Раненько пан Рона побіг у села, але вже нікого не застав. Не мав кому навіть поскаржитись. Потім найняв підводу й швидко поїхав до староства.

На «лубенській рогачці» в різних келіях сиділи тилявецькі хлопці. Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тоді й тоді? Що робили? Хто їх бачив? Чі не знають Йона Пацюка, Кіндрата Сливюка?.. Володька брали окремо… Він мусить признатись… Так, так… Мусить, признатись. Але в чому? О, він сам знає… Де він був тієї ночі? Дома? Напевно, ні… За угорським заступом вбито жандарма… Він цього не знає? Ні? Ніяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спілці? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчі, болючі, а відповіді на них нема. Де відповідь? Володько може собі передумувати, має час. А вони все-таки, ті відповіді, десь лежать. Під землею, на землі, у душах, у природі. Бог також їх знає всі до одної… О! Як приємно було б відповісти, сказати собі щиру, добру, голу правду в вічі… Не боячись її наслідків… Не оминаючи найменшого питання… Не завиваючи його в ніяку вату… Бо чому ж так є? Чому вони себе вбивають? Закони, заповіді, добрі люди кажуть: не вбий! Не вбий людини, й кінець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не віднімай від нього його добра, його землі, його мови… Не ображай його матері. Не муч його дітей… Господи! — скільки заповідей і скільки треба скрижалів, щоб їх списати! Але заповіді пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись після, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма… Радість і щастя тим, що вміють тримати за горло собі подібного, а все інше тим, що горло своє спасають і кажуть, що воно їх болить… О, світе! світе!

Але за тиждень всі тилявчани знов були дома. Всі питання лишились висіти в повітрі й ні один мудрець не дав відповіді. Мовчав Володько, мовчав Кіндрат, мовчав Антін, мовчав Сергій… Тараско, і той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Він би так хотів говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити світ, людей, царів і королів. Але на цей раз він мовчав, дивився, кліпав очима, розводив руками, шморгав носом.

За той час Тилявка трошки змінилась. Змінився староста. У село прийшла сотня пограничників. Приїздив кілька разів «вуйт». Він кричав, тряс кулаками, погрожував. У селі не стало Трохимового Кіндрата та ще кількох. На вулицях у всіх кінцях щовечора стояла варта.

Тараско вернувся на своє подвір'я веселий, щасливий. Перше, що зробив — післав до Габеля свою Калинку. Тепер він заговорить. Так. Царя з його стіни зняли — не побоялися. Нічого. Своїх товаришів горне в широкі, щирі обійми. Ходіть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловік, муж, герой. Биймо лихом об землю, плюймо на нього.

— Сьогодні тільки згадав свою молодість… — кричав він, взявшись у боки. — Жінко! В танець!

Третю жінку загнав — все танцював, все присядом ішов через життя. П'ятнадцять зродив дітей. Правда! Ось вони всі — живі, здорові, тут, там у місті, в капелюхах… А-а!.. І він тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькі, блискучі очі, плескав у долоні… Поля йому! Місця! Танцює герой, мученик… Поля йому!..

Цілу ніч у Тарасковій хаті повно гульні та співу. Сходились сусіди, дивились, сміялись, випивали за нього, за жінку, за дітей і за гостей. Знайшлося на всіх і за всіх. На вулиці ходила варта, а він гуляв. Незаборонять же йому молитися й гуляти…

На другий день на сільському майдані, ніби нічого не було, бігають спітнілі «прометеївці», б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у річку. Крики, сміх, вигуки глядачів, що йшли випадково дорогою й зупинилися… Між ними й вояки «Ков-у»[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравців, сміються, вигукують… Їм казали, що то бандити, злодії, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитів, що з таким завзяттям «кують» один другому ноги, падають, кричать, встають і, біль не біль, — біжать за м'ячем… Дивляться, і їм в голову не приходить порівняння з бандитами. Сонце тимчасом заходить на своє місце, з полів женуть худобу, мукають корови, співають босоногі пастушки з білими торбинками при боці… З гори їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодиці з відрами на коромислі, весело вітаються, гомонять дзвінкі жіночі голоси, бряжчать відра.

Перед заходом сонця на грищі натовпи людей. Дівчата стоять гуртами… Вип'яті, міцні груди, підтикані спідниці, загорілі, тверді литки… Раз у раз заходяться реготом. Он біжить дебелий Кіндрат, що таки не видержав і «вступив»..! Він ще не має «буців», ні «трусиків», а скинув куртаха, закачав рукави і в своїх тяжких чоботях гасає по грищі. Ось він женеться за м'ячем. Йому назустріч другий гравець, що намагається вирвати м'яча. Кіндрат з розгону спотикається й стрімголов «вкривається» ногами. «Ха-ха-ха!» — розкочується по долині…

Між дівчатами також Наталка. Вона зійшла з гори, присіла на колоді, зложила руки на грудях і дивиться. Вона вже майже здорова, її великі, карі очі горять, ніби агати, а на устах сміх.

Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячі, зі зрошеними потом очами гравці збираються над річкою біля колод. Їх пружні, молоді тіла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонію, обняв її обома широкими долонями, приложив до уст і заграв веселої. Хлопці беруть дівчат, і їх спідниці мають у повітрі. М'яка земля гнеться під ногами, що вибивають танець… Гарячі, червоні обличчя сміються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пішла.

— Це вперше після хвороби, — сказала.

Він ніс її обережно навколо; в очах пролітали постаті, барви, усмішки. Ще вчора був у тюрмі, а сьогодні ось знов свої люди, луг, річка, сади… Широке небо й велика любов…

Вечір швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса…

Село жило. Сто, двісті, триста чи скільки років стояли на тому місці купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Військо, поліція, ревізії, арешти… Люди приходять, люди відходять. Матвій будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бігає й тут і там, а одночасно уривками пише. Він купив недавно кілька десятків аркушів чистого паперу. Згортає у зшиток і надписує; «Щоденник-хроніка». Котре число? Останні двоє чисел на сірому папері зістались у дефензиві. Перерва. Першого травня в п'ятницю: …(виривки) «бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на світ байдуже. Хай знають майбутні, що ми жили, що я жив, що мій батько жив. Предки лишили в землі кості. Я хочу лишити списаний папір. Можливо, хтось прочитає… (небезпечні місця)… Всього сказати не можу, бо живемо… (знов небезпечні слова). Крапки. Ті крапки хай наводять кожного на думку. Ті порожні місця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай відгадають їх колись. У дужках завважу, що я цілий день помагав біля хати. Вечором тренували… А ще вечором у Наталки. Я її кохаю…»

А за три дні писав: «З травня. Неділя. Пан Гліб уперше «святкував» конституцію. Йшов зі шкільними дітьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церкві були самі діти й пан Гліб. Вечором тренінг. Мені підбили знов ногу. Все-таки був у Наталки… Я її кохаю…».

На другий день нотував: «У нашому селі не переведено шкільного плебісциту. Я не мав часу, інші не догадались. Але ось продовжили на півмісяця термін. Мені заслали нашвидко декларації. Я був у п. Гліба. Він дав мені список шкільних дітей, але просив: ради Бога! Не кажіть нікому. У його кімнаті зник зі стіни Шевченко. Зістались тільки дві листівки — Міцкевича й Толстого в довгій сорочці без взуття. Я розділив декларації наполовину — собі й Сергієві. Потім ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком (довго і вперто пояснюю закони). — І це треба підписати? — питає. — Так. — І йти до волості? — знов питає. — Так. — І щоб вуйт затвердив? — Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду). — А хто ще підписав? — Кажу. (Дядько довго розгойдується). — Та… — поволі, уривно говорить, — воно, коли сказати правду… Понятно… Діло хороше… Понятно, що по-своєму воно так… Раз я, примером, українець… значить, по-моєму мусить бути… Але добре, коли дитина й чужих язиків навчиться… Примером, німецького, або, скажім, французького… Када я був на фронті… Ми от, примером, стоїмо отак, як сусідова хата, а ниприятель отак трохи далі… Рукою подать… Бували перемирія… У німців водка, у нас хліб… Вони, сукини сини, вилізуть на окоп і махають руками; камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти як осел… Хоч би одно слово тямив. І бачиш пляшку й не розумієш… Аж посля догадалися, та революція прийшла…