. Ховайся в укриття! Нехай щастить, Тіме. Ти був моїм дру…

Цього разу не клацнуло і не брязнуло, а жахливо хруснуло. З пластини повалив дим, і зелене світло згасло.

— Даріє!

Мовчанка.

— Даріє, вернися!

Але Дарії вже не було.

Звуки артобстрілу, з якими помирали дерева, ще лунали далеко від того захмареного провалля світу, та, поза всіляким сумнівом, вони наближалися. Вітер усе дужчав, ставало дедалі холодніше. Високо в небі швидко мчав останній конвой хмар. А за ними була страхітлива фіолетова ясність, у якій уже прозирали перші зорі. Шепіт вітру в високих гілках навколишніх дерев підвищився до нещасливого хору зітхань, немовби залізні дерева знали, що їхні довгі-предовгі життя підійшли до кінця. Ішов великий лісоруб і розмахував своєю вітряною сокирою.