Розговорилися аж на помешканні Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володькові, але той відмовився.

— Так, так! Дорогий мій! — почав Лазюк, ніби продовжуючи свою думку. — Від нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось і надалі оцім порожнім на планеті місцем, що його сьогодні репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всі ми думаєм. Не раз і не два стукалася мені до голови думка: звідки й як почати? З села? З міста? Від «хлопа»? Від інтелігента? З «Просвіти» чи з бомби? І прийшов до одного висновку: звідки б його не починати, нам усім бракує одного — знання.

Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всіма засобами! Треба братися тільки за те, до чого прагне душа! Треба пізнати великий, Божий світ! Треба пізнати себе, нас, кожного дядька! Нас є досить. Ми є також не дурні, не сліпі й не глухі. Наші голови створені також не тільки для того, щоб добре за них нас вішати, а також для того, щоб думати й розуміти. Ми мусимо йти у світ і мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всі краї, всі народи. На кожному кроці мусимо, мов крапля камінь, довбати вперто й послідовно людську байдужість — тут у нас і там у світі. І всі наші починання мусять бути великі розміром, глибокі думкою, відповідні до величі народу нашого. Сорок п'ять міліонів! Сорок п'ять міліонів голів! Сорок п'ять міліонів сердець! Вдумайтесь, чоловіче, у те число. Уявіть собі його. Сядьте, напишіть собі його на папері й розложіть в уяві на сорок п'ять міліонів людських одиниць. Зважте їх фізичну силу, зрозумійте масу, їх думки, відчуйте биття їх сердець. Боже мій! Таж ви, коли ви маєте хоч зерно уяви, ви мусите жахнутись від величі народу, до якого належите! Обійміть уявою місце, що той народ займає на землі. Боже мій! Та ж це велич!

Володько вже не раз слухав мову цієї людини. Ті слова, ті звуки… Він знає їх напам'ять. Одначе він слухає далі… Слухає, бо треба це чути… У вухах мусить завжди звучати та болюча музика… «Розшарпаний народ»… Як часто він вживає ці вирази. Але що зробити? Куди від них втекти? Границі… Навкруги границі…

Сиділи один проти одного, а в обох одні думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву дорогу.

Заснули пізно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких місцях вітер позносив з піль сніг, в інших знову лежали хвилясті замети. Нерівна дорога тікала з-перед очей і десь далеко на обрію зникала.

Володько мав час передумати все, що чув і що бачив за ці два дні. Перебігав у думці слова й враження, міркував над ними й розкладав кожне в належне йому місце.

А он вже, славу Богу, те вічне його село. Вертається до нього завжди однаково, завжди тією самою дорогою, як до неухильної дійсності, як до того, чого нема сили обійти.

Молотили у Матвія своїми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тільки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней. Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цілий день ходити навкруги у великих, старих чоботях… А до того, як падає дощ чи сніг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть… Ні, ні… Це не так легко.

Матвій завжди робив ту саму роботу — пускав у барабан. Це вже він так добре знає. З барабану січе у вічі курява. На бороді висять брудні торочки. У роті й носі болото. За цілий день заросте курявою, що тільки очі виглядають.

Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться після.

Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.

По молотінні у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа — овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою — повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того, бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мерною. Перелякані, вони сидять там і не показуються…

Потім довго віють намолочене. Хведот крутить віялку, а Володько насипає в ківш. Раніше це робив сам Матвій. Тепер він відгортає чисте зерно, насипає його дерев'яною лопатою в мішок і відносить до комори… У коморі чотири засіки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмінь. Просо, гречка засипаються до діжок, а конюшина стоїть у густих мішках.

У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на повні засіки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну жменю й поволі пускати через пальці. Ніби кусники золота, падають ядерні зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хліб насущний, пожива людей, зібрана з широких ланів мозолистою рукою…

На дворі снігу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено» повіяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотілося дочекатися тієї доброї хати. Вже час. Стільки років минуло, а хата все та сама, «на тимчасом» збудована.

Але Володько наполовину вірить у нову хату. У нього думки інші. Чужі, нетутешні… Хто знає, де на великій землі схилить він свою голову. Хто знає, де буде його хата… Він сам того не знає. Щовечора по роботі миється, зачісується та йде в село. Кожний день іде туди. Те село — то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе ті хати — всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається — гнівається з сльозами болю в очах… Чому ви, і ми, і я… Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів… Безліч. А питаючи, сам і відповідає… Відповідь звучить, мов оскарження, — мов присуд. Слухає її та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати…

Поволі наближається Різдво. За кілька днів перед святом Володько поїхав до міста дещо купити. Взяв на продаж два міхи пшениці. Матвій завжди сам продавав пашню але тепер йому «якась колька влізла в ребра». Старий не чув себе добре.

— Ти б, Володьку, зробив це сам…

— Добре.

Вечором Володько вертався з міста. Їхав гренджолами. Була гарна санна дорога. Коні бігли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами[23]. Полоззя саней легко ховзалось по вчовганій дорозі. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летіли вбік, вдарялись об твердий сніговий вал, але коні підхоплювали їх і відносили.

Навкруги безлюддя. Сонце зовсім ховалося, і останні його промені освічували верхи дубів діброви. Часом повівав вітер, хитав поволі дерева, ніби пробував свою силу. Кілька непорушних, мов велетенські пурпурові крижини, хмарин вперто стояло на заході й сонце ледве виривалось з них.

Мороз поволі міцнішає, щипає за ніс, вуха, щоки. На санях порожньо. В'язка соломи, опалка, мішки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.

Біля Чугалів дорога йде вниз. На Трьох Кіпцях піднімається догори. Коні йдуть хода. Спереду йде якась жінка. Одягнута в чорне пальто з котиковим коміром. Тонка, висока… Хода рівна й швидка. У руках несе пакунок.

Володько її пізнав. Наталка. Нагнав її, придержав коні й привітався.