І «нічого не варт було дістати в голову або в бік» Жовнір обмотував закривавлену голову брудною шматиною і бився далі. Дивний вигляд мали воїни: у подертих колетах і заіржавілому обладунку, з мушкетами із потрісканими кольбами, з червоними від безсоння очима, але завше пильні, міцні духом і — удень чи вночі, у дощ чи погожої днини — завше готові до бою.

Жовніри закоханими очима дивилися на свого полководця, геть забувши про страх перед небезпеками, штурмами, ранами і смертю. Якась геройська екзальтація пойняла їхні душі; серця сповнилися гордості, а уми — міцності. В усьому цьому страхітті вони знаходили насолоду. Хоругви змагалися між собою в тому, хто ревніше нестиме службу, хто легше витримає голод, безсоння, працю, хто вище проявить мужність і завзятість. Дійшло до того, що жовнірів важко стало втримати в окопах; їх не вдовольняло тримати оборону — вони рвалися до супротивника, як роз'юшені від голоду вовки у вівчарню. У всіх полках панувала якась дивна веселість. Заїкнися хто-небудь про те, щоб здатися, його б умить роздерли на шматки. «Тут хочемо вмерти!» — чулося з усіх уст.

Кожен наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Якось довелося князеві під час вечірнього об'їзду валів почути, що вогонь кварцяної хоругви Лещинських слабне. Він під'їхав до жовнірів і спитав:

— Чому не стріляєте?

— Порох кінчився — послали у замок по новий.

— Он ближче є! — мовив князь, показавши на шанці супротивника.

Ледве він договорив, уся хоругва скочила з валів, кинулася щодуху до супротивника й налетіла на шанці, мов ураган. Козаків перебили стругами, ломами, кольбами мушкетів, загвоздили чотири гармати, і через півгодини переможці, зазнавши, щоправда, чималих втрат, повернулися з добрим запасом пороху у барильцях і мисливських рогах.

Минав день за днем. Козацькі траншеї дедалі тіснішим кільцем стягали табір і впиралися у нього, як клин у дерево. Стріляли вже з такої близької відстані, що, не рахуючи штурмів, у кожній хоругві щодня гинуло ще десятеро. Ксьондзи не встигали причащати вмирущих. Обложені затулялися возами, наметами, розвішували перед окопами шкури, одяг; уночі ховали вбитих — хто де поліг, — але живі ще затятіше билися на могилах загиблих. Хмельницький проливав кров своїх людей без міри, і з кожним новим штурмом множилися його втрати. Він сам був здивований таким спротивом і сподівався тепер тільки на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Та час спливав, а вони виявляли до смерті дедалі більшу зневагу.

Полководці показували приклад жовнірам. Князь Ієремія спав на голій землі біля підніжжя валу, пив горілку і їв копчену конину, «попри свій панський стан» так само, як усі, терпів труднощі й примхи погоди. Коронний хорунжий Конецпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів билися без обладунку під нищівним градом куль. Навіть ті воєначальники, котрим, як Остророгу, бракувало військового досвіду і на котрих жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Ієремії, ставали зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, пан Пшиємський удень встановлював гармати, а вночі, як кріт, рився під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, висаджуючи у повітря земляні укріплення або прокладаючи підземні ходи, якими жовніри, мов привиди смерті, пробиралися до сонних козаків.

Нарешті Хмельницький зважився на перемови, маючи приховану думку у цей час підступом чогось домогтися. Надвечір двадцять четвертого липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець повідомив, що гетьман хоче бачити старого Зацвіліховського. Після короткої наради рейментарі пристали на пропозицію, і старий виїхав з окопів.

Здалеку рицарі бачили, як козаки на шанцях шапкували перед ним: за недовгий час свого комісарювання Зацвіліховський устиг здобути повагу неприборканих запорожців — сам Хмельницький його шанував. Стрілянина враз припинилася. Козаки траншеями наблизилися аж до валу, рицарство зійшло до них. Обидві сторони трималися насторожено, але без неприязні. Шляхта завше поцінювала козаків вище від простолюду і тепер, віддаючи належне їхній мужності й відвазі в бою, розмовляла з ними на рівних, як годиться рицарю з рицарем, а козаки з подивом розглядали зблизька неприступне левове лігво, яке стримало їхню і ханову могуть. Тож, зійшовшись, ті й ті почали гомоніти між собою і нарікати, що стільки проливається християнської крові, а наостанку заходилися частувати один одного тютюном і горілкою.

— Ей, панове лицарі! — говорили старі запорожці. — Якби ви завше так билися, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти ви, здається, не люди. Таких ми ще у світі не бачили.

— А ми завше такі! Хоч завтра приходьте побачити, хоч післязавтра.

— А що ж, і прийдемо, а тим часом, хвалити Бога, відсапнемо. Море крові християнської вже пролито. Та й усе одно голод вас зморить.

— Швидше король прибуде, ніж голод, а проте ми щойно губи після смачного підвечірку втерли.

— А забракне нам харчів, у ваших таборах пошукаємо, — додав, узявшись у боки, Заглоба.

— Дай Боже, щоб батько Зацвіліховський виграв щось у нашого гетьмана, бо як не виграє — увечері знову на штурм підемо.

— Нам теж уже остогидло.

— Хан обіцяв: усім вам «кесим» буде.

— А наш князь обіцяв ханові за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати.

— Чарівник він, але не вдержить.

— Ліпше б ви з нашим князем на поганців пішли, аніж руку супроти влади підняли.

— З вашим князем… Гм! Добре було б.

— То чого ж бунтуєтесь? Король приходить, от його бійтеся. Князь Ярема вам як батько рідний був…

— Він такий батько, як смерть — мати. Чума стільки добрих молодців не поклала.

— Далі гірший буде: ви ще його не знаєте.

— І не хочемо знати. Старі наші кажуть: хто з козаків його у вічі побачить, тому смерті не минути.

— Так буде і з Хмельницьким.

— Бог знає, що буде. Одне напевно: не жити їм двом на білому світі. Наш батько теж каже, що якби ви тільки йому Ярему видали, він би вас живими відпустив і з нами всіма королю поклонився.

Жовніри враз насупилися, засопли і заскреготіли зубами.

— Замовкніть, а то за шаблі візьмемося.

— Сердитесь, ляхи! — казали козаки, — а все одно вам кесим буде.

Отак вони гомоніли собі: часом приязно, часом із погрозами, що мимоволі, як грім, схоплювалися з вуст. Через якийся час повернувся до табору пан Зацвіліховський. Перемови нічого не дали, з перемир’ям теж нічого не вийшло. Хмельницький висунув жахливі умови: видати йому князя і хорунжого Конецпольського. Наостанку перелічив усі завдані Військові Запорозькому кривди і почав умовляти пана Зацвіліховського назавжди з ним лишитися. Спаленів старий рицар, таке почувши, підхопився й поїхав.

Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Увесь табір упродовж двох годин був у вогні. Козаків не лише відкинули од валів: піхота зайняла найближчі шанці, порозкопувала бійниці, сховища і спалила ще чотирнадцять гуляй-городів. Але Хмельницький присягнув тієї ночі ханові, що не відступить, поки в окопах залишиться бодай один живий жовнір.

Назавтра ледве розвиднілося — нова стрілянина, нові підкопи під вали і цілісінький день битва, в якій усе було пущено в хід: ціпи, коси, струги, шаблі, каміння і грудки землі. Вчорашні приязні почуття і бідкання за пролиту християнську кров змінилися ще більшою запеклістю. Від ранку накрапав дощ. Того дня жовнірам видали по півпорції, на що сильно бурчав пан Заглоба, але напівпорожні животи тільки подвоїли лютість рицарів. Вони присягали один одному лягти трупом, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм пішли козаки, перевдягнені турками, але це тривало недовго. Настала ніч «вельми сварлива», сповнена галасу і криків. Стрілянина не вщухала ні на хвилину. Зав’язувалися поєдинки: билися і по одному, і по кілька осіб. Виходив на герць і пан Лонгінус, але ніхто із ним не схотів битися — по ньому тільки стріляли здалеку. Зате великою славою вкрили себе пан Скшетуський і пан Володийовський, котрий у двобої здолав славного наїзника Дударя.