— Вона… це сама сказала? — помертвілими губами прошепотів Микола.

— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.

Микола стояв, мов сновида. Він вже не чув, що далі говорила мати, не бачив зацікавлених, які визирали з сусідніх дверей. В свідомості дзвеніло без угаву: «Заміж. Заміж. Заміж. Оленка виходить заміж».

Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо сказала:

— Ви знайдете собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що б ви дали їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів. Я бажаю вам щастя…

Двері зачинилися, грюкнули, ніби одрізуючи Миколі частину серця. В грудях щось болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думці, мрії!

Сині очі — озера правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? І так щиро дивитися, обманюючи? Чому ж тоді можна вірити?

Микола скрипнув зубами, вдарив кулаком по стіні, скрикнувши від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Всі вони такі — жінки. Не треба йому любові, нетреба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме… а минуле залишиться тільки сном… мрією…

Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, експромтом написав на ньому вірш огризком олівця. Зробивши трикутником конверт, написав адресу, прізвище, вкинув до поштового ящика.

Йшов по вулиці, опустивши голову, не дивлячись на людей, без цілі, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, фальшивим здавався принадний сміх жінок.

Тепер замість музики в душі звучала тягуча, низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тиснула його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій…

Через годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований чемодан свій жалюгідний скарб, він приготувався до від’їзду…

Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Микола ждав її, вірив, а вона запізнилася. А втім, не її вина. Батько, як завжди, напився, йому стало погано з серцем. Довелося везти в лікарню, ждати кілька годин.

Їй було сумно і бридко. Дитяче почуття до батька жило в душі, шукало виправдання всьому, що б він не зробив. Але душа щиро, чесно зривала всі покрови традиції. Вона бачила найнижче падіння… і в тому падінні не було навіть бажання піднятися знову вгору, до ясного життя. Лише чарка, сивушний дим, дурне, вульгарне базікання.

І серце Оленки владно вистукувало свою єдину волю: їй непотрібні ці люди темного світу примар. Навіщо їй вчорашній день? Скоріше до нього — єдиного, світлого, ніжного…

Сходи… Майданчик… Гуляють пари, ходять екскурсанти. Його нема! В Оленки серце впало. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами. Безумовно, це так. Хутчій туди…

Виймаючи з сумочки ключ, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила трикутний конверт. Витягла, прочитала адресу. Їй. Від кого це?

Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутник. На порозі вже чекає мама, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно і чомусь улесливо блищать.

— Ну як?..

— Що як, мамочко?

— Поїдеш до Русанова?

— Ой мамо, мені не до того. Де Микола?

Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, закричала:

— Коли ти перестанеш мучити мене? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, виховувала, годувала. А ти так віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу і тягаєшся з ним. Так запам’ятай, що нема твого Миколи! Нема і не буде! Я прогнала його!..

Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом поглянула на матір.

— Як… прогнала?.. Ти мариш…

— Прогнала і все. Він більше не прийде. Я прошу тебе — не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи — вийдеш за Русанова?

Ясні очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, тремтячими руками одягала своє сине, святкове плаття, схлипувала:

— Досить з мене… Досить такого життя…, Я вже не можу терпіти… Усміхатись, коли не смішно! Хвалити, коли не подобається! Захоплюватись, коли гидкої Досить! Досить! Досить!

Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не маючи змоги заглянути в душу дочки.

Ти божевільна! Це той босяк закрутив тобі голову! Щоб знала — не пустила б на поріг!

— Він чистіший від усіх вас! — крикнула Оленка. — Чого ви стаєте на моїй дорозі? Не хочу я ваших Русанових! Не хочу я бути товаром! Гидко, гидко, гидко!..

Вона похапцем розгорнула трикутний лист, побачила підпис — Микола… «Від нього», — тьохнуло в серці.

Не читала, а вбирала болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:

«Оленко!

Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Я просто прощаюся з своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду самотньо по своїй. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірш. Він і є моє прощальне до тебе слово».

Оленка всміхнулася скрізь сльози. Милий, смішний! Навіть в таких випадках віршем пише! Мати про щось їй говорила, та дочка не чула її. Вона болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:

Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. Любить. Любить. Хай сердиться, хай гнівається, та все ж — любить!

Вона метнулася до шафи, вхопила паспорт диплом. Поклала все це в сумочку. Як вона могла вагатися, боятися чогось. До нього, хутчій!

— Куди ти? — оторопіла мати.

Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася. Важко дихаючи від хвилювання, сказала:

— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу…

— Ти божевільна! Зачекай! Оленко…

Та дочка була вже далеко в коридорі. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці синє платтячко, загорілі ноги, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.

— Оленко!..

Не почула, не хотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала в двері кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав в одній руці фанерний чемодан, в другій — торбу з начинням. Побачивши Оленку, випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.

— Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…

Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:

— Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!

— Оленко!

— Миколо!

Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.