Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш… Треба віднайти також міру своїх почуттів… А головне — характер. Самі балаганні протести — солом'яний спалах. Характер, послідовність, логіка… Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!
Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.
— І взагалі, — казав він. — Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж і інтелігенція… Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції… Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив… Ось лише серджусь на в і все… І себе не люблю, і іншим дорікаю… Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго… Чогось… Чогось… Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись і на цій планеті, з'їсти сорок вагонів хліба і відійти з чим і йшов». До дідька ясного — треба ж залишити по собі як сліп, і ця думка не дає мені спокою… А може, це лиш зарозуміння…
У таких випадках Сергій як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно. Ціла його, на вигляд спокійна, істота майже помітно насторожується, він також щось би хотів сказати, але, мабуть, слова його не конче слухняні на таке. Чи не краще тоді помовчати і вже самою мовчанкою стверджувати погодження.
Коли дійшли до колоди, що лежить в долині між селом і дерманськими хуторами, ставав кольоровий, сизо-синій, теплий, як кожух, вечір. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришем і розійтися. Завтра свято, і вони напевно знов стрінуться…
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання відійшли туди цілі юрби дівчат і хлопців у святочних одягах… Кликали і Володька, але він відмовився… Далебі, чи не краще йому побути дома, походити по садку, на полях… Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спільної мови… Ходили разом оглядати Ронівське поле, обговорювали ціну. Матвій в таких випадках ще раз переживав свою молодість, а Василь набирався досвіду свого улюбленого дядька… Разом пройшлися здовж і впоперек Матвієвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би і йому шматочок землі, а тоді розгорнись душа. Цілими; годинами на полях та на полях, під сонцем і вітром, міркували, купували, будували, їх постаті видно було здалека і, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збіжжі…
Володькові не хотілось казати батькові про свої пригоди, не хотілося нівечити його доброго, святочного настрою… О, і забрали там документ, велика біда, дістанем інший… Він такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б гріхом руйнувати його це близьке, рідне щастя.
Підвечір Володько йде до села… Йому хотілося бачити Наталку. Відколи Сергій нагадав про неї — думка Володька не могла звільнитися від її присутності, її образ переслідував його уяву і хотілось її бачити, чути, бути з нею… Але як, але де її зустріти? Зайшов знов до Сергія — одинокої його поради… На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зі Сергієм пішли до Мокрини, Мокрина пішла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома… Хтозна, чи не пішла вона до Жолобок на відпуст.
Але вечором, зовсім випадково, на вигоні біля званих колод, Володько зустрів Наталку, коли вона йшла з дівчатами на музики. Відкликав її набік, були такі близькі і подібні, загорілі, засмажені сонцем, свіжі, молоді і здорові… Як звичайно, йшли далі від зору людського здовж долиною понад річкою… Десь там далі у селі грали музики, бухкав барабан, співали парубки, але їм обом це нічого тепер не казало… Вони ось знов разом, такі безмовні і такі напружені… Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати… Він питає її, вона питає його і обоє знають, що їм не знайти відповіді, бо між ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звір свою жертву. Володько не раз казав їй про свої наміри відійти, вона це знає, але цього ніяк не досить. Ніч, така ніч, така сила втоми, така жагуча заграва ранкового неба, і півні довкруги по селі сповіщають світання, і втихла музика, і роса холодна по траві…
— Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? — шептала вона…
Нема на це відповіді. Ніхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись більше, але що ті їх домовленна, коли над ними така велика сила іншого, незнаного, Божого примусу…
«Ти будеш мені, як радісний, чарівний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тілом, духом, натхненням… Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторі і що світила мені полум'яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розійшлись, але я понесу тебе зі собою на всі боки світу — цього і поза цього, до кінця, до краю, да останньої секунди буття…»
Це, можливо, те, що хотів би сказати їй Володько, але в такий час такі слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голі пальці бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п'ятницю Володько працював біля будови хати, підвозив тачкою мулярам цеглу, повільно здіймалися вгору стіни, підносилось риштування, вставлялись одвірки, рами дверей і вікон, але це діяння було для Володька ніби чужим і, можливо, зайвим… Його думи, як завжди, відносять його у ті інші заморські царства-государства, де він має зустріти своєї якесь незнане призначення…
Але поки що він ось тут… Сьогодні, і завтра, і післязавтра. У суботу знов на будові і тільки вечором прибув зі села староста і вручив йому ту фатальну повістку, з'явитися в повітовому старостві вже в понеділок рано о годині дев'ятій. І це отруїло йому весь наступний недільний день. Не міг цього, прогнати з думки. Був на музиках… Танцював і співав з, хлопцями, але нерви, ніби струни перетягнуті, грали фальшиво. Відчув жаль і зневагу — головне, що не міг боронитися, що не мав для цього сили… Ах, ті його товариші — Антін, Сергій, Демид, Кіндрат… Ніколи, ніколи не любив їх із такою гострою, відданою силою. У них стільки ще молодості і яка шкода, що вона змарнується у цій затруєній атмосфері чужої, насильницької влади…
А в понеділок, раненько, мовчазно зібрався, не сказав нічого ні батькові, ні матері і відійшов до Крем'янця… А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок… Володька направили одразу до карного референта, довго сидів і чекав разом з іншими незнаними людьми на вимір своєї кари, і щойно біля першої години відчинилися високі, вузькі, руді двері і з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сірому одязі референт карний… Викликались прізвища, а коли дійшло до Володька — «Володимир Довбенко, син Матвія… Пан староста карає вас за несвоєчасну зміну особистого документу тридцятьма злотими гривни і заміну, в разі незаплачення, двома тижнями арешту. Підписати»… «Влодзімєж, син Матєя»… Володько знає, що в його роду ще не було караних, ні судом, ні адміністрацією і справа тут не в висоті кари, а в її суті. Він знає, що це лиш шикани, попередження, що далі чекає багато іншого, що він натрапив зуб за зуб, що він ображений і що цього він ніколи не викине з пам'яті…
Коли вийшов зі староства і опинився на вулиці, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нічого ніде свого, ніяких ознак співжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобі все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспіху вверх костельною вулицею, невдовзі повернув попід мури ліцею, дуже потребував з кимсь говорити і думав, куди б його зайти, щоб знайти когось зі своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього і щось запитати? Машинально прямував попід високим, сірим муром, дійшов до ринку перед ліцеєм, що його вже касують і на його місці мають зробити сквер, квітник, щось для розваги і окраси. На хвилинку зупинився і, ніби вперше, дивився і бачив велику стару, бароккову будову ліцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежі якої годинник показував дві години.
