Тож не без причини обличчя короля того вечора було як чорна хмара, бо ніщо болючіше не ранить монаршої гідності, як відчуття власного безсилля. Ян Казимир знеможено відкинувся на спинку крісла, опустив руку на стіл і сказав, показуючи на карти:

— Усе це ні до чого, ні до чого! Язиків мені дістаньте.

— Нічого більшого і я не бажаю, — відповів Оссолінський.

— А роз’їзди повернулися?

— Повернулися, але нічого не привезли.

— Жодного полоненого?

— Тільки довколишніх хлопів, котрі нічого не знають.

— А пан Пелка повернувся? Це ж славний мисливець за язиками.

— Милостивий королю! — озвався із-за крісла староста ломжинський. — Пан Пелка не вернувся і не вернеться — він загинув.

Настала хвилина мовчання. Король утупився похмурим поглядом у палахкотливі свічки і забарабанив пальцями по столі.

— Невже нема жодної ради? — промовив він нарешті.

— Треба чекати! — поважно сказав канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося зморшками.

— Чекати? — перепитав він. — А там Вишневецький і рейментарі згорять під Збаражем!

— Ще якийся час вони протримаються, — недбало зауважив Радзейовський.

— Помовчав би, милостивий старосто, коли нічого путнього сказати не можеш.

— А я саме, ваша величносте, хотів дати пораду.

— Яку?

— Послати когось під Збараж, ніби для перемов із Хмельницьким. Посол переконається, чи там хан, а повернувшись розкаже.

— Це не годиться, — відповів король. — Тепер, коли ми Хмельницького оголосили бунтівником і за його голову призначили винагороду, а запорозьку булаву віддали Забуському, не можна нам із Хмельницьким вступати у перемови.

— Тоді до хана треба послати, — запропонував староста.

Король запитливо глянув на канцлера, котрий підвів на нього свої суворі блакитні очі, й, трохи подумавши, сказав:

— Порада непогана, але Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає, і всі намагання будуть марні.

Ян Казимир махнув рукою.

— Ми бачимо, — спроквола мовив він, — що вам запропонувати нема чаго — тоді послухайте нас. Я накажу сурмити похід і рушу з усім військом на Збараж. Нехай діється воля Божа! Отак і дізнаємося, там хан чи нема його.

Канцлер знав, яку нестримну відвагу мав король і не сумнівався, що він ладен це зробити. З іншого боку, із досвіду йому було відомо: якщо король щось задумає і рішуче на цьому наполягатиме, ніякі відмовляння не допоможуть. Тому він не став одразу заперечувати, навіть похвалив саму думку, але квапитися не радив, доводячи королю, що можна це зробити й завтра або післязавтра, — а тим часом дивись та й надійдуть добрі новини. З кожним днем посилюватиметься розклад серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і звісткою про наближення королівського війська. Бунт може розтанути від сяйва імені його величності, як сніг від сонячного проміння, — але на це потрібен час. Адже у королівських руках доля усієї Речі Посполитої, і, відповідаючи за неї перед Богом і нащадками, він не повинен наражати себе на небезпеку, тим паче що у разі невдачі збаразькі війська будуть приречені на загибель.

Канцлер говорив довго і виразно — це був взірець красномовства. І врешті-решт він переконав короля, а заодно і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, нетерпеливо пробурмотівши:

— Робіть, що хочете, але завтра добудьте мені язика.

І знову настало мовчання. За вікном показався величезний золотий місяць, але в кімнаті стало темніше — свічки пообпливали воском.

— Котра година? — спитав король.

— Скоро північ, — відповів Радзейовський.

— Я сьогодні не лягатиму. Об'їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?

— У таборі. Піду скажу, щоб коней подали, — відповів староста.

І підійшов до дверей. Коли це враз у сінях зчинився якийсь рух, почулася гучна розмова, відлуння квапливих кроків. Нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг задиханий Тизенгауз, королівський стременний.

— Всемилостивий королю! — вигукнув він. — Гусарський товариш зі Збаража прибув!

— Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і в обох вирвався із уст окрик:

— Не може бути!

— Істинний Бог! Стоїть у сінях.

— Мерщій давай його! — закричав король, плеснувши в долоні. — Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!

Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.

— Підійди-но ближче, ласкавий пане! — попрохав король. — Ще ближче! Ми раді тебе бачити!

Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя було вимащене болотом і кров’ю, очі палали лихоманковим блиском, чорна скуйовджена борода спадала на груди. Трупний запах розходився довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був спертися об стіл.

Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:

— Хто ти?

Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:

— Зі… Збаража!

— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.

Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію[86] і накинув йому на плечі.

— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.

— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.

— Хто ти?

— Ян Скшетуський… гусарський поручик…

— У чиїй службі?

— Воєводи руського.

Шепіт пробіг залою.

— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.

— Злидні… голод… самі могили…

Король затулив рукою очі.

— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.

За хвилю він знову спитав:

— Довго ще зможете протриматися?

— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…

— Багато його?

— Хмельницький… Хан з усіма ордами.

— І хан там?

— Авжеж…

Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.

— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:

— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.

— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.

Обличчя прибульця засяяло, як зоря.

— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..

Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:

— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!

А інші слідом за королем почали вигукувати:

— Не було ще доблеснішого рицаря!

— Він і з-поміж збаразьких найкращий!

— Славу невмирущу ти здобув!

— Як же ти через козаків і татар пробрався?..

— У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов… блукав… без їжі.