У самісінькому центрі Москви є глухі, із запахом старовини закутки, куди долинає тільки сторонній гул великих вулиць, де мало перехожих, а всезнаючі водії таксі чухають потилицю, згадуючи, де ж знаходиться така набережна. А з цієї тихої набережної не видно Кремля тільки тому, що його затуляють стіни зовсім не висотних будівель.

Колись тут були соляні склади, потім підсобні приміщення однієї з найперших електростанцій столиці, нині давно вже недіючі, зараз тут обчислювальний центр, один з найбільших у місті. І обслуговує він переважно енергетиків, допомагаючи їм управляти енергосистемами, що розкинулися по всій нашій великій країні з її тисячокілометровими високовольтними лініями, унікально гігантськими і типовими станціями, з її різноликим споживачем у вигляді промислових міст і периферійних сіл з тваринницькими комбінатами.

Досі я бував в обчислювальних центрах, де високі вікна щедро пропускають сонце, пластикова розкіш, що аж випирає з усіх кутків. А тут інакше — похмура величність притаманна лише старим московським будинкам, зачовгані сходи, вузькі вікна, пробиті в грубих стінах, заставлені до того ж чималими кондиціонерами. У колишніх соляних складах тепер справно підтримується необхідна температура: інтелектуальні машини, вередливо-чутливі до найменшого охолодження і потепління. Самі машини працюють безшумно, зате постійно гудуть вентилятори і, здається, наче ти потрапив до виробничого цеху. Так воно і є насправді, тут обробляють, причому масово, поточним способом, інформацію. І кімнати на поверхах, освітлені лампами денного світла, справді дуже нагадують цехи якоїсь фабрики місцевого значення. Коло машин, що скоріше скидаються на холодильні шафи, звичайно товчеться чимало заклопотаного і далеко не завжди обтяженого ділом люду, — переважно це програмісти, які терпляче дожидають своєї черги (або розраховують проскочити її). У всіх невирішені термінові питання, кожен сподівається, що машина їх з’ясує.

Заповітна ЄС-1065 стояла в одній з таких темних кімнат. Тіснота тут не лише тому, що у колишніх соляних складах бракує приміщень — так воно і є, — але ще й тому, що апаратура має бути розміщена на певній, досить близькій відстані одна від одної. Виявляється, нам доведеться мати справу не з однією машиною. ЄС означає — єдина система, система декількох машин. Її основною, центральною частиною є електронний мозок, що складається з сотень тисяч мікроскопічних комірок. Саме в ньому й утворюється вихор імпульсів — так і ні, одиниця чи нуль у строго заданому порядку, мільйони разів на секунду. До нього підключено оперативні запам’ятовуючі пристрої, що зчитують перфокарти з дисків, друкують і т. д. і т. д. Всі вони об’єднані в єдине ціле. ЄС — компактний комбінат обчислення. За його допомогою, приміром, можна за невловиму мить — п’ять мілісекунд — відшукати потрібну цифру у довідковій бібліотеці з тридцяти двох томів обсягом двісті сторінок кожен. Швидкість і мудрість оракула тут майже рівнозначні.

Жерці і піфії оточували його — моторні хлопці у поношених светрах, різкуваті, самостійні на вигляд дівиці. Всі вони, навіть наймолодші з них, стикалися з усіляким — з трагічними аваріями величних енергосистем, яких навіть і не було насправді (але можуть статися), їм, напевне, доводилося пірнати у глиб атомного ядра, тасувати народонаселення земної кулі, прориватися в простори Всесвіту, а тому наша підготовка до вбивства Христа у сиву давнину для них, звичайно, цікава, але не більше.

За порадою Ірини я з усієї сили намагався сподобатись — тримався просто, та в простака не грав, дивувався досконалості машини, але дав зрозуміти, що тямлю у комп’ютерах, не соромився розпитувати, сам розказував, чому раптом зрадив фізику, які саме таємниці історії намагаюсь вивідати. І, здається, домігся, що незначний інтерес жерців переріс у відверту зацікавленість… Потім ми зійшли вниз до керівника обчислювального центру — без його дозволу доступитися до заповітної ЄС неможливо. Ірина заздалегідь з ним про все вже домовилась. Головний жрець був лише трохи старший за підвідомчих йому жреців, ще не обріс начальницькими замашками і тому зустрів нас доброзичливою усмішкою… Одне слово, все вийшло якнайкраще.

У чудовому настрої я разом з Іриною вийшов через прохідну на набережну. У каналі, що йде паралельно до Москви-ріки, у розводдях чорної води дотлівав сірий лід, в повітрі висів прісний, заохотливо свіжий запах весни. І я, щасливий авантюрист, з пафосом продекламував безсмертні слова Остапа Бендера:

— Крига скресла, пани присяжні засідателі! Крига скресла!

Ірина повела по мені своїм агасферівським оком:

— Георгію Петровичу, ви справили свою месу в цьому храмі, більше тут вам робити нічого. Будете тільки плутатись у мене під ногами. Сама без вас з усім упораюсь.

Мене безцеремонно відшивали від оракула, я лише постачальник продукції для його інтелектуального чрева. Що ж, я згоден, цілком влаштовує.

Але як би хотілося пережити святу хвилину! Заклав з усіма належними ритуалами всередину машини запрограмований шмат історії, натиснув безстрашно відповідну кнопку і… нате вам, створив Час. Стрілки твого годинника відлічують твої секунду за секундою, секунду за секундою всього сущого на Землі: звичні дрібненькі кроки з минулого в майбутнє, торжествуюча хода матері-природи, хресна дорога невгамовного людства — всепереможний, невловимий Час. А от тицьнув пальцем у кнопку, і… поруч, в електронних надрах, за пластиковим покриттям виникає час інший, скопійований з нашого, але вже незалежний, не схожий своїм шаленим темпом. На твоєму годиннику секундна стрілка проскакує одну поділку, а в машинному організмі минають десятиліття, за нашу хвилину минає багато століть, вмирають і народжуються покоління, з’являються і щезають народи, виростають і розвалюються держави, видатні герої вершать свої діла, лишаються в пам’яті. Минуле шалено повторюється, те, що давно вмерло, встає з небуття. І ти не встигаєш навіть поворухнутися. Ти бог, який заново відродив колишнє життя!

На жаль, пережити таку світлу хвилю нікому не дано. Прокручування часу на машині, як і всього іншого, виявляється, втомлююче важка, прозаїчна робота.

Ірина Сушко вибудувала той матеріал, який ми з нею встигли підготувати, в алгоритми, незбагненні для невтаємничених, зрозумілі для машин. Я заходився розробляти далі, а вона з пачкою паперів у тисненій папці подалася в обчислювальний центр. Там їй повідомили, що нарекли нашу програму — «Апостол» (гучно, але однак, вельми умовно), дали пакет дисків для запису, місце для нього на полиці, і вона приступила До загалом нескладної, як для початку, операції — набивки. Всю копітку програму, охрещену «Апостолом», належало перенести на картонні карточки завбільшки з долоню — перфокарти. Робиться це за допомогою особливого механізму — перфоратора, електрифікованого співбрата друкарської машинки. В результаті вся наша вимучена праця постала перед нами у вигляді розсипаних по численних карточках дірочок. Це, так би мовити, чернетка рукопису, що пропонується машині. У ній, певне, буде багато помилок і прикрих неточностей, а отже, не раз доведеться перебирати карточки, перебивати їх заново, вносити виправлення.

Цією справою Ірині випало займатися чи не протягом усієї роботи — і до і після того, як її допустять до машини. Допускають!.. Дають всього лише три-п’ять хвилин. Купка карточок, притиснута важенною кришкою, — утюгом на жаргоні програмістів, — машина починає поспіхом злизувати їх, купка тане… Ось тут, здавалося б, і настати святій хвилині. Та ні…

Ірина не використовує навіть скупо виділені три хвилини. Злизавши всі карточки, машина першої ж хвилини видає результат. Поруч оживає друкарська машинка, чародійно, сама по собі починає з переможною жвавістю вистукувати, оракул віщує рядками на аркуші і… жене несусвітенні нісенітниці. Майже завжди і не буває, щоб з першого разу він повідомив щось зрозуміле.