Володько то вже на такому не розуміється. До коней, правда, він ще не доріс, але і взагалі він мало цікавиться господаркою. Його більше цікавлять книжки, та малюнки, та спів, та музика, та школа, та міста, та краї далекі, та всілякі розповіді про страшне, про незбагнуте та про Боже. Про це лиш думає і мріє, забиває собі і іншим тим голову і не дає нікому спокою своїми вічними запитами, на які рідко дістає відповіді.

Поволі наближались до Різдвяних свят. Приготування до них почалися вже тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху, що годували, «земля з'їла», а без «свіжини» що то за свята. Ані тобі ковбас, ані печені, ані сала. Але все-таки — звідки-звідки і якось зігналось. Мовляв, коли вже цілий піст на хлібі та воді, то хай хоч у свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушені груші, сливи та яблука свої. Господи Боже — мало не два карбованці готовими грішми видалось, аж страх подумати — таке нечуване марнотратство. Але ж на Свят-Вечір, як не кажи, а без дванадцяти страв обійтись не можна, хоча тепер ті «забобони» вже відходять і хоча Матвій усіма силами проти тих забобонів. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися, піди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай і маєш свято.

Але за забобонами горою Настя — як батьки, як діди, так і ми будемо робити, не ми ті закони писали, не нам їх і касувати, а не добра та пташка, що свого гнізда цурається. І вона пече, і варить, і смажить, правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. І фасольову юшку з олією, і смажену та запечену в тісті рибу, і душену капусту на вареники, і кутю з узваром, і всілякі там інші калачі, книші, ковбаси, та різні, різні витребеньки, що їх і не перелічиш. Не забуто також і за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Різдвом Христовим привітати далеких хуторян. І хіба для такої бідної родини треба ще чогось іншого? Що це пани які, чи хтозна що.

Сіна на покуть та дідуха з жита — це вже Володькова турбота, і виконує він її дуже ретельно, дай Боже, щоб усі свої справи так пильнували. І носив, і розволікав скрізь сіно, і смітив, і вигляд мав при тому, ніби він піп який, що служить урочисту службу в церкві. Чекав же він того свята і не міг ніяк дочекатися, так йому вже той піст набрид, ціла та проклята цибуля, та картопля, та огірки, а особливо та самота і та щоденна праця. А тут ось свято, усього буде повно, і поїдуть до церкви, і побачать усіх своїх, а потім напевно приїде дід із Запоріжжя, тітка Зінька із Залужжя, можливо, обидві Катерини — залузька й клопітська, дядько Єлисей, можливо й дядько Омелько… Володькові копійки, гостинці, щось почує нового, похвалиться, як то він уже читати та писати вміє, а там піде з колядою до мельника та побережника, заколядує копійок з п'ять грошей, а там і до них колядники навинуться чого доброго зі звіздою та з дзвінком церковним. І як тут не радіти зі свята і як тут не метушитися?

І от нарешті останній день — Свят-Вечір, і от нарешті вечоріє. На дворі все впорано, січки на цілий тиждень нарізано, дров цілу стосу наколено, води повну діжку наношено. У хаті усе також напечене та наварене, і такі тут пахощі, що хоч би святим був, то і то не вдержишся, щоб не згрішити і чогось смачного, як мама не бачать, заздалегідь не покуштувати.

І нарешті всі сходяться до хати, і нарешті всі готовляться сідати за святу вечерю. Розуміється, що Володько скрізь першим товчеться. Мати каже, що де ного не посій, то вродиться. Хведот і здалека йому не дорівнює, хоча і той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повільно, всі такі вайлуваті, нерухливі, і чому б, коли вже свято, та не сідати раз-два за стіл, брати нові ложки і їсти. і чого тут ще всілякі ті проволоки. А тут ще ось засвітили перед образами лампадку та свічки і всім кажуть ставати навколішки і молитися.

Хоча все це Володькові досить подобається, і та лампадка, і ті свічечки… у хаті напів'ясно, і тепло, і гарно. Мати он застелила стола таким чистим і вишиваним настільником, що до нього аж страшно доторкнутися. А на столі під настільником жито та всіляка пашня, а зверху з одного кінця калач білий з плетінкою, а з другого книш круглий з кружечком зробленим квартою, з якої п'ють воду.

І от усі, не виключаючи і Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду, з книжкою, молиться він довго, сорокате «Господи помилуй», та ірмоси, та кондаки всілякі, широко і уважно хреститься. Зате Василь, а особливо Володько гонять, ніби на рекорд, ніби їх хто жене в шию, тому їм духе хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсім не знають, що далі робити, а вставати ніяк не можна — гріх великий. Володько переказує ті самі молитви по кілька разів, швидко і часто хреститься, розглядається по всіх, як ті моляться, слідкує за батьком, коли то він нарешті скінчить, бо його думка вже давно десь там біля риби та на покуті, біля того сіна й дідуха. А Хведот — той тільки так для виду тут же вертиться, раз стає навколішки, раз зводиться на ноги, то потім знов навколішки, і при тому «мухи гонить», бо він тільки й знає, що «вомаця. Сина і Святого Духа» та, здається, першу половину «Отченашу».

Найщиріше й найспокійніше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй не заважали, поволі, виразно, шепотом переказує всі, які знає, молитви, б'є глибокі, до самої землі, поклони, іноді вдаряє правим кулаком у груди і переказує:

«Боже милостів, будь мені грішній», а Володько все дивується, що «мама моляться по-мужицьки», не по книжному, а по-своєму, і йому здається, що така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана у книзі, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, і він довго про це не думає.

І кінчається молитва лиш тоді, коли батько, відступивши пару кроків від столу, сам б'є три поклони зі словами: «Господи Боже, і нам даруй життя вічне!» І не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним Хведот, уже женуться і вже вмощуються за столом на найпочеснішому місці, очікуючи на юшку та вареники і тримаючи в руках нові дерев'яні ложки, і, розуміється, й тут ще не без перешкод. Їх ще відтіль вигонять, мовляв, вони тут не найповажливіші парсуни і що не гаразд дітиськам скрізь першими сунутись, але то вже не така біда. Вони навіть за таке не ображаються. Ось і батько вже поволі на своє місце сідає, за ним Василь, мати ставить перші страви, Володько і Хведот можуть нарешті вмоститися натривало, при чому Володько все намагається сидіти біля самого сіна на покуті; тут йому дуже приємно, уявляє себе у якомусь іншому, небуденному світі, десь ближче від того маленького Христа, що цієї ночі у яслах народився.

А їсти доводиться поволі і уважно, бо при столі батько, і це те найгірше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов і знов переживає свою вічну трагедію, бо немилосердно все розливає. Його ложка ніяк не хоче його слухатись, і чим більше він снажиться не розливати, тим більше розливає, аж поки батько змушений узяти його на коліна і годувати. Але як же після того людина себе почуває? Настрій Хведотів зовсім падає, і коли б не таке свято, він би напевно розревівся, лише тепер він не наважується цього зробити. Така лагідна тиша, так гарно горять над головами свічі, такі всі спокійні і щасливі, і це триває, ніби добра лагідна, весняна погода, коли літають метелики і співають птахи.

— Ну, я ж і наївся! — крекче Володько, коли скінчилась вечеря і він мусить покинути своє місце на покуті.

— То проси Бога, щоб розсівся, — додає Василь.

— Я такоз наївся, — подає голос Хведот.

— То моліться Богу і спати. Завтра на всеношну, — каже мати.

Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну, — хвалиться далі Володько.

— І я такоз навопався, — не відстає Хведот.

— Не базікайте мені тутенька, а молітесь Богу! — каже швидко мати, що швидко збирає зі столу, в якої ще повні руки роботи і якій дещо неохоче помагає Василь.

Знов молитись. Ні. Ані Володько, ані Хведот не мають ніякого молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти, побігати, як вовки в казці, попід лавами, що в їх уяві перетворюються на ліс. Володькові дуже хотілося б вийти на двір, там так біло, чисто, спокійно, так якось винятково по-іншому світить місяць, і коли б він мав свої чоботи, він напевно вийшов би, щоб відвідати свій луг, свою річку, свій млин… До лісу? Ні. До лісу він в цей час не наважився б. То все-таки не той ліс під лавами, а справжній, і хтозна які там можуть страхи сидіти.