— Что за хреновина?! — поспитався драб, котрий сидів на передньому сидінні. І нахилився вперед, вдивляючись через лобове шкло. Десь попереду наростало скандування тисяч голосів:

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

— Дорога… дорога перекрыта! Ах, падлы… — вилаявся лейтенант. — Давай назад… быстрее, черт подери!..

— Руховцы, что ли? — поспитався другий, нахиляючись ще нижче (його черевики так надавили на ребра, що в мене мало тельбухи не повилазили). — Ну, скоты, посмотри, а?.. Вот Горбатый, сволочь, наделал!.. Да введи сейчас войска, да пересажай зачинщиков, да наведи порядок — никаких Рухов больше и в помине не будет! Да ведь страна гибнет, страна… больно ж смотреть на это! Гля, омоновцы! — Він раптом стривожився. — Э, да там и сзади драка…

— Фашисти! Фашисти! Фашисти! — гучало ревіння юрми. Стали чутися зойки і дзенькіт розбитого скла.

— Не успеем! — застогнав другий. — Вот дьявол… в самый разгар попали… Давай влево… влево давай, едрена вошь, туда, к тротуару… туда, где омоновцы, быстро!

Я глибоко вдихнув повітря й розпрямився як пружина. Черевики, що впиралися мені в живіт, підлетіли аж до стелі, й не встиг той драб отямитися, як я фахово рубонув його по горлу. Шофер натиснув гальма. Мене кинуло вперед. В наступну мить я одержав такий удар по голові, що аж свічки в очах посвітили.

Перший зарізяка повалився на сидіння й зі страхітливим хрипінням сукав ногами. Шофер із лейтенантом накинулися на мене й місили чим Бог послав. Я бився мовчки й тільки хекав після кожного удару. Кілька разів я імітував можливість захвату, й щоразу вони ловилися на нього, але в тісній коробці авто не було як розвернутися, і мені жодного з них не щастило вгатить так, щоб він витяг копита. Втім, так чи інак, а обоє були роковані: і той, і другий поступалися мені й підготовкою, і здоров'ям. Врештірешт я знавіснів і, підставивши свою бідолашну голову під черговий удар, метнувся вперед і кулаком зловив щелепу шофера. Він схлипнув і тицьнувся лобом у вітрове шкло. Одночасно я блокував правий прямий лейтенанта і, простягши руку, спробував згребти його за горлянку; однак та бестія, певне, чекала цього, бо смикнула ручку дверцят і вивалилася надвір. У жовтому сяєві ліхтарень я побачив його жахливо скалічену мармизу із цівкою чорної крові, яка цебеніла з носа, а на тому боці дороги, покрай тротуару, шеренгу якихось страхітливих істот у зеленх жилетах по коліна та з круглими білими головами. В померках пізнього вечора це було щось таке, як орда марсіян.

Я поваливсь на заднє сидіння й згріб свою репортерську сумку. Тоді зібгався в клубок і щосили вгатив ногами в дверцята. Вони вилетіли разом із шматком обшивки, і я викотився надвір. Здоровезний омонівець (очі за шклом забрала були як денця фужерів) виріс як з-під землі й замірився на мене києм. Я блокував удар і, вивернувши руку, пожбурив того недолюдка на дах машини — та так, що ця худобина поїхала по нім, як по кризі, й, кавкнувши, гепнула потойбіч. Попереду вже точилася бійка. Праворуч була висока стіна з дикого каменю, й там товпилася решта демонстрантів, і я побіг уздовж тієї стіни й вискочив наперед авто, й тут мене перепинило ще декілька песиголовців з лейтенантом на чолі. Двоє не встигло ухилитися і я звалив їх додолу, хвицьнувши ногою по голові, тоді стрибнув убік і затопив у живіт ще одному. Удар ногою — феноменальна річ, і їх не рятували ні шоломи, ані панцерні жилети; та й підготовка у цих людей була на диво убогою — не рівня заняттям у фірмі «Тартар», де тебе змушують працювати на межі можливостей, моделюючи ситуації, про які поняття не має пересічний спецназівець або десантник. Авжеж, подумав я, звично маневруючи поміж їхніх кияк, на беззбройних демонстрантів… та на правозахисників чи на активістів Руху — тут багацько вміння не треба! Я жбурнув об дорогу ще одного зарізяку і, крутонувшись, боковим зором уздрів якусь довгоруку постать, котра гнала до мене із швидкістю кур'єрського поїзда. Це одоробало було ще вищим од мене, а контурами нагадувало сталеву панцерну масу.

Я відбив його удар і встиг пірнуть під руку. Решта зарізяк уже стягувалися довкола нас петлею. Під'їхало ще машин із п'ять, і з них стали молодцювато вистрибувати такі ж песиголовці з киями. Виходу не було: цього здоровила із наших людей могли укоськати лише Мурат… та ще, може, Дядько Пацюк. Я став одчайдушно маневрувать, й коли те одоробало опинилося напроти машини, заплющив очі й щосили плигнув ногами вперед.

Харцизяка махнув руками й, поїхавши по капоту, ввігнався своїм шоломом у лобове шкло. На тім боці дороги засвистіли й завили. Я зробив останнє зусилля й, виплигнувши на підмурок, де юрмилися демонстранти, врізався у натовп, залишаючи позаду осяяну жовтими ліхтарнями вулицю й авто, в котрому, дригаючи ногами, стримів здоровезний, як лут, чолов'яга.

— Нагнися, — сказала Цуцичок. — Так. Так… — Вона пожбурила в миску закривавлений тампон й на мить спинилася, оцінюючи свою роботу. — Але ж і макітру тобі хтось розсадив, чоловіче! Доведеться, певне, зашивать…

— Немає ніякого сумніву! — озвався Мурат. Кинувши на стіл знімки, які я встиг поробить у фірмі Крижинського, він схопився з крісла й став ходить по кімнаті. — Це Малевич. Ну, та ми й сподівалися, що справа буде нечистою… — Він спинився коло мене, наглядаючи, як Цуцичок здійснює оті садистські маніпуляції. — Слухайно, я розумію, що це дурнувате запитання, але… ти впевнений, що не потрапив… ну, скажімо, в трупарню?

Я згідно кивнув, Цуцичок взяла ножиці й стала обчикрижувати краї довгої, рваної рани, котру щойно промивала на моїй довбешці.

— Аа… їдять його мухи! — засичав я на неї. — Ти того… хоч якусь совість май, людино! — І до Мурата: — Чоловіче добрий, той хлоп'яга був такий же ж, як і ми з тобою, — голову дам у заклад!..

— Виходить, наша інформація підтверджуєть-ся… — замислено сказав Мурат. — Вони провадять експерименти… і, що найцікавіше, на людях! Ну, це дорого їм обійдеться…

— Знімки перед тобою, — сказав я, заплющуючи очі. Мій голос долинав до мене як зза стіни. — Цей мініапарат дає виняткову якість. Я фотографував геть усе… все що бачив.

У вухах стало дзвеніти. Голос даленів і даленів. Цуцичок тицьнула мені під носа якусь гидоту, і я аж підскочив, нюхнувши їдкого, як вар, нашатиру.

— Забагато крові втратив. — сказала вона, пораючись коло свого причандалля. — Ну і струс мозку до того…

— Певне, кастетом вгатили, — сказав я, не розплющуючи очей. — В машині, скоріше всього. Дивно, що я цього не пам'ятаю… забув — як заорав!

— Якяк?! — зацікавився Мурат. — Зарепетував, ти хочеш сказати?

Я відмахнувся. Мені було не до філології: у вухах дзвеніло, й мене все більш брали млості. Тільки цього не вистачає, подумав я. А ще ж і шок не минув… як же ж воно далі буде боліть!.. Вдома, правда, є декілька ампул… ото якби добратися хутчій та вколоть, поки на стіну не поліз! Втім, подумав я, навряд чи пощастить… зараз привезуть того зарізяку — й хочнехоч, а кому ж як не мені доведеться його розкручувать!..

— Ту… акцію… не відкладаєте? — поспитала Цуцичок, затискуючи пінцетом криву хірургічну голку.

Я розплющив очі.

— Ти що, — озвавсь я до неї, скоса бликаючи на ті приготування, — хочеш от… страхіття… заганять мені в довбешку? ЇйБогу, ви обоє мене сьогодні на той світ запровадите! Слухай, — звернувсь я до Мурата, — смішки смішками, а… як я втямив, того сексота всетаки вирішили взять?

Мурат зиркнув на мене через плече.

— Запізно, — озвавсь він по хвилі, — запізно похопився.

— Загребли… так швидко?!

Мурат кивнув, продовжуючи розглядати мене… мов якусь комаху, їйБогу!

— Ти, — врешті спитав він, — ще щось хочеш сказати?

Цуцичок звела докупи краї рани й зробила перший стібок. Я аж подих затамував. Люди добрі, ума можна було рішитися — так боліло!

— Ну гаразд, — сказав я, насилу зводячи дух. — Гаразд… бачу, тут всі розумні… тільки в мене писок — хоч гарбузи виїдай! — Я трохи помовчав, сіпаючись од болю. — Звісно, без «Тартару» кожен з нас ніщо… і кожен буде стояти до кінця, тут і мови нема… а все ж… — Я знову заплющився. — Знаєш, у нас в учебці був старшина… дурний як валянок!.. Але в нього була приказка: «Ты вопрос — я ответ». То давай з'ясуємо… — я стріпнув головою, — врешті, що тут церемонії розводити… я хтів би знать: фірма що, буде воювати з державою?