І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників…

На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп'яття, благословив ним умирущих.

Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища.

Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч — і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією.

Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки — польські полки погналися за ними.

Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім’яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.

У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій.

І не витримав Іслам-Гірей — злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні «і запорожці, і силістрійські турки, і потурченці — розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром.

Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький — він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив’язавши до коня, потяг за собою.

Залишився тільки козацький табір.

Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.

Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива. «Бог облив землю після справедливої битви».

Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю.

Щойно стало на погоді, почалася облога — най дивніша з усіх, які тільки траплялися в житті.

Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли.

Королю бракувало гармат, харчів, амуніції — Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король — козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою — козаки ж засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів — надія на повернення Хмельницького і хана зникла.

Тоді почалися перемови.

Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із-під землі дістати Хмельницького і видати його королю.

Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття — він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького.

Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення.

Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров.

Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.

Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо.

Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі — боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору.

Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим.

Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у ньому можна було роками, але шлях для відступу був тільки один — через королівське військо.

Про цей шлях ніхто у таборі й не думав.

Перемови, що переривалися битвами, посувалися ліниво; чвари у козацькому стані дедалі частішали. Під час одного такого спалаху Дедялу було скинуто й обрано нового вождя.

Ім’я його вселило відвагу у серця занепалих духом козаків і, відбившись гучною луною у королівському таборі, розбудило в серцях кількох рицарів пригаслі спогади про недавні страждання й нещастя.

Нового вождя звали Богуном.

Він і раніше посідав високе становище серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. Громадська думка вказувала на нього як на наступника Хмельницького, котрого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників укупі з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячну армію. Він брав участь у триденній кінній битві і, розгромлений Ієремією разом із ханом та ординцями, зумів вивести живими більшу частину людей і знайшов прихисток у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним головнокомандувачем, вірячи, що тільки він зуміє врятувати табір і військо.

Справді-бо, молодий полководець і чути не хотів про перемови — він прагнув бою і кровопролиття, хоч би йому самому довелося у тій крові втонути.

Та невдовзі він переконався, що з його загонами годі й думати збройно пройти по трупах королівських жовнірів, і вдався до іншого способу.

Історія зберегла пам'ять про ті безприкладні зусилля, котрі сучасникам здавалися до снаги велетневі, та тільки завдяки їм можна було врятувати військо і простолюд.

Богун вирішив перейти через бездонні болота Плешивої, а радше, збудувати через них такий міст, щоб вивести по ньому всіх обложених.

Тож цілі ліси почали падати під козацькими сокирами й потопати у болотах; у них кидали вози, намети, кожухи, свити — і міст щодень подовжувався.

Здавалося, що для цього полководця нічого неможливого немає.

Король зволікав зі штурмом, не бажаючи проливати крові, але, бачачи, як кипить у таборі робота, зрозумів, що іншої ради немає, і наказав сурмачам оповістити військо, аби звечора усі готувалися до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога — міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене.

Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п'ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси.

Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від'їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст.

Чернь дивилася на від’їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:

— Благослови тебе Боже, соколику!

Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.

Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:

— Люде, спасайтеся!

— Старшина тікає! — вигукнуло разом кільканадцять голосів.