— Я з’їхала з глузду, так? — шепіт Янки, мов нічний вітерець в очереті.

Цілую її тендітну долоньку:

— Це не смертельно.

— Не смійся!

— Я розучився.

— А читати по губах?

…знаходячи її вуста, читаючи, перечитуючи, зачитуючись… під шелест:

— Лесь…

Вирвала на самому цікавому:

— Зачекай, Лесь! Оса…

— Що? Де?!

— Тихіше! Яша Осін. Він… співав. Там, — її долонька злітає кудись в небуття. — До кінця. Влад має рацію.

— Янко, кохана…

Тихе моє диво. Яна Ярь, танцівниця, що знає мову розумних бджіл Зіш. Перекладачка, здатна читати по губах, пальцях, щупальцях, жестах і просто поглядах. Найкраща в групі астролінгвіста Влада.

Я їй повірив. До кінця, так до кінця… І озвірів. Заорав, підхоплюючись, — плювати на все!

— І що?! Що він співав? Вихори ворожі віють понад нами? Гори, гори, моя…

Різкий біль ударяє в живіт, віднімаючи дихання. Темрява збила мене кулаком, поставила на коліна. І спокійним голосом Кепа врізала ще раз, по мізках:

— Підбери соплі!

А Влад засміявся:

— Сказати, що співав? А ось що!

І захрипів стиха, гугняво і фальшиво:

Чому мені нестерпно це слухати? Я ударив його на звук. Кулак із хрускотом увійшов в плоть — пружну, теплу, мов слиз манни. І темрява, що сховала людей, зрикошетила десятком ударів. Біль діставав звідусіль, скрутив, вичавив з мене людину, і залишився звір, що рвав темряву на шмаття, в кров, в крик.

— Уб’ю, гад!

— Не треба! Припиніть! Звірі! — кричала Янка. — Дивіться!

Я розліпив очі, що заплили. Важко повернув голову.

Осяюючи наші скажені скривавлені пики, тьмяно світилися стіни. Не стіни. Світилося і вже згасало саме повітря… те, чим ми дихали тут замість повітря. Запахло озоном, як від світляків.

— Тшлот, — прошепотів Влад, спльовуючи кривавий згусток. — Що це було?

— Ччоррт! — луною відгукнувся Капітан.

Ненависть це була, ось що. Люта ярь, яка спалювала нас.

Ми пробили шлюз, коли нас залишилося десятеро. І почули тонкий свист повітря, що виходило у вакуум. На щастя, світляк згас, і слизька плівка вчасно затягнула пролом. Але хто б заткнув діру, що зяяла тепер замість душі!

Довго ще нікому не хотілося говорити. Лежали без сили, без надії. І думали, хто буде останнім. Тим, хто ніколи ні для кого не помре. Нікого не врятує.

Яких тільки гіпотез не вигадано про мражей. Втілення масового несвідомого, потойбічні сили, Божі архангели, стражі Буття, інопланетяни… хоча останнє просто смішно, бо в субпросторі за визначенням немає простору, тобто планет. Одне ми зрозуміли: те, що відбувається, — не сон, один на всіх, а особливий різновид реальності. Все, що відбувається, може анулюватися, перетворитися на сон. Реальність може повернутися до точки входу, якщо хтось зуміє повернути її назад. А якщо ніхто не зможе, вона стає остаточною.

— Ось, тримай. Знайшла, коли Осін… світив.

У долоню лягла крупинка кристалу тридерому.

— Ех, сюди б ще гніздо. І батарейку…

Влад, який, схоже, ніколи не спить, вклинився:

— І вітерець! І вікно з видом на море!

— Затни пельку! — загорланили усі хором.

Гвіздок в язик цьому Владу, і підвісити. Земля — заборонена тема. Туга давить, як перевантаження у дцать же — до кривавого поту. Туга розмазує душу на тисячі світлових — дотягнутися б, пробігтися б по траві босоніж…

— Кому тут гніздо? — голос Кепа гасить невидимі дюзи, і перевантаження, що стиснуло серце в крапку, змінюється невагомістю раптового щастя.

Є Бог у світі. Є. І маленькі Його дива. Простенькі, як гніздо тридерома з працюючою батарейкою.

Пальці, сковзкі від мани, — як чужі. Лише б не упустити крупинку запису в слиз на підлозі — ніяких світляків не вистачить знайти… Мражи жрабові! Ач, Янка має рацію — я звик! Став гірше людожера, якщо здатний так думати про смерть друзів. Байдуже. Раціонально. І не про смерть. І не про людей. І не думати. Чи завжди таким був?

Хто там шив абажури зі шкіри євреїв? У нас є лампочки. Десять штук в упаковці.

Десять негренят, невидимих у мороці. Шестеро чоловіків, три жінки і Янка. Скупчилися, обнялися за плечі. У мене в руках шматочок з іншого життя. Зі світу, куди ми можемо не повернутися.

— Лесь, ну давай!

— Дихай потилицею, Владе, а то тридешку здмухнеш! І для кого ці штуки робили? Дюймовочки жовтопузі! Дайте мені павучу лапку — кнопку натиснути.

Янка щасливо засміялася. Вперше за все безчасся. За всю темряву зупиненої чорної миті.

— Дай мені!

І я віддав. І ніщо в мені не здригнулося.

Клацнув тридером. Фонтаном виплеснувся колір, загуркотів звук, захопив…

…захопив Янку, що злетіла назустріч чорним птахам.

Тридером одразу схлипнув, зашипів, як п’єзорки: енергія пішла, наче в пісок, всмокталася в жраб’ячу пащу. Але хтось з нас уже горлав, а потім всі, самозабутньо. І я теж горлав заіржавілим від напівшепоту горлом, гугняво і фальшиво:

І тут наш локус п’ять на п’ять здригнувся. Банка розділилася, мов жива клітка. І ми опинилися в порожнині, прокресленій вузькою сіруватою щілиною, наче зіницею.

А Янка продовжувала падати сяючою сніжиною у морок. У темряву, що виплеснулася у світ душами, які пішли. У темряву мого серця, що гуркотіло криком.

Вона висіла жариною в безодні і танцювала, як перед розумними бджолами Зіш. Єдину фразу, яку я навчився розуміти: «Я кохаю тебе! Кохаю! Кохай!»

— Тримайся, Янко! — закричав Влад, кидаючись до щілини.

Ми тримаємо її з усіх сил. Вчепившись серцями і душами у співаючу жарину.

Ми тримаємо її усією люттю, усією ненавистю, усім життям.

— Ррауувв! — стогне темрява, пронизана поцілунком світла.

— Люби! — танцює Янка.

Я бачу її навіть із заплющеними очима: язичок палаючої свічки тріпотить, здіймається, пестить в’язку порожнечу вогненною долонькою. Тонка свіча, як перед іконою. Одна-єдина на весь храм. На весь Всесвіт.

Хай буде це світло!

Хай буде завжди!

Хай буде!

Палаюча крапка вибухає, розпухає вогненним вихором, заповнюючи світ:

— ЛЮБИ!!!

…блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер, серце спотикається, лінькувато жує якусь гидоту, яку уприснуто в вени…

Живий. Живий! Проскочили!

Чиїсь руки підхоплюють мене, допомагаючи вибратися з капсули. Плескають по плечу.

— Гальмуєш, старий! Хто останній — той драїть локус!

Яшка Осін, голий і в ботах, веселий, як завжди. Схоже, він і в капсулу в ботах заліз. Динаміки щось мелодійно віщають. Я одягаюся, не прислухаючись. І так зрозуміло — проскочили! Гіперперехід позаду. Наш маленький Страшний Суд. Далі — затишний космос, утиканий голками зірок.

Ми штовхаємо один одного, зубоскалимо… І жодного слова про те, що пережили в Переході. Це все потім, для анкет і розслідувань. Не заведено про це згадувати, навіть за пляшкою.