Але ми з Євгеном розуміли, що право зватися господарем тут належало передовсім заслуженому майстру прокатної справи, тому ми випихаємо батька наперед, а самі тримаємося позаду чи то як асистенти, чи як тілохранителі такого поважного чоловіка. Так ми й просувалися нерівним строєм, схожим на той, що панує в пташиних перельотах, йшли через усю величезну кімнату по товстому килиму, простували ніби до столу, за яким возсідала секретарка, але потім я смикнув батька за полу піджака, батько від несподіванки став — ми мало не наштовхнулися на нього; зупинка вийшла вельми доречною, бо якраз навпроти нас були високі двері директорського кабінету. Я швидко нахилився над батьковим вухом і пальнув туди гарячим шепотом:

— Кажи!

— Що казати? — вголос поспитав батько.

Тоді Євген, виручаючи нас обох, ступнув у напрямку до секретарки і зробив таку заяву, або меморандум, чи як там це називається в дипломатів:

— Нам треба до директора! — Підтримав і я свого товариша і знову шепнув батькові: «Кажи й ти!» Але батько ніколи не виявляв надмірної охоти до публічних заяв, мабуть, тому й цього разу вирішив за краще утриматися.

— Директор зайнятий! — негайно відгукнулася секретарка і підвелася, видно, щоб надати більшої ваги своїм словам.

— Як нам здається, ми теж належимо до людей зайнятих,— почав був я, але тут раптом десь набрався рішучості мій батько.

— Стривай,— сказав він,— у нас діло, а не балачки. Олімпіадо Хрисанфівно, тут таке діло... Ви ж мене пам'ятаєте? Я — Череда. Нам до директора.

— Він зайнятий,— секретарка дивилася на нас прозорими, як у риби, очима.— У нього важлива нарада.

— Нарада,— повторив батько.— Ну, коли нарада...

— Підождемо, поки директор піде на пенсію,— хмикнув я,— тоді вже з ним набалакаємось.

Згадка про пенсію дошкулила батькові. Нерішучість, яка ним заволодівала, знову відступила, батько пішов у новий наступ.

— У директора нарада. А ми хіба як? Ми теж прийшли порадитись. Чи, може, йому не потрібні поради, скажімо, такого чоловіка, який півстоліття пропрацював у металургії?

Якщо казати по щирості, то тут трохи пахне демагогією. Уявити собі тільки, щоб директор став із ранку до вечора вислухувати поради й спогади ветеранів праці — коли ж тоді працювати? Але водночас хоч воно й демагогія, але грає нам на користь, хто б же тут став відмовлятися! Секретарка теж зрозуміла, що період мирних переговорів закінчився і щомиті можуть розпочатися рішучі воєнні дії. Щоб не дратувати гусей, як то кажуть, бо таки ми з Євгеном нагадуємо зараз задерикуватих гусаків із розпущеним пір'ям, секретарка швидко, майже бігцем кинулася до директорських дверей, стала коло них, притиснувшись спиною. На обличчі в неї виразно читалося: «Тільки через мій труп!» Наша грамотність була цілком достатньою, щоб прочитувати такі написи.

— У директора державна комісія,— погрозливим шепотом повідомила нам секретарка, і ми зрозуміли, що вона вважає нас не нахабами й не диваками, а просто божевільними. Всі тікають від самих слів «державна комісія», а ці лізуть сюди самі!

— Може, вийдемо на повітря, там підождемо? — несміливо запропонував батько.

— Ти ж обіцяв нам! — докірливо глянув я на нього.

— Ну, обіцяв. Хіба я відмовляюся? Вийдемо, покуримо... А як вони той, то ми... то я...

— А я б їм виклав усе отам! — в Євгенових словах була незвична для нього затятість.

— Спокійніше треба, спокійніше,— сказав батько і пішов до виходу, не дбаючи за нас, не цікавлячись, чи йдемо за ним, чи далі стовбичимо навпроти секретарки.

— Підемо покуримо? — спитав я товариша.

Євген мовчки хитнув головою.

Ми довго ходили по заводському двору. Химерне поєднання припорошеної пилом зелені дерев, металічних конструкцій перехідного мосту і заводських цехів, сірого асфальту, чорного лаку машин, які ланцюжком стояли уздовж тротуару, вносячи незвичну стривоженість в усе здавна знане тут, діяло на нас, з одного боку, заспокійливо, а з другого — бентежливо, бо машини нагадували про державну комісію, про справи в цеху, про начальника цеху й Токового, про «рок-н-роли» й Шляхтича — ого! — матеріалу для нагадувань нам вистачило, ми могли б роздаровувати його навсібіч, та ми, власне, це й робили, бо повз нас ішли на зміну, потім ішли із зміни, йшло багато знайомих, особливо багато було знайомих батькових, і хоча батько й не дуже розбалакував, обмежуючись невиразними «гм» та «буде видно», зате ми з Євгеном наганяли собі сміливості, похваляючись, як вже були перед комісією, і ще, мовляв, будемо, і скажемо, і доведемо, і переконаємо, мало що й не примусимо.

Потім людські припливні хвилі відкотилися, ми лишилися утрьох, уперті в своєму, може, безнадійному чеканні.

І саме тоді до чорних лімузинів почали йти чоловіки. Кожен ішов до своєї машини. Біліли комірці сорочок. У всіх чоловіків були білі комірці, галстуки, очевидно, добре напрасовані штани, все як годиться. Машини, мовби живі істоти, водночас здригнулися від запущених двигунів.

До передньої машини йшов високий могутній чоловік із Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на піджаці. Ми теж усі втрьох опинилися коло передньої машини, хвилина була занадто вирішальна, щоб батько став чекати на мої підштовхування, з дивною для нього сміливістю він ступив напереріз комісії, сказав без передмов і зайвих церемоній:

— Так, а ми вас ждемо оце всі...

Голова комісії озирнувся, може, щоб передоручити розмову комусь із своїх колег, але вмить зміркував, що від своїх він далеко і що всі шляхи для відступу відрізано. Троє взяли голову комісії в такий собі поки що делікатний трикутник і сторожко чатували кожен його рух. Голова комісії, видно, належав до людей навчених делікатності, він зобразив на обличчі привітну знудьгованість і сказав хоч і без радощів, але терпляче:

— Слухаю вас.

— Тут таке діло... Про цех холодної прокатки... Ось ми б хотіли знати,— почав, трохи затинаючись, батько, але тут у голови комісії нерви не витримали, він посунувся на невисоку батькову постать усіма своїми кілограмами, загримів із висот свого зросту і свого державного становища:

— Хотіли знати що? Як зірвали важливе державне завдання? Хотіли знати, чи погладять вас за це по голівці? Може, ви про це хотіли знати?..

— Та чого ти кричиш, Олександре,—зовсім буденно якось, мирно сказав батько.— Хіба не впізнав? Я — Матвій Череда.

— Череда? — Голова комісії сторопів.— Який Череда?

— Ну, Матвій.

— Справді ти?

— Мабуть, що я. А це — мій син, Митько. А це — Євген. Вони з цеху холодної...

— Не нагадуй хоч ти про той цех, хай йому грець!

— Кому грець, а кому...— це хотів скористатися з батькового знайомства я, але голова комісії обриває мене досить брутально:

— Та замовкніть же нарешті.

— А ви не кричіть,— озлився я,— тепер це не модно.

— Ах, не модно! А підводити державу модно? Так?

— Хлопці не про те,— пробує виручити нас батько.

— Говорити тут взагалі нічого,— втомлено зітхнув голова комісії.— Ну, як живеш, Матвію?

— На заслуженому відпочинку.

— На пенсії? Не знав. Що ж так рано?

— Так вийшло. А ось що буде з начальником цеху, ти мені скажи?

— То вже наша справа.

— Помиляєтесь — наша! — вискочив я наперед голови комісії.— Ви ж тільки й знаєте: знімати та ставити. Більше нічого!

Батько закахикав, але справа вже була зроблена. Я видобув з голови комісії те, що нам треба.

— Вашого начальника цеху,— сказав той повільно,— ми знімаємо з роботи, виключаємо з партії і віддаємо до суду.

Ось коли мав пустити в дію своє давнє знайомство з головою комісії майстер Матвій Череда, як співається в пісні «Так вспомним же юность свою боевую». Ми з Євгеном відступили, полишивши поле бою для друзів молодості, сподіваючись, що спогади про давні роки зроблять те, чого неспроможні зробити ніякі доводи, ніякі запевнення, обіцянки, просьби милосердя, посилання на гуманність.

Але тут на виручку голові комісії вискочив звідкись високий, дебелуватий чоловік у світло-сірому костюмі. Товариш Токовий! Пригладжуючи рідке волосся, він мінився різноманіттям посмішок — від улесливої до пиховитої, гейкнув на нас, мов на малолітніх: