— Нічого, Ірино Михайлівно, справитесь. Ви інтелектуально жилава жінка.

Ірина веде носом в його бік:

— Ти, байбаченя, потаємний хам.

Толя обеззброююче всміхається, не заперечує.

Ми не можемо чекати, доки Ірина загнуздає свого оракула, прокладаємо трасу далі. Коли оракул почне розуміти Ірину, тоді вони неодмінно промчать галопом, відразу нас наздоженуть. Зараз ми прощупуємо той час, коли на поверхню вихлюпнулося християнство. Рабство в агонії, але воно ще житиме кілька віків. Оплот рабства Рим, поки що великий і могутній, всі тремтять перед ним.

Мені навіть інколи ввижаються картинки. Бачу курну дорогу в обпаленому бурому степу. Вздовж неї стовпи з перекладинами, на яких розіп’яті раби. (Такі подорожні прикраси із зотліваючими смердючими трупами іноді простягалися на багато сотень стадій, на десятки кілометрів безперервно від поселення до поселення.) І неквапно кружляли над ними зграї вгодованих птахів.

Дорогою мимо похмурого параду смерті поспішно — крок легіонера відміряний — рухаються римські когорти. Виблискує сонце на шоломах, гойдаються на древках значки, наїжачились жалючими вістрями пілуми, вірна Риму страхітлива зброя, — списи з жахливими наконечниками на два лікті завдовжки вигостреної сталі. Ідуть когорти, спадає за ними лінива курява. Куди ідуть?.. Хіба не однаково — куди? Але там, де їм звелено появитись, проллється кров, лишаться купи трупів. Інакше навіщо ж їм крокувати під палючим сонцем, у пилюзі, нести свої пілуми?

Страхом і зненавистю охоплений цілий світ. Ніхто на землі не почуває себе в безпеці. Ніхто — ні обожнений за життя. володар всесвіту римський імператор, ні найжалюгідніший з нікчемних рабів. Кожен хронічно боїться за себе, кожен не перестає ненавидіти іншого. У страхітливому світі тільки відчайдушною відвагою можна притлумити жах і ненависть — тільки безмежною любов’ю.

— Рим — світовий центр жорстокості і насильства, а християнство виникло не тут, а в провінційній Іудеї. Чому? — тверезий Толя Зибков стріляє у мене черговим запитанням.

І я намагаюсь відшукати пояснення.

— Рим не став би епіцентром насильства, коли б не створив для себе потужний механізм, який охороняв існуючий насильницький порядок. Проповідників любові душили б У Римі після першого ж їхнього слова…

— Це дуже важливо врахувати, — стурбовано додає Ірина. — Інакше машина спіткнеться, викине нам колінце.

Та скурпульозний Толя не вгаває:

— «Люби» виступало в релігійних шатах, але ж тогочасних римлян релігійними фанатиками не назвеш. У них так само усілякі ідеї були в ходу, та Христа вони світові не дали. Чому?

Раптом вибухає Миша Дідусь:

— Все це не так і не те! Єврейський народ не здивував світ ні шедеврами мистецтва, ні науковими відкриттями, лише своєю роз’ятреною совістю — він дав людству Христа. Визначено наперед!

— Ким визначено?

— Природою! Вона не просто туди-сюди рухається — цілеспрямовано, свою програму виконує!

— Звелиш мені вкласти присуд долі в машину? — з’єхидничала Ірина.

— А як ти смієш не зважати на це?

— І ти знаєш, Манилушко, що вийде з цього?

— У твоєї машини схема згорить. Не перетравить великого?

— Ні, серденько. Вона тільки рада буде, вхопиться за твій присуд долі і клєїтиме його до будь-якого питання. Чому виникло рабство? Присуд долі. Чому воно почало хиріти? Присуд долі. Електронний ханжа нічим не кращий від ханжі двоногого.

— Ірино Михайлівно, давайте без натяків! — Толя Зибков з награною образою.

— Що ти, байбаченя, не тебе ж мала на увазі.

— Ні, не себе, друга захищаю! — На круглій Толиній фізіономії проступає невинний простодушний смуток.

Миша Дідусь розлютився:

— Ідіть до дідька!

Майже щодня такі шумні суперечки.

Нам слід чітко уявити собі того, на кого ми збираємося вчинити замах. І не лише його уславлену у віках діяльність, але й чисто людські риси. Дуже важливо з’ясувати, як позначаються на ході історії індивідуальні особливості видатних особистостей, навіть найнезначніші.

Реальний Христос, звісно, анітрохи не схожий на того Бого-людину, яким створила його людська фантазія безлічі поколінь. Але й образ того ж Александра Македонського, в існуванні якого ніхто не зважиться засумніватись, укритий для нас товстим шаром легенд, що приховує реальні риси. І все ж ми досить легко пробиваємось крізь цей шар, достатньо виразно уявляємо собі конкретний образ великого полководця.

З певними зусиллями і Христа можна відчистити від нашарувань, відтворити — нехай відносно — у живій подобі. Та при цьому не варто забувати, що не випадково він возвеличений до бога…

А нашарування почалося одразу після його трагічної смерті. Слава про нього розійшлася по країнах, ним спрагло цікавились, про нього розповідали не лише билиці, а й небилиці. Життєписи його з’явилися пізніше, їх складали люди, які навряд чи особисто знали Христа. Встановлено, що найперше з канонічних Євангелій — від Марка, у ньому крізь легендарність виразно проступають реальні риси. Наступні євангелісти домислили навіть те, що убогий проповідник був нащадком царя Давида. Але й у них можна виловити сліди дійсності.

І віруючі Лев Толстой і Достоєвський, і невіруючий Максим Горький відзначали високу літературну цінність Євангелій. Може, тому, що ці легенди написані видатними майстрами? Ой ні, для нашого витонченого смаку їхня майстерність, далебі, далеко не бездоганна — часті набридливі повтори і велемовність там, де потрібна скупість, скупість там, де необхідна розгорнутість, часом неясність викладу, що дозволяла довільно трактувати текст, нарешті, і образність не завжди зрима — з усіх чотирьох Євангелій, на жаль, неможливо навіть приблизно уявити собі зовнішність Христа. І все-таки це сильна література, яка й через тисячоліття продовжує впливати на нас. В чому її сила? Може, у тому, що розповідає про винятково яскраву, привабливу особистість?

Ісус Христос — поет, а не строгий мислитель. Лише поет міг проповідувати з такою безпечною безвідповідальністю перед логікою. В одному місці із скоряючою пристрастю закликати: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто проклинає вас!» В іншому з такою ж пристрастю заявити цілком протилежне: «Не думайте, що я прийшов, щоб мир на землю принести, — я не мир принести прийшов, а меча».

І сам Христос не вважає наявність розуму винятковим достоїнством людини — заважає безоглядно віддаватися вірі: «Блаженні вбогі духом…»

«Підійшли, — розповідає Євангеліє від Матвія, — до Ісуса Його учні, питаючи: «Хто найбільший у Царстві Небеснім?» Він же дитину покликав, і поставив П серед них, та й сказав: «По правді кажу вам: коли не навернетесь і не станете, як ті діти, — не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина ця, той найбільший у Царстві Небеснім».

По-дитячому наївна і довірлива людина, на думку Христа, не повинна ні над чим замислюватись, обтяжувати себе якимись клопотами. Чим підтримати своє існування? Яким чином роздобути для себе харч? Найнасущніші, найпроклятіші питання, що споконвіку висіли над людьми, Христос вирішує із зворушливою простотою.

«Через те вам кажу: не журіться про життя своє — що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, — у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Отець Небесний їх годує. Хіба ж ви не на багато вартніші від них?»

Про наслідки такого прекраснодушного повчання Христос безпечно не думає.

Його визнавали спасителем всього стражденного людства, вірили — не хтось, а саме Ісус Христос зруйнував тісні національні рамки. Однак зараз дослідники вже не сумніваються в тому, що очищений від міфологічних нашарувань Христос зовсім не такий широкий. Його турбувала тільки доля євреїв, і він не мав наміру ощасливити інші народи. В Євангелії від Марка є одна красномовна сцена: