…Мій лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закінчити своє оповідання, не відволікати уваги описом своїх переживань.

Ми з колгоспниками з риболовецької бригади легко знешкодили й інших прихідців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить розумні по-своєму, просто не розуміли такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли з ними все було. покінчено і з лісу вже не з’являлися інші прихідці, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, ідо Стьопа мав рацію, що ми бачили не метеорит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Я не знав, як саме пощастить мені домовитися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже підступні, — про це свідчив і їхній напад на Стьопу і Петра, і те, що вони відрядили цілу групу під виглядом Стьопи до нашого селища. Звичайно, мені була невідома їхня мета, але я гадаю, що вона була досить ворожою. І якби вони не помилилися, вирішивши, що для них вистачить однієї людини для переконливого зображення чи не цілого натовпу, — то ще невідомо, як закінчилася б справа.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Втім, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавлені, зім’яті під його вагою дерева, побачили обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Я думаю, що він встиг полетіти назад. Мабуть, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще схоплених.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна, не кажучи вже про Джоя. І я вирішив був уже, що міжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собі моє здивування й радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа, і Петро, — лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки потім почав приходити до пам’яті. Що трапилося з ними, — вони не знали. Пам’ятали вони тільки те, що їх схопили вві сні; Петро пробував опиратися, але з цього нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засіб. Але вони були непритомні аж до нашого приходу.

А коли ми розпитували їх, — пролунало радісне гавкання і скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой.

…Ось і все, що я хотів тобі розповісти, дорогий мій Андрію. Якщо тобі хотілося б довідатися ще про якісь подробиці цієї дивної події, — приїжджай до нас, ми будемо дуже раді. І, звичайно, ти зможеш здорово написати про все це, не так, як я.

Шкода тільки, що ці огидні істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одне за одним — можливо, через відсутність придатної для них їжі, а може і тому, що розуміють провал своєї експедиції, мета якої для мене так і лишається неясною. До речі, вони вже не намагаються зберігати зовнішність людини; поступово вони перетворюються на напівпрозорі мішки із зморшкуватою шкірою — наче велетенські медузи чи слимаки. І тільки великі круглі нерухомі очі лишаються у них у верхній частині тіла, — і в них видно все таку ж невгамовну лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу. Проте ми за цим не шкодуємо…”

Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.

— Дивись, дивись!

— Що таке?

— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?

— Бачу. Ніби людина.

— Звідки людина? Що ти мелеш?

— Може, з літака? Не розкрився парашут…

— Не чути. Не гуде!

Темна постать стрімко наближалась до поверхні моря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі перелякано кинулися врозтіч.

Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.

— Заводь мотор! — крикнув Хуан.

Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.

— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…

На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.

— Педро! Втопиться! — приглушено крикнув Хуан.

Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучі секунди. Нарешті в глибині забіліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.

— Є. Тримайте, дядю Хуане.

Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутінках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко запали.

— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.

— Живий.

Він перехилив утопленика вниз обличчям — з рота полилася вода. Потім, розтираючи ноги, старий наказав:

— Роби штучне дихання, чи як там його…

Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно поглянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарешті очі його розплющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.

— Де я? — ледь чутно промовив він.

— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…

— Врятували, — повторив незнайомий.

— Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звідки ви з’явилися?

— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.

— Як? — заїкнувся Хуан.

— З антисвіту, — байдуже повторив незнайомий.

Хуан і Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.

— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.

— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-таки ви?

Врятований не відповів. Він знову заплющив очі, почав марити. Пальці його судорожно ворушилися, ніби шукали чогось на дні човна.

— Зовсім негодящий, — Хуан похитав головою. — Треба везти на берег. Як ти гадаєш — звідки він?

— Може, з в’язниці? Або з божевільні.

— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…

— В тюрмі теж можуть дати так, що збожеволієш.

— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому острові, недавно побудували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Може, звідти?

— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…

— Схожий на вченого. Обличчя біле… Мабуть, янкі…

Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.

— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.

— А його?

— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…

Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.

Залишивши човен, Хуан і Педро підхопили врятованого попід руки і понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.