— Розкажіть високому судові, що ви бачили, — любив прокурор і подумав: “Якщо я виграю процес, за кордоном і навіть дехто з наших лібералів подивляться на мене вельми прихильно. До того ж сенсація, шум навколо процесу і мого імені. Це приємно. Але ж місто доведеться залишити. У Куршмітса надто багато прихильників і однодумців…”

“Доведеться залишити, доведеться залишити місто, рідне місто, — завів своєї сигом і додав: — Через кого я постраждаю? Через чужинця. Хіба він вартий того? Хіба це справедливо?”

— Розкажіть високому судові найголовніше, дрібниці нас не цікавлять, — сказав прокурор.

“Що з ним? — насторожився суддя. — Безперечно, Куршмітс і його банда головорізів захищали інтереси міста, близькі усім нам, але закон є закон. Коли його не дотримуватимуться, не поважатимуть його, то…”

“Захищали наші інтереси, хіба це не головне? — Сигом вклинив у його мозок свої думки. — Для чого нагромадження безпредметних і туманних істин, коли інтереси, в ім’я яких ми судимо, зрозумілі? Невже ми повинні зрадити свої інтереси? Хіба не для того, щоб захищати їх, існує суд? Хіба інтереси міста, країни, народу стоять не вище від застарілих правил, записаних у книгу з шкіряними палітурками? В цій справі може бути тільки одне розумне рішення. Розумне для всіх нас! Так у чому ж справа?”

— Я прибув на місце подій, — затинаючись, почав поліцейський, — коли цей тип назвав Куршмітса злочинцем і негідником.

Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив:

— Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і…

— Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор.

— А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві…

— Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор.

— Так, третій ліворуч, — не вагаючись, відповів поліцейський і вказав на звинуваченого, який був більше схожий на горилу, ніж на людину.

Присяжні зареготали. Один з них навіть підморгнув звинуваченому-“потерпілому”, признавши в ньому “свого хлопця”.

“З ними піде як по маслу”, — подумав сигом і зосередив свою увагу на “філософові”.

“Це беззаконня, — думав той. — Бидло глумиться над людиною, над елементарними нормами…”

“А хіба закони — не мертві слова на мертвому папері? — подумки запитав його сигом. — А час диктує свої вимоги. Він учить нас поважати інтереси більшості. Хто винен, що закони не встигають за часом?”

“І все-таки мене вчили шанувати закони. А ці головорізи порушили їх. За всіма статтями вони винні”, — не відступав “філософ”.

“А чи можеш ти це довести? Ти один, а їх багато. За ними — все місто, вся країна. Тобі доведеться нелегко. Постраждаєш ні за цапову душу”.

“Не можна ж їм дозволити безкарно глумитися над невинними”.

“Невинних не існує!”

“Це підло — тремтіти за свою шкуру, дбати тільки про неї”.

“Підло — пусте слово. Воно нічого не означає. А ти певен, що той, кого захищаєш, зробив би так само, коли б опинився на твоєму місці?.. Тож-бо!”

Сигом відчув, що твердість “філософа” похитнулася. Заглянувши в його пам’ять, вдарив по найболючіших місцях: “Пам’ятаєш, коли тебе звільнили з роботи, чи хоч один заступився, підтримав? А коли з тобою щось трапиться, хто допоможе твоїй дружині і маленькій дочці Еммі?”

Сигом побачив, що “філософ” похнюпився, втягнув голову в плечі. Він думав: “Що я можу сам? І хто дав мені право ставити під удар доньку?”

— Все гаразд. Їх виправдали, — бадьоро доповів сигом. — Судді прийняли розумне рішення.

— А легко було добитися цього?

— Так. Адже істина лежала на поверхні. Думаю, вони помітили б її навіть без мого втручання. Дивує тільки одне — як її не розуміли ті, хто укладав закони?

Ідучи вулицею, сигом почув крики, брязкіт скла, лемент. Кілька перехожих, які завжди біжать на гамір, щурами прошмигнули в протилежному напрямку.

“Що там діється?” — зацікавився сигом.

Він побачив давніх знайомих — Куршмітса і його головорізів. Вони займалися звичним ділом — громили чийсь будинок. Ось один з молодчиків з’явився у дверях, тягнучи жінку за волосся, другий жбурляв через вікно у багаття книжки.

“Нерозумно, — подумав сигом з осудом. — Дуже нерозумно знищувати книжки. Адже в них багато інформації”.

— Алло, старий! — вигукнув сигом, зупиняючись поряд з Куршмітсом, який командував своїми молодцями. — Знову іноземці?

Куршмітс окинув могутню фігуру сигома допитливим поглядом. Подумав: “Певно, поліція”, — і з шанобою:

— Ні, не іноземці, але нічим не кращі від них. Вони з тих, що марять різними свободами.

Головорізи, зачувши слова свого ватажка, голосно зареготали.

— Ге-ге! — вишкірив зуби один. — Татусь Куршмітс скаже, як зав’яже.

— О-хо-хо! — як порожня діжка по камінню, гримотів другий. — Оце так штука!

— Е-хе-хе, — верещав третій.

— Коли ви нищитимете всіх, хто думає не так, як ви, то ослабите країну, — з гіркотою зауважив сигом. — Хто ж тоді підкорятиме світ?

— Обійдемося без розумників, — погрозливо просичав Куршмітс, і його очі заблищали, як у вовка.

— До біса розумників! — заволали його головорізи.

Вони, як по команді, повернули до сигома свої здорові життєрадісні пики кольору обпаленої цегли і загорланили:

— Хто хоче волі, той її матиме!

— Наша країна — для нас!

— Знаємо ми ці хитрі штучки!

Молодчики перетнули шлях перехожим, примушуючи їх скандувати гасла. Сигом помітив у натовпі “філософа”. Стало сумно — сигом не любив торжества глупоти. Він подумки докорив “філософа”: “Ти чиниш нерозумно, дозволяючи дурням так поводитися. Дійде черга й до тебе”.

“Що можна зробити? Я один, а їх багато”, — подумав “філософ”, підспівуючи головорізам.

— А ти чого не радієш разом з нами? — закричав Куршмітс сигому, на всяк випадок відступивши подалі. — Чи ми не досить гарні для тебе?

Сигом не міг збагнути, чого ці люди не погоджуються з очевидним. Він не хотів скористатися своїми телепатопідсилювачами, він намагався усе з’ясувати сам.

— Але ж ви подумайте: спочатку — іноземці, потім ті, хто не згоден з вами; ті, хто вам не до вподоби, хто вам невигідний…

— Він провокатор! — заверещав Куршмітс. — Бий його!

“Невже вони все ще не зрозуміли мене?” Сигом устиг промовити:

— Я ж турбуюся про вас…

Залізний лом просвистів над його головою.

…Через кілька хвилин сигом поплівся геть од купи мертвих тіл. Він брів, похиливши голову, все ще шукаючи глузду в почутих словах, бурмотів їх під ніс:

— Знаємо ми ці хитрі штучки… Хитрі штучки…

Під його ногою затріщало скло. То були окуляри “філософа”…

ДІТИ

— Пам’ятаєш книгу про дітей Спарти? — запитав Творець.

— Про те, як кволих дітей кидали із скелі? — перепитав сигом.

Це не дуже сподобалося Творцеві, але він, не зробивши зауваження, вів далі:

— Вони були далекоглядні. Глянь на моїх предків, — тицьнув пальцем на портрети батька і діда, що висіли на стіні. — Це обличчя сильних і мужніх воїнів. Ясний погляд, вольове підборіддя, обличчя людей, що не знають сумніву. Зверни увагу, як вони схожі один на одного і як я схожий на них. Але вони передали мені в спадщину не тільки голубі очі й біляве волосся. Я маю від них залізне здоров’я, міцні м’язи, силу і витривалість. Однак буває інакше. Квола дитина — це не просто немічний воїн у майбутньому. Він передає свої хвороби і вади дітям, онукам, правнукам. Їх стає більше й більше. Розумніше вбити кволого, ніж потім має виродитись увесь рід.

— Це ясно, — погодився сигом.

— А сьогодні цілі народи стоять перед такою проблемою. Століттями саме життя вбивало кволих. З десятьох дітей, що народжувалися на світ, виростало тільки одне, найсильніше. Всі інші гинули від хвороб і голоду. Але успіхи медицини, які так радували нас, і поліпшення умов життя призвели до того, що з десяти новонароджених виживають усі. І серед них — дев’ять неповноцінних. Потім од них народжуються діти, успадковуючи хворобливість, духовну убогість, м’якотілість, нерішучість. Їх кількість росте, як лавина, загрожуючи виродженням усьому людству. Наймудріші з учених вказували людям на цю небезпеку. Вони закликали жінок відкинути так звану сором’язливість і мати дітей од найкращих рекомендованих чоловіків. Та в діло пішли надумані поняття гуманності і вірності — і люди не змогли переступити через забобони. Були, правда, спроби провести в життя мудрий принцип…