Рости, красо, до пояса,

Ти, розуме, вище мене!

Іди, красо, поміж люди,

Ти, розуме громадами!

Не дайсь, красо, тому взяти,

Хто ти хоче світ зв'язати;

Не дайсь, красо, тому в руки,

Хто тя хоче в пута вкути!

А як впадеш у неволю,

То розплинься слізоньками,

То засохни без розплоду!

Ти, розуме-бистроуме,

Порви пута віковії,

Що скували думку людську!

Двигни з пітьми люд робучий,

Двигни з пітьми - та до мене!

Розхитай в нім ясні думи,

Розрости бажання волі,

Виплекай братерську згоду,

Поєднай велику силу,

Щоби разом, дружно стала,

Щастя, волі добувала!"

23 іюля 1880

Веснянії пісні,

Веснянії сни,

Чом так безутішні,

Безвідрадні ви?

Чи для вас немає

Зелені в лісах,

Чи для вас не сяє

Сонце в небесах?

Чи для вас весела

Квітка не цвіте,

Що лиш вбогі села,

Людський біль здрите?

Ох, живі діброви,

Ясний сонця світ,

Лиш життя, любови

В людських душах ніт!

Втішно птиця лине,

Гамір, співи, крик…

Тільки бідний гине

З голоду мужик.

Квіти серед поля

Долом і горов -

Тільки тьма й неволя

П'є народну кров.

Краще б то для моди

Заспівати, бач,

Про красу природи,

Ніж про людський плач.

Але не для моди

Се співаю я,

То й сумна виходить

Пісенька моя.

1882

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди?

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

Вчора тлів, мов Лазар, я

В горя домовині -

Що ж се за нова зоря

Мені блисла нині?

Дивний голос мя кудись

Кличе - тут-то, ген-то:

"Встань, прокинься, пробудись!

Vivere memento!"

Вітре теплий, брате мій,

Чи твоя се мова?

Чи на гірці світляній

Так шумить діброва?

Травко,чи се, може, ти

Втішно так шептала,

Що з-під криги мертвоти

Знов на світло встала?

Чи се, може, шемріт твій,

Річко, срібна ленто,

Змив мій смуток і застій?

Vivere memento!

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий…

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить…

Vivere memento!

14 октября 1883

1 Пам'ятай, що живеш! (Лат.)

Осінні думи

Понад степи і поле, гори й доли,

Понад діброви, зжовклим листом вкриті,

Понад стернища, зимним вихром биті,

З плачем сумним, мов плач по кращій долі,

Понад селища бідні, непошиті

Хатки, обдерті і пусті стодоли,

Понад люд темний, сумовитий, голий,

Ви пливете по млистому блакиті.

Куди? Куди? Чи в кращий край зелений,

Залитий світлом, зіллям умаєний,

На нитку мов нанизані, мчите ви?

О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі

З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі!

Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?..

*

Післанці півночі, в далекім юзі,

В прекраснім краю барв, багатства, пісні,

Перекажіть про сірі, безутішні

Мли, що стоять на нашім виднокрузі!

Перекажіть про бідність, сльози вічні,

Про труд безсонний в болі і натузі,

Про чорний хліб твердий, печений в спузі,

Про спів жалібний, мов вітри долішні!

Перекажіть про те, що вас прогнало

З нещасного, хоч рідного вам, краю,

Щоб всяке щире серце й там ридало!

Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають,

Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт,

А хліб дає не їм - мовчіть! Мовчіть!

20-21 окт[ября] 1883

Паде додолу листя з деревини,

Паде невпинно, чутно, сумовито,

Мов сльози мами, що на гріб дитини

Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини

Паде, немов ножем його пробито;

Жалібно жовте листя березини,

Здається, шепче: "Літо, де ти, літо?"

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,

Спокійно в темну, зимну даль глядить -

Таж він недарма тепле літо втратив!

Най в'яне листя, най метіль гудить,

Се сил його не зможе підірвати,

І плід його приймесь і буде жить!

1881

Скорбні пісні

Не винен я тому, що сумно співаю,

Брати мої!

Що слово до слова нескладно складаю -

Простіть мені!

Не радість їх родить, не втіха їх плодить,

Не гра пуста,

А в хвилях недолі, задуми тяжкої

Самі уста

Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий

Склада їх - сум;

Моя-бо й народна неволя - то мати

Тих скорбних дум.

9 мая 1880

Бувають хвилі - серце мліє

І скорбних мислей рій летить,

Мов чорна хмара небо криє

І грім у хмарі гуркотить.

І поглядом німої злоби

Гляджу на небо й світ живий

І жду, що з земної утроби

Ось-ось прорвесь огонь страшний

І вмить спалить всю землю тую

З всіма неправдами її,

Перелама хаос твердую

Шкарлущу скріплої землі…

І, наче золото в горнилі,

Сей світ очиститься зовсім,

І чиста, в невечерній силі,

Засяє правда й воля в нім.

2 апр[еля] 1880

До моря сліз, під тиском пересудів

Пролитих, і моя вплила краплина;

До храму людських змагань, праць і трудів,

Чень, і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплений сльозами

День світла, щастя й волі засвітає,

То, чень, в новім, великім людськім храмі

Хтось добрим словом і мене згадає.

2 апр[еля] 1880

Нехай і так, що згину я,

Забутий десь під тином,

Що всі мої думки, діла

Сліду не лишать, мов та мла

На небі синім!

Нехай і так! Я радо йду

На чесне, праве діло!

За нього радо в горі вмру

І аж до гробу додержу

Свій прапор ціло.

31 мая 1880

Тяжко-важко вік свій коротати

У незнання сумерці німім,

І хилитись, і в ярмі стогнати,

До могили простогнати в нім.

Тяжко-важко вік цілий боліти,

А не знати навіть, де болить;

Мучитись у горі, а не вміти

Того горя й крихточку вменшить.

А ще тяжче бачити всю муку,

Знати добре джерело її,

Але не могти подати руку

Тому брату, що так стогне в тьмі.

А ще тяжче гаряче бажати

Волі, правди, братньої любви,

Шарпатись у путах, гризти крати,

А на волю встати не могти.

1878

Мій раю зелений,

Мир-зіллям маєний,

Стелися круг мене

В далекую даль!