На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок…

— Ти, Володьку, викликав того вовка — ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викришив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми лєнінами… А він до мене з матюком… О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось. — І Ангін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.

— Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука, — докинув Кіндрат.

— Ну, що ж… У нього зуби — у мене зуби. Будемо гризтись, — розвів незграбно руками Антін.

— А знаєте… Я чув, — заговорив Кіндрат, — Йон хоче відкрити свою «лавку». На місці козака… У Григорковій хаті…

— Та бре… — озвався Антін.

— Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак зв'язався з комендантом…

— 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув, — сказав Володько. — Але ж то буде коломийка, І козак… А в нього все ще купують? — питав Володько.

— Як не будуть купувати, — озвався Сергій… — Тож наш «прикажчик» там днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом… Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить… То ж його Бухлов… Інтелігентний человек… Щоб він здох, такий.

Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці… А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.

— Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з «ними». І все за Мокрину. Доносить їм ва мене…

Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку…

— А, — казав Сергій, — тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить, і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо — все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут діється, але добре, що він стявся з Йоном…

Володько вислухав цілий довгий звіт про ці справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, відчуває і свою вину, а головне — повна несвідомість людини у всіх її промірах. Вкинуто бацилу «класової боротьби» туди, де не існувало ніяких класів, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мікробів тифу в примітивно-здоровому організмі недорозвиненого інтелектуально людського єства. Розуміється, що це пов'язане і з національною амбіцією цих людей. Вони тут «під Польщею», а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш «трудящі», «робітники і селяни», то, можливо, ще краще, дарма що і тут ніяких інших класів, за винятком до кінця зпролетаризованого колишнього поміщика Рони, вони не бачать… Але вів лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем істота, і ніякої небезпеки для «трудящого народу» вона не може творити. Чому ж тоді боротьба з «поміщиками й буржуазією»? На це питання ніхто не збирається відповідати, бо його давно вияснив Карло Маркс і Володимир Лєнін. Тому навіщо про це думати.

— А слухай… Що з Наталкою? — обережно запитав Володько.

— Хворіє. Тяжко… Сухоти чи що… Не виходить ніде. Зараз, як ти відійшов — лягла. Кажуть, дуже простудилася… Десь там на полях ходила… Була, мов непритомна. Мокрина відвідує її. Я казав Ількові: не силуй її. Не хоче, то не хоче Але Ілько, як Ілько, розуму в нього, як у доброго козла… Боїться, що заміж не вийде і зістанеться йому на шиї. Хіба ж Наталка з таких, що сидітиме комусь на шиї… Ілько страх проти тебе… То, каже, він все наробив… Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але тепер, як довідається… Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти «з ними» — все добре… Hе з ними — біда. З тебе зроблять сміття. Це їх етика — також «для добра людства».

Володько мовчав. Згори, з піддашшя, особливо коли повівав вітер, сипало дрібним снігом, але холодно не було, а було тихо і навіть затишно, лишень ті неспокійні думки і ті болючі відчування.

— Наталка ані тепер не виходить? — запитав Володько.

— Ні.

— Лежить?

— І лежить і не лежить… Ти б її тепер не впізнав. Один кістяк. Я оце було до неї зайшов… Вона запитала: думаєш, він мене ще буде любити? Я кажу: хіба я знаю. Зовсім занепала Зовсім. Каже: я хочу вмерти. Попівська Ольга також вмирає І взагалі, у Левинських, — продовжував Сергій, — тепер дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдій. У хаті двоє вмираючих і обоє на сухоти. Гліба інспектор хоче перенести на інше місце… Роман пиячить… Олег залишив гімназію й перейшов, до духовної семінарії, щоб уникнути побору… Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже підупала.

Володько, розуміється, мав про що думати… Йшов поволі додому, темна ніч, засипана снігом дорога, шумів вітер… І всі ці клопоти, що зібралися нараз, ніби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари за пашпорт…

А де ті гроші взяти… Нема ось за що сестрі чобіт купити, на сіль, на сірники, на нафту не хватає… А тут ще один суд над головою. Не сьогодні-завтра викличуть на суд за ті золоті монети, що їх відобрали на границі… І мало — відобрали, прийде нова кара… Добре, що бодай слідство припинили… Невідомо як надовго, але поки що видається все гаразд.

А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було зроблено… Що буде з ним. Воно зовсім хворе. Воно в гарячці лихоліття, і треба негайно щось робити.

Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на відлигу. Матвійове подвір'я завалене заметами. Володько одразу взявся прочищати сніг, кормити коней, худобу… Матвій знов мав діло зі своєю спиною, а тому мусів зрання полежати. Настя зробила сніданок і покликала Володька.

Снідали самі чоловіки — батько й сини. Мати поралась біля печі, а Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бідкатися за Володька… Знов з тим селом… Мало йому старої біди, то шукає ще нової… Володько відповідав рішуче й остаточно:

— Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!

— Господи… Хоч, щоб знов замкнули.

— Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:

— То є, як було і зо мною. Я вивів людей з Дерманя… Купив їм тут землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарі, а тоді мало мене не загризли. Коли б був піддався — затоптали б. Такі ми люди.

Володькові ця батькова мова не дуже подобалась, сподівався іншого. Він знає, що старому та його мандрівка дуже не була до серця, він сердився, ні разу не відвідав у тюрмі… Старий як сердився, то сердився, але тепер це, здається, минуло.

Володько розповів про кооператив.

— Я то вже чув, — сказав старий. — Того чортового комунізму не допустіть. Я вже раз бачив його… В революцію. Досить.

Володько не гаяв часу, настрій йому сприяв, надворі розпогодилось, потепліло, світило сонце, сліпуче блищало біле рівне снігове поле. Він одразу вибрався, просто через поля, сади і долину до Рони. Було біля години десятої, але Рону застав ще у постелі. Він читав щось з Купріна… У кімнаті, як звичайно, «ліричний непорядок», а до того сьогодні додавався ще й «собачий холод». У сінях розчухраний Марко возився зі самоваром.

— Володько? — викрикнув Андрій Андрійович, коли Марко доповів про його прибуття. — У-у! Прошу! Розуміється!

Володьків вхід нагадував вихід на сцену якогось артиста Рона був дійсно несподівано заскочений, не міг заховати свого вдоволення, просто як був у нижній білизні, зірвався з постелі і почав швидко натягати зім'яті, доброї темно-синьої матерії штани.

— Марку! Швидше самовара! У мене тут… чортячий холод… Немає дров. А це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажіть, кажіть, кажіть. І дуже добре, що вас там на тій границі… Що? Недобре? Посидів трохи. Ха! Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безліч. Жах. Сьогодні у нас загальні збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при житті… То ж туди пішли всі мої… Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй! Тобто, за Йоном — я буржуй… Ну? Що ви? Кажіть. Ви, напевно, за Йоном!