— Ну, це вже штурм буде, як пити дати. Ходімо звідси, — мовив Заглоба.

— Ні, це інші белюарди! — відповів малий рицар.

І справді, облогові башти, що показалися у проході, були збудовані інакше, ніж звичайні гуляй-городи: за стіни їм правили скріплені скобами драбини, позавішувані шкурами й одягом, сховавшись за якими найвправніші стрільці, що сиділи від половини вежі до її маківки, обстрілювали супротивника.

— Ходімо, нехай їх там собаки позагризають! — повторив Заглоба.

— Постривай, ваша милость, — відповів Володийовський.

І заходився лічити башти, які одна за одною з’являлися із проходу.

— Одна, дві, три… Либонь, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… А ці ще вищі… Сім, вісім… Із таких башт вони нам усіх собак на майдані перестріляють, бо стрільці там, напевно, exquisitissimmi[82]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно — сонце просто на них світить… Одинадцять…

Раптом пан Міхал перестав лічити.

— Що це? — спитав він дивним голосом.

— Де?

— Там, на найвищій… Чоловік висить!

Заглоба напружив зір. Справді, на найвищій башті, освітлене сонцем, висіло на вірьовці мертве тіло, гойдаючись, ніби велетенський маятник, у такт із рухом белюарди.

— Авжеж, — мовив Заглоба.

Зненацька Володийовський пополотнів і крикнув жахливим голосом:

— Боже всемогутній!.. Це ж Підбип’ята!

Шурхіт пролетів над валами, ніби вітер у листі дерев. Заглоба похнюпив голову, затулив долонями очі й, стогнучи, повторював посинілими губами:

— Єзус-Мар’я! Єзус-Мар’я!..

Шурхіт ураз змінився людським гомоном, що наростав, як збурена хвиля. Воїни, що стояли на валах, упізнали в чоловікові, який гойдався на ганебному шнурі, свого товариша по недолі, бездоганного рицаря — усі впізнали пана Лонгінуса Підбип’яту, і від лютого гніву у жовнірів волосся на голові сторчма ставало.

Заглоба відірвав нарешті долоні від очей. На нього страшно було дивитися: на губах піна, обличчя синє, очі вибалушені.

— Крові! Крові! — гаркнув він таким жахливим голосом, що аж дріж пройняв тих, хто стояв поруч нього.

І скочив у рів. За ним кинулися всі, хто був живий на валах. Жодна сила, навіть наказ самого князя, не змогла б стримати цього вибуху люті. З рову вилазили, стаючи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а вилізши, бігли наосліп, не бачачи, чи інші біжать за ними. Белюарди задиміли, як смолярні, і здригнулися від гуку пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба летів першим із шаблею над головою, страшний, розлючений, схожий на очманілого бугая. Козаки із ціпами й косами теж кинулися назустріч нападникам і, здавалося, дві стіни зіткнулися з гуркотом. Але чи можуть ситі англійські доги довго боротися із голодними й роз'яреними вовками? Рубані шаблями, рвані зубами, биті й гнічені, козаки не витримали натиску і, збентежені, почали відступати назад до проходу. Пан Заглоба шаленів; як левиця, у якої відібрали левенят, він кидався у самісіньку гущу, хрипів, рикав, рубав, мордував, топтав! Пусто робилося довкола нього, а поруч із ним котився другий руйнівний пломінь — схожий на поранену рись Володийовський.

Стрільців, схованих у белюардах, вирізали до ноги, решту прогнали за прохід у валу. Потім жовніри піднялися на белюарду і, відчепивши пана Лонгіна, обережно спустили його на землю.

Заглоба припав до рицаревого тіла…

У Володийовського серце теж краялося, і він, побачивши мертвого приятеля, залився слізьми. Легко було визначити, якою смертю згинув пан Лонгінус, бо все його тіло було поцятковане дротиками. Тільки обличчя не зачепили стріли — лише одна зоставила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель червоної крові засохло в нього на щоці, очі були заплющені, а на блідому обличчі застигла ясна усмішка — якби не ця блакитнувата блідість та холод смерті, який скував риси, могло б здатися, що пан Лонгінус спокійно собі спить. Нарешті взяли його товариші й понесли на плечах до окопів, а звідти до замкової каплиці.

До вечора збили труну, а ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося усе духівництво зі Збаража, окрім ксьондза Жабковського, котрий, прострелений в останньому штурмі у крижі, майже вмирав. Прийшов князь, доручивши командування старості красноставському, і рейментарі, і пан коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський, і Заглоба, і товариство з хоругви, у якій служив небіжчик. Труну поставили над свіжовикопаною могилою — і церемонія почалася.

Ніч видалася тиха й зоряна. Смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на жовті дошки свіжозбитої труни, на постать князя й суворі обличчя рицарів, що стояли довкола.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися вгору, розносячи запах мирри і ялівцю; тишу порушували тільки стримувані ридання пана Заглоби, глибокі зітхання могутніх грудей рицарів і далекий гуркіт пострілів на валах.

Та ось ксьондз Муховецький підняв руку, даючи знак, що хоче говорити, і рицарі затамували дух, він же, помовчавши з хвилину, звернув погляд до зоряних висот і нарешті так почав свою промову:

— Що там за стукіт у небесну браму чую я на світанні? — питає сивий ключник Христосів, від солодкого сну пробудившись.

— Відчини, святий Петре, відчини. Це я, Підбип’ята.

— А які вчинки, які заслуги, які високі чесноти дають тобі сміливість, милостивий пане Підбип’ято, такого шляхетного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти увійти туди, куди ні родовід, хоч і такий знатний, як твій, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі собою ще вільного доступу не дають? Куди не широким трактом у кареті, запряженій шестериком, із гайдуками в'їжджають, а крутою тернистою дорогою чеснот діставатися треба?

— Ох! Відчини, святий Петре, відчини мерщій, бо саме такою крутою стезею йшов соратник і дорогий наш товариш пан Підбип’ята, аж поки, нарешті, прийшов до тебе, стомлений, наче голуб після тривалого перельоту, голий прийшов, як Лазар, як святий Себастян, стрілами поганськими пронизаний, як бідний Іов, як Непорочна Діва, чистий, як смиренний агнець, терпеливий і тихий, не заплямований жодними гріхами, котрий із радістю кров свою на благо вітчизни земної пролив.

Впусти його, святий Петре, бо якщо його не впустиш, то кого ж тоді впускати у ці часи розпусти і безбожності?

Впусти ж його, святий ключнику! Впусти цього агнеця; нехай пасеться на небесних луках, нехай скубе травицю, бо голодний прийшов зі Збаража…

Ось як почав свою промову ксьондз Муховецький, а далі так виразно змалював усе життя пана Лонгіна, що всякий відчув свою ницість біля цієї тихої труни незаплямованого рицаря, найскромнішого із скромних, найцнотливішого із цнотливих. І всі били себе у груди, і всіх огортав дедалі більший жаль, і всі дедалі ясніше розуміли, якого страшного удару завдано вітчизні, якої страшної втрати зазнав Збараж. А ксьондз дужче й дужче підносився духом і коли нарешті дійшов у своїй оповіді до вилазки й мученицької смерті пана Лонгіна, геть забув про правила риторики й неодмінні цитати, а коли почав прощатися з небіжчиком від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався і говорив, схлипуючи, як Заглоба:

— Прощавай, наш брате, прощавай, товаришу! Не земному владиці, а небесному, високому нашому заступникові ч передоручив ти муки наші, голод, нужду і скруту — там ти хутчій добудеш нам спасіння, але сам більше не вернешся, тому ми плачемо, тому обливаємо сльозами труну твою, бо ми тебе любили, брате наш наймиліший!

Плакали укупі зі шляхетним ксьондзом усі: і князь, і рейментарі, і військо, а найдужче за всіх приятелі небіжчика. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»[83] — зчинився лемент, хоч це все були люди, що звикли до смерті за час тривалого й щоденного із нею спілкування.