І от настали для обох приятелів довгі, одноманітні дні очікування, яких ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалося скрасити, і тяглися безконечно. Тим часом ударила сувора зима. Сніг завглибшки у лікоть, ніби саваном, укрив бійниці у збаразьких мурах і всю землю, звірі й дикі птахи перебралися ближче до людських помешкань. Цілісінькими днями чути було каркання незліченних табунів ворон і круків. Минув грудень, за ним січень і лютий — про Скшетуського не було ні слуху ні духу.
Пан Володийовський їздив до Тарнополя шукати пригод, а Заглоба спохмурнів і казав, що старіє.
РОЗДІЛ XVI
Вони сиділи сумні й зажурені, бо цілу дорогу їм загрожувала смерть, а труднощів із кожним кроком більшало. Денно і нощно їх обступали юрби до решти здичавілої від убивств і війни черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися ні від кого не залежні ватаги розбійників або диких чабанів, що не мали ані найменшого поняття про закони народів, зате прагнули тільки крові й здобичі. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою, якою командував пан Бришовський, опріч того, сам Хмельницький, передбачаючи, що їх може спіткати, прислав їм свого полковника Донця із чотирма сотнями козаків. Але й такої охорони могло забракнути, бо юрби множилися з кожною годиною і ставали дедалі грізнішими. Варто було комусь із конвойних або із челяді відділитися від решти, як він гинув без сліду. Були вони, посли, як жменька подорожніх, оточена зграєю зголоднілих вовків.
І так минали цілі дні, тижні, а на ночівлі у Новосілках всім уже здалося, що надходить остання година. Драгунський конвой і ескорт Донця звечора вели справжній бій за життя комісарів, а ті, читаючи відхідну молитву, перепоручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а водночас вітер стукав у вікна, крізь які долинали страшні зойки, відгомін пострілів, пекельний сміх, дзенькіт кіс, крики «На погибель!» і вимоги видати воєводу Киселя, котрого особливо затято домагався простолюд.
Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, — ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений, що діє на благо козацтва і Речі Посполитої. Усією своєю гарячою душею він вірив, що перемови, поступки усе погодять, усіх заспокоять, усе загоять, — і саме зараз, цієї миті, коли він віз булаву Хмельницькому, а козацтву — згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив вочевидь марність своїх зусиль, побачив під ногами порожнечу й безодню. «Невже вони не хочуть нічого більше, опріч крові? Невже їм не потрібні жодні свободи, окрім свободи грабувати й палити?» — думав у розпачі воєвода, стримуючи стогін, що розривав його шляхетні груди.
— Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! — відповідали йому юрби.
І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше — це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.
І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд — це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться перемови.
Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..
У пам’яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: «Помилувати можна тільки переможених», — і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.
Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.
Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:
— Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.
— Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, — зауважив пан Смяровський.
Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:
— Хто скаже, що комісари — посланці миру!
— Я не раз виконував місію посла у татар, — озвався пан новогрудський хорунжий, — але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося, бо про перемови нема чого й думати.
— Повертаймося, — як луна повторив пан Бжозовський, каштелян київський. — Не судилося бути миру — хай буде війна.
Кисіль підняв повіки і втупився скляним поглядом у каштеляна.
— Жовті Води, Корсунь, Пилявці! — глухо промовив він.
І змовк, а за ним змовкли й інші — тільки пан Кульчинський, скарбничий київський, почав голосно молитися, а пан ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:
— Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!
Зненацька відчинилися двері, й до кімнати зайшов Баришовський, капітан драгунів познанського єпископа, що командував конвоєм.
— Ясновельможний воєводо, — доповів він, — якийся козак хоче бачити їхніх милостей панів комісарів.
— Гаразд, — відповів Кисіль. — А чернь уже розійшлася?
— Розійшлася. Завтра обіцяли повернутися.
— Дуже наступали?
— Жахливо, але Донцеві козаки поклали їх кільканадцятеро. Завтра обіцяли нас спалити.
— Добре, нехай козак зайде.
За хвилю двері відчинилися, і на порозі з’явилася висока чорноборода постать.
— Хто ти? — спитав Кисіль.
— Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.
Каштелян Бжозовський, пан Кульчинський і ловчий Кшетовський посхоплювалися з лав. Усі вони торік були із князем під Махнівкою й Старокостянтиновом і добре знали пана Яна. Кшетовський навіть доводився йому родичем.
— Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! — повторювали вони разом.
— Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? — питав, обіймаючи його, Кшетовський.
— У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, — відповів Скшетуський.
— Милостивий воєводо, — озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, — це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з-поміж усього війська.
— Вітаю його вдячним серцем, — сказав Кисіль, — і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.
І відтак звернувся до Скшетуського:
— Чого ти від нас жадаєш?
— Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.
— Драконові у пащу лізеш… Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.
Скшетуський мовчки вклонився.
Кисіль дивився на нього з подивом.
Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.
— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?
— Нещастя, ясновельможний воєводо.
— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?
