У трудах, невдачах і посильних успіхах, в прикрощах і радощах минула зима, настала весна. Підганяючи всі параметри, Ірина Сушко не раз прокрутила на машині готову програму, де Христос займав своє місце, і та винесла присуд: модель діюча, все гаразд, час приступати до найголовнішого акту — акту знищення Христа.

Здійснила його, власне, одна Ірина — просто стерла з програми «Апостол» втілений у символи образ Христа, прийшла до нас, сіла, закинувши ногу на ногу, запалила сигарету і, мружачись крізь дим, повідомила:

— Все готово. Завтра запускаю.

Був вечір, інститут вже спорожнів, внизу під нами безлюдні лабораторії, коридори. За арковим вікном сипало дрібним тоскним дощиком, вирувала вулиця. Надворі година пік, люди напихаються в тролейбуси, переповнюють підземні переходи в метро, роз’їжджаються по домівках, вмощуються перед телевізорами, збираються в театри, кіно, ніхто не підозрює, що наприкінці цього згасаючого дня чиниться дивовижне вбивство, якого ще не траплялося за весь час існування людства. Най дивовижніше і найбезкровніше!

І ми четверо у тісній кімнатці на горішньому поверсі будинку зі скромною, але поважною вивіскою Науково-дослідного інституту фізики, ми, група терористів, не збуджені, не насторожені, а, мабуть, просто розгублені. Цілий рік чекали цього моменту, напружено готувалися. Мали б тріумфувати, та… якось усе надто буденно — і дощ за вікном, і незвична тиша у спорожнілому інституті, і надто вже знайомі, надто звичайні слова: «Все готово. Завтра запускаю». Скільки разів ми чули їх від Ірини Сушко. Не віриться, що час настав.

Миша Дідусь перший подав голос:

— Пам’ятаєте метелика Бредбері?.. — із замогильною ноткою.

Ми мовчали, пригадуючи нехитре оповідання американського фантаста.

— Ісус Христос, бачте, не метелик… Що ж буде?..

Ірина недбало відповіла:

— Святе місце порожнім не буває. Буде інший, зробить те ж саме.

— Інший — він і є інший. Несхожий явиться світу сьому, Ірино Михайлівно. — Толя Зибков зручно вгніздився у кріслі, мружився на грізні Іринині брови.

Вона поблажливо хмикнула:

— Він, інший, матиме інший ніс, інший колір бороди, та не інші ідеї.

— Погляньте на нас, Ірино Михайлівно. — Толя Зибков солодкаво ввічливий. — Ось тут зібралося четверо, зважте, однодумців. Але я і Миша Дідусь різнимося не лише зарослістю підборідь. І ви способом мислення на мене не схожі, і Георгій Петрович на нас, грішних… Лише четверо, а які різні.

— Не варто, дітки, товкти воду в ступі, — стенула плечем Ірина. — Завтра з’ясується, хто замість Христа.

— Може, нікого! — з тією ж замогильною ноткою провістив Миша. — Може, Христос унікальний і справді незамінний!

Я мовчав, не втручався у гадання, але Толя Зибков повернувся до мене усім тілом.

— Георгію Петровичу, ми, царевбивці, звільняємо престол. То ж дозвольте резонно запитати: кого б ви хотіли посадити на нього?

Я відповів ухильно:

— Найбільш імовірного.

— Тоді хто ж, по-вашому, найбільш імовірний?

— Я не оригінал. Майже всі вважають другою постаттю у християнстві Павла. Я також.

Якийсь племінний вождь колись там у безвісгіо далекі часи посеред похмурої пустелі, непривітних темних скель, коло хирлявої річечки, на горі Сіон, спорудив просте укріплення, щоб боронитися від унадливих сусідів. У єгипетських манускриптах зберігся лист фараону Аменофісу III від підвладного царка Урсалімму, а в Книзі Буття згадується місто Салім і його правитель Мельхіседек. Єрусалим не євреями зведений, не ними названий, він найстаровинніший у стародавній історії.

Ісус Навін розгромив ханаанеян, серед них Адоніседека, царя Єрусалимського. Місто відійшло до володінь юдиного роду, відійшло, та влади над собою ще не визнавало, було фортецею незалежного верховинського племені євусеян. І тільки Давид нарешті захопив місто, оселився на Сіоні, укріпив його, переніс туди ковчег заповіту. Єрусалим став столицею євреїв, не лише тих, хто жив на землі обітованій, але й тих, хто був розвіяний по чужих краях. Сіон, град Давидів, у ньому — центр, хранитель святинь.

Єрусалим посеред обпаленої пустелі однобарвно сірий, гнітюче безрадісний — глина і камінь. Тісно туляться одна до одної хижі, тут рідко стрінеш запорошену, важку зелень померанцевого дерева. Лише у Долішньому місті палаци Ірода та Асмонеїв потопають у садах. У глиб ярів в’юняться вулички, криві і такі вузькі, що верхівцю на ослі інколи доводиться підбирати коліна, щоб не зачепитися за стіни. Низько куриться чадний дим вогнищ, запахи варива, помийних ям, густий кислий сморід перенаселеності.

По смерку, коли метушню заступає непевний спокій, хтось уже спить, забувши клопоти і прикрощі, хтось, ховаючись у власних стінах, пошепки втомлено розмірковує про день, що минув, або наодинці з надією чи без неї думає про день прийдешній, коли просинь повітря завмирає перед навалою темряви, — цієї пори вузькими вуличками рухався загін парубійків. На молодих лицях погрозлива діловитість, зосереджена рішучість у кожній постаті. І в декого з-під повстяного плаща стримить короткий меч. Запізнілі перехожі або кидаються вбік, або притискаються до стіни.

Ідуть ті, хто називає себе слугами синедріоновими. Зараз настала їхня пора виловлювати ворогів первосвященика.

Ніколи не було спокою в Єрусалимі, а нині його лихоманить чи не дужче, ніж колись. Сюди їдуть євреї з Риму і Александрії, з Корінфу і Філіпп Македонських, з близької Антіохії і далекого царства Парфянського, де вони осіли ще за часів полонення Навуходоносора. Їдуть, щоб зміцнитись у вірі, а знаходять сумніви. Тут, в Єрусалимі, кожен благовістить, на що сам здатний, на свій копил тлумачить закони, стогін і гамір стоїть від багатоголосся. Потрібен один голос, щоб його слухалися, і цей голос має належати первосвященику, інакше ж для чого він настановлений над усіма оберігати древні святині.

У нинішнього первосвященика Йосифа Хайяфа постава царя Соломона, але він у всьому слухається свого тестя Гайана. І в синедріоні серед семидесяти одного обраного сидить, окрім самого Гайана, ще п’ятеро його синів, їм підкоряються всі інші. Царюючі нащадки Ірода Великого не сміють їм перечити, римський прокуратор змушений з ними рахуватися. Синедріон — вища влада Іудеї і Ізраїлю! В народі непослух і розлад. Чи можна таке терпіти?

На допомогу високому синедріону з гущі народу, з числа тих, хто прагне порядку, спокою і благочестя, — молоді сили!

Це сини різних родин — хто виріс у багатстві, хто видряпався із злиднів, хто родом з Єрусалима, хто з сусідніх міст чи прийшов здалеку, знають на зубок святе письмо чи просто неуки — всі вони палають нездолимим бажанням служити вірі батьків.

Їх не терзають сумніви, вони не терплять сумнівів в інших.

Вони не хочуть ні про що думати, бо знають, що за них думають вибрані з вибраних у синедріоні.

Вони не зносять мовчання, коли самі голосно славлять, не зносять крику, коли їм звелено мовчати.

Вони завжди тримаються тісним гуртом, у них молоді, міцні м’язи, гаряча кров, а тому — стережись, не стій на дорозі!

Вони за синедріон, і синедріон за них, їм дозволено те, чого не дозволено іншим. Можуть жорстоко відлупцювати, можуть убити — святе діло, суд на їхньому боці.

Нехай кожен тремтить, коли пробила їхня година! Будь-хто може здатися їм підозрілим, будь-який стрічний може виявитися саме тим ворогом, якого вони принесуть у жертву синедріону.

І випадкові перехожі намагаються умить згинути з їхніх очей, а ті, хто не встигає, відходять убік, схиляють голови, завмирають, втупившись у землю.

На чолі загону — м’яким кроком на вигнутих ногах, голова без шиї на перекошених раменах, міцний гачкуватий ніс, погрозливі брови і лютий погляд з-під них — якийсь Савл. Він недавно з’явився в Єрусалимі, тілом не богатир, походженням не з вельмож, але одразу став ватагом серед слуг синедріонових, і молоді головорізи скоряються його шаленству.