— Помовч, дурню,— спокійно порадив я другові,— випий Гришиної кави і помовч...

— А чому маю мовчати? Хай он поет мені скаже, нащо він пише вірші про труби?

Поет зчервонів на виду, насупив брови і, як відчайдушний диспутант, посунув свого стільця по той бік столу, так що вмить опинився поруч із Василенком навпроти Євгена.

— Ви даремно так зневажливо...— промовив він.— Це нечесно і незріло... Молодь повинна...

— Ну так, молодь, по-вашому, повинна думати тільки про те, хто їй збудує кооперативну квартиру, і коли почнуть випускати «фіати», і скільки вони коштуватимуть? А ми з Митьком — не така молодь. Ми — філософи.

— Гаразд, не заперечую, філософи.

— Я прагматик, а Митько... Молодий, а вже...— Євген не був п'яний, а просто хотів подратувати, все ж таки героїзм хоч якийсь там. Та ще коло Алі.

— А знаєте, як Ленін писав у анкетах про свою професію?— спитав поет.— Він писав: літератор. Література — це професія найвідповідальніша. Ніхто в суспільстві свідомо не може, наприклад, бажати заздалегідь точно визначеного художнього твору. Скажімо, «Тихий Дон». Хто міг передбачити потребу саме в такому творі? Хто міг його планувати? Кому був потрібен цей роман? Тільки його автор Михайло Шолохов, єдиний чоловік у світі, міг відчути потребу суспільства в епопеї саме такій, і тільки він зміг її написати. Може, заміните кимось Шолохова, як заміняємо директорів заводів, міністрів?..

— А труби? — не відставав Євген.— До чого ж тут труби?

— Гаразд, труби. Вони потрібні сотням механізмів, десяткам заводів, всьому народному господарству, главкам, міністерствам. Тисячі людей, перш ніж застосувати якусь нову трубу, вже вимріяли її, вони знають, яка вона повинна бути, їм відомі всі її якості. Знають навіть, як її зробити. Знають, але не вміють. Вміє завжди один. Чи група товаришів. Вони замикають ланцюг. Становлять його кінцеву ланку. Вони нагадують чимось літератора. Частково. Бо літератор — це початок і кінець в одній особі. А ці вмільці, творці нового виробу, замикають початок кимось Іншим. Але замикають творчо, натхненно. Чому ж мені, якщо я стою коло творчості людської, не спробувати якщо й не оспівати, то бодай описати її?

— Корова,— сказав несподівано Чемерис, який досі мовчав і, здавалося, не дослухався до розмов.— Корову чоловікові дали— відробити треба...

Всі засміялися, засміявся й поет.

— У мене малі діти,— сказав він розчулено,— в поетів теж бувають малі діти...

— А пісня про наш завод? — спитав Чемерис. Ніхто не зрозумів.— Пісня! — повторив прокатник уперто.— Скільки вже років по радіо саму музику передають? Не можете скласти тексту? Довго збираєтесь...

— Це не від мене залежить,— знизав плечима поет.

— Залежить,— подав з другого кінця столу голос мій батько,— залежить од усіх. І народ помічає. Нема на світі речі, до якої народ був би байдужий.

Тут з'явилася моя мама, а з нею Євгенова тітка, внесли торти й інші солодощі, так немов відчули, що розмови за столом стають занадто гострими, гіркими і вимагають осолодження, принаймні з допомогою печив. Фрусін не забарився з кавою, яку він варив у невеличких каструльках, бідкаючись, що в господарстві немає мідних таганків.

— Та ти мені дай креслення, я тобі чорта мідного зроблю,— пообіцяв йому Чемерис.

— В неробочий час! — вискочив Токовий.— В неробочий час!

Тільки Льоня Шляхтич та Василенко сиділи мовчки, перезиралися між собою, пересміювалися очима, іноді встрявала в їхню безмовну бесіду Аля, потім прикульгав від жіночого царства старший Шляхтич, сів між сином і Матвієм Чередою, обняв обох за плечі, засміявся:

— Ну, балачки! І все наша молодь тут начубучила. А нас відтирають. Як були ми молоді, Матвію, зневажали молодих, постаріли — не цінують старших. Наше покоління — найнещасливіше.

— Не кажи, Василю, не кажи,— заперечив йому батько,— у нас був один. Питають його: «Як живеш?» А він у відповідь: «Не живу — працюю». Тобто працюючи жив. Як і кожен із нас. А тепер можна обдумати все. Виявляється, й для цього час потрібен. А от твій Льоня сьогодні мовчить. Ми мовчимо, і він мовчить. А чого б?.. Мій Митько тут розпащековується на всю губу, а Льоня мовчить та слухає, хоч воно й слухати ще нічого від наших філософів. Міг би ти розповісти нам, Льоню, в цей вечір, важливий дуже для тебе вечір?

— Не знаю нічого,— сказав Леонід,— сьогодні не знаю нічого. Людина буває втомлена від щастя. Від горя буває і від щастя.

Він обняв однією рукою Алю, другою свого батька.

— Ось двоє людей... ну... не вмію я про себе... це складно... Євген називає себе прагматиком, а я — сухий практик... Згадую тільки часто, як малим ще був і — без батька... Не було тебе, батьку, тільки злий поговір людський. І порожнеча. Безнадійна і безконечна. І ось тоді я писав листи. До батька, якого нема. Писав так: «Я знаю, тату, що вас немає і ніколи не буде, але що робити? Більше ж не маю куди писати, а писати треба, бо я чув, що всі діти повинні писати листи своїм батькам...» Ну, та це історія давня і непотрібна...

— Дозвольте,— схопився поет,— дозвольте...

Але тут з поваги до секретів поетової професії я вмовкаю, бо вечір той затягнувся досить довго.

Якби спитали мене про історію, то я сказав би так: є історія писана, схоплена на живець, багато в чому поверхова, а є історія справжня, яка до часу приховує свої події і причини, лише згодом вони посідають своє місце, витіснюючи все породжене галасом, неуцтвом і марнослів'ям людей тимчасових. Як кожна жінка, історія відзначається сором'язливістю, але тим безсоромніше користуються з цього люди типу нашого Токового.

Ми подолали метал, ми приборкали неслухняні механізми, надавши їм нових якостей, але поки тривало наше змагання в остаточній, так би мовити, стадії, товариш Токовий з непомітним і в'їдливим нахабством присмоктувався до нас, зчиняв навколо нас галас, тепер уже позитивний, і для невтаємничених виходило так, що без Токового тут би й не засипалося і не змололося. Та що невтаємничені! Він кружляв довкола нас, командував нами, він заощаджував тепер наші зусилля, щоразу погукуючи:

— Вам не треба зайвої роботи!

— А що зайве? — питав я насмішкувато.

— Те, що не стосується головного.

— А що не стосується?

— Хлопче! — піднімав він пальця.— Хлопче! Облиш це вже . нам. Записано — і все!

Весь цех переходив тепер на запропонований Шляхтичем спосіб прокатки труб; Шляхтич виконував роль інструктивну, ми ж були простими його помічниками. А хто організатор?.. Товариш Токовий. Приїздили з інших заводів. Учитися й запозичувати. Зустрічав і проводжав гостей хто?.. Товариш Токовий. Вчених із трубного інституту водив по цеху хто?.. Не Гриша Фрусін, а товариш Токовий. Так історія випускала на поверхню своє шумовиння. Але що нам було до того?

Тепер ми могли б тріумфувати, якби вміли і якби знали, що то таке. Але нам цілком вистачало простого вдоволення зробленим, і в цьому почутті підтримував нас Шляхтич, вічно скромний, ввічливий надміру Льоня, якого не змінила навіть велика пригода з Алею.

Однак ми забули про Токового. Ми просто випустили його з виду, не надали значення — ніхто не потрактував Токового всерйоз після остаточного осмішнення. Та й сам Токовий давно забув про свої «принципові позиції», він не корчив тепер із себе всемогутності пречистої, не грав навіть ролі демона-руйнівника, обмежувався роллю дрібненького чортика, але не забував про великі зиски. Знову ж таки про це можна й змовчати, але правдивість цієї історії, на жаль, стверджується її повторюваністю, невтомною і невпинною, хіба що з несуттєвими змінами, тому доведеться викласти до кінця, не обминаючи й Токового, хоч як це прикро.

Ми з Євгеном не були присутні на тій розмові. Не претендували та й не знали. Токовий влучив хвилю, впіймав Шляхтича під руку, повів його поміж станами, мовби хотів показати йому, що вже зроблено в цеху, потім недбало, з якоюсь благочестивою сонністю в голосі промовив: